– То добрий воїн дівка ся? – спитав найстарший панич, дядько років під шістдесят. З великою головою і сивим оселедцем. У натовпі слуг зашепотіли, що це старий Набока.

– Билася яро та хитро, яко панич, – кивнув Зубатий. – Чи, може, хтось із шановного панства на зачапку з нею стати жадає?

– Жадаю! – крикнув один з паничів, високий, чорнявий, зі шрамами на голові. У натовпі пішов шепіт, що це сам Ярош, славетний боєць.

Зубатий відійшов, а Ярош пішов до Понамки. Та спокійно узялася за шаблю, Ярош зі свистом вихопив свою. Кружляв навколо Понамки, схожий на отруйну змію, що вичікує момент, аби атакувати. Ось він кинувся на Понамку, його шабля, наче блискавка, літала біля моєї панни, яка ледь відбивалася. Удар, удар, знову удар, я аж скрикнув, бо переймався за мою добру панну. Мене вдарили у бік і наказали мовчати, бо не можна слузі голос подавати, поки пан не накаже. Понамка відбивала удари, відступала, Ярош гнав її до стіни, там хотів притиснути, загнати у глухий кут. Зненацька Понамка наче перечепилася, впала на землю. Ярош яструбом кинувся до неї, вдарив щосили, але лише розпанахав шаблею землю, бо Понамка перекотилася вбік. Якби не встигла, то розсік би її чи не навпіл. А якби не був у латах, то вона б його вбила, вдаривши шаблею у живіт. Вдарила і відскочила, шабля Яроша пошматувала повітря біля обличчя, але не наздогнала.

Роздратований Ярош заричав, схопився за розсічений обладунок, знову кинувся в атаку. Кілька ударів, і коли здавалося, що Ярош ось-ось має зарубає її, Понамка кинула йому в очі жменю піску, який прихопила, коли впала. Ярош залаявся, лівою рукою почав витирати очі, а правою махав шаблею навколо, щоб не підпустити Понамку. А вона зняла свій кросівок і кинула з одного боку. Ярош кинувся туди шматувати повітря, а вона з іншого боку крутнулася і вдарила по ногах панича. Той гепнувся долілиць, хотів підхопитися, але Понамка вже була на ньому, приставила шаблю до шиї. Могла б убити, але не зробила цього. Зістрибнула і відійшла, почала взувати кросівок. Ярош підхопився, аж заричав від ненависті, кинувся до неї, бо не звик програвати.

– Ускоромляйся, брате, – сказав старий Набока. Не кричав, тихенько промовив, і Ярош зупинився. – У зачапці звитяжила дівка ся славного Яроша. То файно валчить, нашого, панського кореню, а не рабського.

– Облудно валчила! Пилом очі засцяла, яко гаспід отрутою! – закричав Ярош.

– Котрий чєловєк валчить і фортель содєєт, іжби перемочь неприятеля, то нема у тому гріха, – пояснив Набока.

– Вона се баба! – аж заричав Ярош і знову кинувся до Понамки з шаблею.

– Ускоромляйся! – гримнув старий і таки примусив Яроша зупинитися. – Мусиш ти признати, що уведений ти був і перемогла вона. Бо, може, іспоткалася нам паничарка.

– Баба! – закрутив головою Ярош.

– Сього дня старші джури підуть чудовиськ валчити, – продовжив старий панич. – Най і вона піде, покаже себе. Бо мало валчити барзо з людьми, треба ще вміти і чудовиськ звитяжити. Тако, браття?

Закивали паничі.

– Тако, брате Набоко, – сказав Зубатий. – Жеби не помилитися, най на чудовиськ піде. Як паничарка вона, то звитяжить вона чудовиськ і буде їй сакра до братства нашого, аже ні, то загине. Джури, до бою!

Джури почали сідлати коней.

– І мене візьміть, – попросив я джур, але вони мене відштовхнули з презирством. Я пробрався до Понамки, яка сідала на коня. – Візьми і мене, попроси мені коня, – зашепотів їй.

– Там може бути небезпечно, – відповіла Понамка.

– Понамко, я знаюся на чудовиськах! Я ж не тільки літав у комп’ютері, я ще і воював з ними. Я буду корисним!

– Красю, тут інші чудовиська, аніж у комп’ютерних іграх!

– Понамко, без тебе мені тут все одно не жити! Візьми мене, прошу!

– Ну, добре.

Вона сказала дати мені коня, і мені дали якогось обідранця. Спробував залізти на нього, гепнувся, наче дурень той. Голомозі з мене зареготали, а паничі наче і не помітили. Вони взагалі не помічали голомозих. З другого разу таки всівся верхи.

– Напрод! – наказав Зубатий, і загін вирушив з башти. Він, старий Набока і ще четверо паничів, у тому числі Ярош. Десяток джур і десяток слуг. Прямували приблизно у той бік, де лежав розбитий літак. Їхали хвилин двадцять, потім зупинилися на пагорбі. Паничі та джури зістрибнули з коней, яких забрали слуги. Джури вишикувалися перед паничами. Ще підлітки, але погляди в них були зовсім не дитячі. У кожного з джур, окрім коротких шабель, був ще спис і круглий щит. Також оклунок за спиною. Понамка стояла серед джур з такою самою зброєю.

Зубатий повторив правила. Говорив він дивно, але я більш-менш його розумів. Джури мусили піти до лісу і вполювати чудовисько. В якості доказу мали принести його голову, якщо голова завелика, то іншу частину тіла, по якій чудовисько можна буде впізнати. Якщо хтось загине, значить, він не навчився битися. Якщо хтось повернеться з пустими руками – ще гірше, значить, він боягуз, який буде вбитий. Джури закивали, Понамка теж.

– Можна, я піду зі своєю панною? – крикнув я. Голомозі почали бити мене, бо слуга не міг озиватися на свій розсуд, а тільки тоді, коли його кликав пан.

– Зі слугою піти можна? – спитала Понамка.

– Одна валчити мусиш! – закричав Ярош, який гнівно дивився на Понамку. Зубатий озирнувся до Набоки.

– Можеш піти і зі слугою своїм Але тоді мусиш вабоїти двох чудовиськ, – сказав Набока.

– Я згодна. Нехай йому дадуть хоч якусь зброю, – попросила Понамка.

Мені дали невеличкий щит та спис. Я не дуже розумів, що з ними робити. Потім Понамка дала мені мішок. Мабуть, він був для здобичі.

– До бою, джури! І нехай Ісус Кривавий на вістрі приправи вашої буде! – проголосив Зубатий.