– І досі возиш?

– Ні, кілька місяців тому щось трапилося. Ми в черговий раз полетіли, а там на злітній смузі колоди дерев’яні навалені і ті хлопці стріляти по нас почали. Довелося летіти назад.

– А що трапилося?

– Не знаю. Бандити дуже лаялися, погрожували тим пацанам з оселедцями розборками.

– А тільки ти туди літав чи ще хтось?

– Кілька разів бачив ще літаки. Теж «Ан-2», російські. Які злітали перед тим, як я підлітав.

До льотчика підійшов один з мужиків, які вже залили паливо.

– Готово.

– Ну що, полетіли, – сказав пілот.

– Вибачте, а у вас парашут є? – спитав Бар-Кончалаба. Він помітно нервував, аж спітнів.

– Не хвилюйтеся, літак відремонтований, ресурсу ще набагато вистачить, то не впадемо, – спробував заспокоїти пілот.

– Та я не про те. Просто висоти боюся, – скривився письменник. – Дайте, будь-ласка, парашут, мені з ним спокійніше буде.

– Ну, добре. Васильович, дай парашут! – наказав льотчик.

Васильович приніс парашут і оцинковане відро.

– Про всяк випадок, щоб потім з підлоги не прибирати, – пояснив Васильович.

Ми зайшли до літака, там були не дуже зручні сидіння під стінками. Понамка одразу полізла у кабіну до льотчика. Той завів двигун. Літак весь здригнувся, у салоні почало трохи смердіти паливом.

– Якщо буде кидати або вібрація, не хвилюйтеся. Техніка стара, але надійна! – крикнув нам пілот.

Деякий час прогрівав двигун, нарешті літак потроху рушив з місця. Їхав, потім розвернувся, постояв, почав набирати швидкість. Котився просто полем, ніякої бетонної смуги не було. Стрибав по траві, а потім стрибки припинилися, ми відірвалися від землі. Мені було дуже страшно, я перший раз у житті літав по-справжньому. Бар-Кончалаба той молодець, перевірив парашут, одягнув його і посміхався задоволено.

Я дивився в ілюмінатор. Внизу були лани, лісосмуги, невеличкі села. Ми летіли невисоко. Можливо, щоб нас не засікли, бо політ, здається, був повністю нелегальним.

– Дивіться в ілюмінатори і не заплющуйте очей, а то блюватимете! – закричав нам льотчик.

Понамка з ним про щось розмовляла, вони реготали, задоволені. Я тримався за стінку і дивився в ілюмінатор. Поступово ланів ставало менше, а лісів більше. Потім помітив знайоме село. Ми його об’їздили, коли їхали до пристані. Он лісова дорога до неї, а онде і сама пристань. Господи! Трупи вбитих лежали, як їх і залишили! І машини, чорні позашляховики, стояли досі півколом!

– Напилися, чи що? – спитав Бар-Кончалаба, який не розумів, що то за тіла серед сосен. Те, що тіла без голів, він не помітив. Я не відповів, згадав бійню, мені стало страшно, намагався триматися. Літак між тим повернув ліворуч і почав летіти уздовж річки. Вона звивалася серед порослих лісом пагорбів. Місця були зовсім дикі, ані сіл, ані доріг, ліси і ліси. – О, туристи! – зареготав письменник.

Я побачив на річці корабель, стилізований під давньогрецьку трієру. Веслувальники були на палубі. Пасажири корабля виглядали сучасно, жодних тобі оселедців, одягнені були у шорти та футболки. Неквапливо гребли, здивовано дивилися на нас.

– Хто це? – спитав я.

– Туристи! На ріку Снів продають тури. Сплав на давньогрецькому кораблі серед дикої природи, – пояснив Бар-Кончалаба.

– Вони теж потраплять до паничів? – спитав я.

– Так. Хіба що заблукають і зможуть оминути.

Ми швидко обігнали корабель, полетіли далі. Бар-Кончалаба дістав якусь мапу.

– Що це? – спитав у нього.

– Та мапа, але неправильна. Зовсім не те позначене, – поскаржився письменник, але чомусь мапу роздивлявся уважно, потім подивився на годинник, щось наче рахував. Кивнув головою, сховав мапу. Мені не дуже сподобалися ці його дії, але нічого ж кримінального. Летіли далі. Ліси, ліси, ліси і серед них ріка. Заздрив туристам, навіть не підозрював, що в Україні є такі дикі місця, наче Сибір якийсь.

– Скільки вже летимо? – спитав Бар-Кончалабу, який час від часу дивився на годинник, наче чекав чогось.

– Тридцять дві хвилини.

За деякий час літак узяв убік від ріки. Бар-Кончалаба одразу побіг лаятися до льотчика. Той гучно пояснював, що триматися ріки небезпечно, краще узяти ліворуч, летіти над лісами.

– Вийдемо на ріку в районі фортеці, там ми раніше сідали, – сказав льотчик.

– Я все ніяк не зрозумію, про яку небезпеку він говорить? – спитав я у Бар-Кончалаби, який чомусь виглядав заклопотаним.

– Ну, там же чудовиська різноманітні. Я вам потім розповім все! – він знову роздивлявся свою мапу. Довго, потім посміхнувся, мабуть, результати йому сподобалися. Крутив головою і посміхався.

Несподівано щось дзенькнуло знизу об літак. Я подивився в ілюмінатор і побачив, як з лісу у нас летять стріли! Справжні стріли, наче у кіно!

– По нас стріляють! – крикнув я і відчув, що літак почав набирати висоту.

– Не хвилюйтеся, це стрибунці, або одноноги, – сказав Бар-Кончалаба. – У них луки з кам’яними гостряками, вони не проб’ють дюралюміній корпусу.