Світлана ХМІЛЬ, чия романтична і поетична суто дівоча графіка несла в собі печать і печаль добре засвоєної, ба навіть генетично зумовленої, національної традиції.

Олег ГУЦУЛЯК, бібліотечний геній, співець поганських міфологій, ворожбит і алхімік, маніакальний манускриптонімічний монах.

Тарас ПРОХАСЬКО, мандрівний філософ, чиї мандрування тоді ще не переросли у філософію, але вже спричинилися до філофілії та софійного просвітлення, помітного навіть у погляді.

Юрко ПРОХАСЬКО, Тарасів брат, загадковий юнак, що немов зійшов із затінених Врубелівських полотен, незрівнянний перекладач Гайдеґера, самітник.

Юрій АНДРУХОВИЧ, геніальний поет, блискучий прозаїк, уже на той час метр і майстер, денді, патріарх, патрон і патріот.

Лена РУБАНОВСЬКА, художник, автор дивовижних дитячих книжок, де за філігранною стилістикою казкового мікрокосму вгадувалося знання чогось потаємного, якийсь споконвічний, ненабутий, вроджений досвід.

Володимир МУЛИК, переконаний пацифіст, old'овий гіппі. Поетика й патетика його картин, як на мене, цілком належать рок-н-ролу, принаймні корені його творчості я зараховував би до класичної рок-культури разом із кроною.

Славко ЯНОВСЬКИЙ, художник, безпосередність якого виявилася настільки визначальною і органічною рисою, що стала основою естетики його полотен, незадекларованою програмою художніх відкриттів.

Олег «Мохнатий» ГНАТІВ, подвижник, чия постать у Станіславі уособлювала все, що могло бути пов'язане з індепендентом, андеґраундом, альтернативою, контркультурою. Співавтор декількох музичних, візуальних, літературних проектів.

Ростислав КОТЕРЛІН, загадковий — а для місцевої ситуації, може, навіть марґінальний — художник, який зумів перетворити на естетичний феномен рафіновану, фігуративну інфантильність. Флюктуації флюїдів, фантомів і флегм у його роботах ледь випромінюють, вифлуоресценізовують ін-ін-фернальний медитативний спокій, гармонію флеральних сфер.

Мирослав КОРОЛЬ, графік, заглиблений у тонкощі ремесла настільки, що в найцікавіших своїх речах досягає ідеографічності чистою технологією, оминаючи й обманюючи область графічних ідей.

Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ, для якого, здається, живопис був лиш іманентним способом проникнення до заборонених ландшафтів пізнання. Можливо, тому він часто виступав протагоністом герменевтичних містерій ЄШКІЛЄВА.

Іван АНДРУСЯК, Степан ПРОЦЮК, Іван ЦИПЕРДЮК — триєдиність, зорганізована в поетичне угруповання «Нова деґенерація». Помітний екзотично-епатажний штрих на татуйованому тілі Станіслава.

Ігор ПАНЧИШИН, більше відомий у світі не як мистець, а як один із батьків «ІМПРЕЗИ», що за офіційним статусом — міжнародне бієнале візуального мистецтва, а в нашій системі відліку — один із важливих елементів карнавальної станіславської imitoroлогії.

Богдан БРИНСЬКИЙ, Тарас ПЛІЩ, Олександр ЧУЛКОВ, Олександр НІКАНОРОВ та інші справжні, автентичні живописці, про яких просто нечемно згадувати у цій присвяченій несправжності статті.

Втім, я, здається, заплутався. Що ж, виходить, ніби всі перелічені художники, письменники, поети — удавані, несправжні? Може, це перелік фальсифікаторів, пройдисвітів, авантурників?

Тут знову, очевидно, не обійтися без пояснень.

6. Пояснення (explicatio in enumeratio Simplex)

Не буду більше прикидатися поетом і вкотре запевняти, ніби прокидалася весна. Скажу лише, що був час, коли ще нічого не було. Натомість був сам час. Він уже не мав жодних ознак, не був часом чогось чи когось, але ще був часом, часами навіть непоганим. На жаль, це стало зрозумілим лиш тепер, сьогодні, нині, в позачассі, коли слова: «тепер», «сьогодні», «нині», «час» більше нічого не означають. Ми ( пам'ятаєте, чого не слід під цим розуміти?) пожадливо й похапцем ловили манну інформації, хоча це, мабуть, була ніяка не манна, а хрестоматійна едемська садовина. Ми напихалися нею по саму зав'язку. Ми мацали божків, бовванів, ідолів, не встигаючи навіть як слід розчаруватися, бо треба було перемацати ще цілі купи — стільки їх наклепали, поки ми собі мирно зростали на одній шостій частині земної кулі. Ми укладали міфологічні словники, вчилися розшифровувати невідомі знаки, нотували коди, класифікували способи класифікацій, реєстрували реєстри, яких ставало дедалі більше. І поза тим ще встигали жити. Все, що ми раніше знали про життя з книжок, переказів, кіно, легенд, пліток, чуток, анекдотів, тепер можна було реалізувати власноруч.

Вільне мистецтво? — будь ласка.

Незалежний часопис? — прошу дуже.

Альтернативна музика? — з превеликим задоволенням.

Фестивалі, виставки, акції? — залюбки.

Богемні втіхи? — з утіхою.

Виявилось, у нас є все, що потрібно для такого життя. Щоправда — в мініатюрі, може, навіть у мініатюрі шаржованій. Те, що в метрополіях представляють цілі соціальні групи, прошарки, у нас уособлювали і висублімовували окремі особистості. Зате можна було випити філіжанку кави з усім наявним місцевим масонством. Або відбути філософський декалог, який насправді був діалогом, а міг би бути й монологом, бо представники різних шкіл вживалися в одному тілі. Або погомоніти з оракулом квакеро-картезіанства, що розглядає учення Григорія Сковороди крізь призму «Майтрайяні-самхіта Яджуверди». Або подивуватися месії постпрокрусталізму, котрий у вигляді презенту розсилає президентам усіх країн проекти старого влаштування світу. Або, в гіршому випадку, зустріти на вулиці підпилий гуртик, що репрезентує значний діапазон української поезії. Погодьтеся, доволі-таки зручне, компактне, щоб не сказати — ергономічне влаштування світу. Те, заради чого в столицях, можливо, довелося би вдаватись до пошуків, у Станіславі завжди було в полі зору, в межах слуху, під рукою, а деколи й просто плуталося попід ногами.