– У тебе є зброя? – здивувався я, хоча ж вона стріляла з чогось у дракона і дивуватися я не мусив.

– Є! – Понамка задоволено посміхнулася.

– А чому ти не пристрелила Бар-Кончалабу?

– Красю, я – боксер, а не вбивця. До того ж у нього пістолет був уже у руці, а мені ще треба було його вихопити!

– Ліс закінчується! – крикнув я. Узяв трохи праворуч. – Нам треба дотягнути туди!

– Дотягнемо! – запевнила Понамка, і в цей момент двигун почав кахкати, а потім замовк. Пальне скінчилося.

– Спробуємо полетіти планером, – тихо сказав я. Ми поступово втрачали висоту і швидкість. Кінець лісу ставав все ближче, але не факт, що ми могли дотягнути до нього. – Понамко, біжи у хвіст! – наказав я.

– Для чого? – здивувалася вона.

– У хвості найбільші шанси вижити! Швидше!

– Я тебе не покину.

– Понамко, до біса розмови! У хвіст! – заверещав я.

Вона вистрибнула з кабіни.

– Міцно тримайся, буде сильний удар, втримайся, щоб тебе не розбило всередині літака! – крикнув їй. А сам розумів, що вже досить чітко бачу гілки дерев. Метрів тридцять до них, не більше. Ми летіли тільки за рахунок втрати висоти. Поле вже поруч. Встигнути! Встигнути! Я не закривав очей, хоч дуже цього хотів. Не можна було закривати, бо якщо нам пощастить, треба буде садити літак.

Я чув, як гілки почали шурхотіти по пузу літака, але ми не зачепилися, пролетіли ліс і вискочили на поле! Я потягнув важіль на себе, щоб хоч трохи задерти ніс. Ну і тепер дай Бог, щоб у траві не було глибоких ям. Тягнув важіль на себе, ось тепер можна заплющити очі. Удар! Літак підстрибнув, пролетів ще трохи, знову удар, і ми покотилися. Намагався гальмувати закрилками, коли несподівано попереду виник зарослий травою рівчачок. Колеса провалилися туди, літак став дибки, вперся носом у землю. Тріск, я стрибнув до салону, а літак гепнувся пузом догори. Я вдарився головою і знепритомнів.

– Красю! Красю! – мене плескали по щоках. Розплющив очі, побачив скривавлену Понамку. Вона помітила мій погляд і зраділа. – Живий!

Обняла мене. Ми були у літаку, який тріснув навпіл. Понамка допомогла вибратися з нього. Ми упали на пишну степову траву.

– Я ж казала, що виберемося! – кричала мені Понамка.

Я тільки головою крутив. Бо не вірив, що ми врятувалися. Спочатку від того навіженого з пістолетом, потім після загибелі пілота, а ще ж дракон, пробитий бак, сантиметри над деревами, рівчачок, який убив би нас, якби зустрівся на півсотні метрів раніше. Ну, і потім ми не вбилися, коли літак перевернувся. Якийсь ланцюг див!

– Живі! – верещала Понамка.

Я посміхнувся. Потім прислухався. Якийсь далекий тупіт.

– Красю, що? – спитала Понамка.

– Наче скаче хтось.

Ми прислухалися. І дійсно, тупіт копит.

– Он вони! – закричала Понамка і вказала у поле. Там до нас мчали з десяток вершників.

І я знову скривився, бо нічого доброго від вершників не чекав.

Я підвівся, мене хитало, сяк-так озирнувся навколо. До лісу було далеченько, не втечемо.

– Це ті самі, – я кивнув у бік вершників.

– Ага, бачу, – сказала Понамка. – Паничі.

Попереду мчали кілька чоловіків з оселедцями, за ними голомозі.

– Може, пошугати їх пістолетом? – спитав я.

– Нічим шугати, набоїв немає! – зітхнула Понамка.

– Ти ж зробила тільки чотири постріли!

– Бо було тільки чотири набої. Інші вистріляла ще на травневі, все забувала зарядити, – вона зітнула плечима.

– Чорт! – скривився я.

– Та не бійся. Ми живі, то якось викрутимося.

– Вони і нам голови відріжуть, як тим бандюкам!

– Красю, не панікуй, – строго сказала Понамка. – Розмовляти буду я, а ти стій спокійно і не рипайся.

Вершники були близько. Тепер уже можна було бачити, що їхній загін поділений на три частини. Попереду на баских конях, одягнені у сині шаровари і червоні жупани, з-під яких виблискували обладунки, мчали чоловіки з оселедцями, озброєні шаблями. За ними на невеликих конячках поспішали молоді хлопці, підлітки років п’ятнадцяти. Одяг в них був не такий яскравий, шаблі менші, на голові волосся було зібране у довгі хвости. Останніми мчали голомозі, в них були зовсім дрібні коні, одяг сіренький, а зі зброї лише кинджали. За цими їхало ще кілька коней без вершників. Загін поспішав до нас, але не змішувався: підлітки не наважувалися наблизитися до дорослих з оселедцями, а голомозі до підлітків. Ось підлетіли до нас і стали підковою, наполовину оточивши. Я від жаху і дихати не міг, не те що говорити, а Понамка була спокійна.

– Доброго дня, – сказала вершникам. Ті роздивлялися нас. Роздивлялися вороже.

– Імати дівку, – кивнув чоловік з оселедцем.

Мабуть, це і був панич, про яких розповідав Бар-Кончалаба. Був він високий, широкоплечий, з вольовим обличчям і грізним поглядом. Такими ж були і його товариші, що ставили коней дибки і тримали руки на шаблях. Наказ панича побігли виконувати двоє голомозих. Один був років біля сорока, невисокий, але жилавий чоловік, другий – молодий, теж міцний хлопець. Вони і кинджалів не вихоплювали, мабуть, думали, що легко схоплять дівку. Помилялися, бо Понамка трохи змістилася убік, зустріла потужним ударом у щелепу першого, а потім напала на ошелешеного другого. І ось вони вже валялися на землі з заюшеними пиками, а Понамка вихопила їх кинджали. Я аж очі закрив, бо подумав, що зараз нас зарубають за цю зухвалість. Навіщо Понамка почала демонструвати свої боксерські вміння?