– А зараз спитаємо! – Понамка почала набирати номер. Ми дивилися на неї, як на рулетку у казино. Виграємо чи програємо? – Алло, Ігорьок, привіт, це Понамка. Слухай, а ти літаєш зараз? Та треба злітати в одне місце. Розумію, що грошей коштує. Як далеко летіти? Зараз спитаю, – Понамка подивилася на Бар-Кончалабу. – Скільки туди летіти?

– Та десь кілометрів двісті, не більше.

– Двісті кілометрів туди і двісті назад. Так, без посадки, просто дещо подивитися. Так, я розумію, що рахунок на тисячі. Гроші є, не хвилюйся. Коли можемо летіти? Завтра? Чудово! Так, купуй пальне, завтра вранці будемо у тебе! Звісно, з готівкою! Бай! – Понамка радісно подивилася на нас. – Ось бачите, а ви боялися, що не полетять! Полетять!

– Слухайте, а візьміть мене! – зненацька попросив письменник.

– Тебе? – Понамка посміхнулася, я відчув, що зараз погодиться, бо добра душа, то втрутився.

– Це коштуватиме грошей, – сказав серйозно. – Польоти – справа дорога.

– Добре. Скільки? Сто, двісті гривень? – спитав Бар-Кончалаба. Понамка закрутила головою в тому сенсі, що і так візьмемо, а я зареготав.

– Гривень? Та за двісті гривень тебе тільки в салон пустять посидіти! – поважно сказав я.

Я планував торгуватися, вичавити з нього хоча б сто баксів, але цей Бар-Кончалаба несподівано запропонував нам назвати суму.

– Половину вартості польоту. Це десь тисячі чотири гривень, – сказав я.

– А звідки ти знаєш, яка буде вартість? – не повірив Бар-Кончалаба.

– Бо я останні три роки сиджу на авіасимуляторах і знаю витрати пального по всіх літаках. У «Ан-2» витрата пального – літр на кілометр.

– Чому так багато? – скривився письменник.

– Бо «Ан-2» – старий літак, жере, як не в себе. Нам потрібно двісті літрів туди, двісті – назад, ще хоча б сотня літрів запасу. Півтонни це п’ять тисяч. А ще оренда літака, – пояснив я економіку.

– Добре, я згоден, – несподівано сказав Бар-Кончалаба. Навіть торгуватися не став!

– Гроші вперед, – я був суворий.

Він віддав сотні, які отримав від нас. І ще кілька зверху.

– Цього замало, – я розвів руками, мовляв, тільки вся сума вирішить справу.

– Решта в мене вдома. Ви ж на машині? Давайте заїдемо, я візьму гроші, речі і поїдемо. Добре?

– Добре, тільки я мушу пообідати, – сказала Понамка, якій, здається, сподобалося, як я відбив половину дороги.

– Тільки не тут. Занадто вбоге меню, – покрутив носом я.

– Чого? Сандвічі, горішки, чіпси! – Понамка любила нездорову їжу.

– Це отрута! Треба знайти нормальний заклад, – наполягав я.

– Біля мене є хороший ресторан. Недорогий, і добре готують, – запропонував Бар-Кончалаба.

– Поїхали! – миттю вирішила Понамка.

Ми підвезли письменника додому, він побіг збиратися, а ми пішли вечеряти. Точніше вечеряла Понамка, а я лише пив каву. Моїй добрій панні приносили все нові тарілки, які вона спорожнювала з дивовижною швидкістю.

– Мені не подобається цей Кончалаба, – сказав я, почекавши, поки Понамка трохи вгамує свій голод. – У нього брехня в очах. Гнилий тип.

– Ну, може, і гнилий, але багато чого знає, – Понамка вже пила чай, і очі її посоловіли.

– Чого це він ув’язався летіти з нами?

– Йому цікаво, він же дослідник. Не хвилюйся, Красю, все буде добре. Злітаємо, подивимося.

– А далі що?

– Що?

– Як ми витягнемо звідти того хлопця?

– Ще не знаю. Можливо, доведеться десантуватися туди.

– Понамко, ти бачила, що це за люди! Вони відріжуть голову і прізвища не спитають!

– Так, люди жорсткі, це факт. Але ж я теж не подарунок. І взагалі, Красю, не бери дурного в голову. Полетимо, подивимося, що і як, потім вирішимо. Добре? – Понамка позіхнула.

– Добре, тільки ми зараз нікуди не поїдемо, тобі треба поспати.

– Ні, часу немає, – Понамка закрутила головою.

Я знав, що після такого столу їй потрібно поспати, думав, що робити, бо боявся стати жертвою водія, який заснув за кермом. На щастя, виявилося, що у Бар-Кончалаби є водійські права. То він сів за кермо, Понамка вляглася на задньому сидінні, і ми поїхали на Оклунків. У Понамки завжди був міцний сон, тому я скористався моментом, щоб розпитати Бар-Кончалабу.

– Як ці паничі ставитимуться до нас, якщо зустрінуть?

– Думаю, що не дуже добре. Вони зверхньо ставляться до чужинців.

– І вони завжди при зброї?

– Так. Завжди. З самого дитинства. Ще маленьким їм вручають іграшкові шаблі, які поступово робляться важчими. Коли дітям виповнюється дванадцять років, їм дають короткі шаблі і вони стають джурами. Джури ловлять рабів, чергують у куренях, а потім відправляються у башти на кордоні, де воюють з чудовиськами. Значна частина джур гине, а тим, хто виживає, вистригають оселедець і висвячують у паничі.