Харрі й Бірґіта спостерігали цю картину з балюстради.

— Ось що означає з радощів як не луснуть, — сказав Харрі. — Чи шведською так не кажуть?

— Чому ні? Буває, людина така щаслива, що і шведською можна сказати: вона як не лусне з радощів. — Бірґіта вийняла з волосся шпильку і підставила обличчя вітру. — Буває, — повторила вона ледь чутно.

Вона стояла лицем до моря, і вітер розмаював її вогненне волосся, так що воно було схоже на щупальця величезної медузи.

Харрі раніш і не підозрював, що медузи бувають такими гарними.

Літак приземлився в Брісбені, коли в Харрі на годиннику була одинадцята, але стюардеса по гучному зв'язку наполягала, що лише десята.

— Тут, у Квінсленді, час не ділять на зимовий і літній, — пояснив Ендрю. — Були справжні політичні баталії, але в результаті фермери зібралися на референдум і висловилися проти.

— Таке відчуття, що це велике село.

— Подібне до того. Ще донедавна хлопців з довгим волоссям сюди просто не пускали. Це було заборонено.

— Жартуєш?

— Квінсленд — особлива стаття. Скоро звідси поженуть бритоголових.

Харрі посміхнувся і провів рукою по голеній потилиці.

— Що ще?

— До речі, якщо ти привіз із собою марихуану, залиш її краще в літаку. У Квінсленді до наркоманів ставляться суворіше, ніж в інших штатах. Не дивно, що фестиваль «Акваріус» проводили саме тут — прямо на кордоні з Новим Південним Уельсом.

Насамперед вони мали знайти машину. В конторі з прокату виявилася вільною і справною тільки одна.

— Зате в Квінсленді є місця на кшталт острова Фрезер, де познайомилися Інґер Холтер і Еванс Вайт. За великим рахунком, острів цей — просто величезний пляж, але є на ньому і тропічний ліс, і озера з найчистішою у світі водою. А пісок до того білий, що пляж здається мармуровим. Такий пісок називають силіконовим — через підвищений вміст кремнію. З нього можна відразу ліпити комп'ютери.

— Країна достатку, скажіть? — Хлопець за стійкою простягнув ключ.

— «Форд ескорт»? — Ендрю задумливо потер ніс, але потім усе-таки погодився, запитавши лише: — Невже вони ще існують?

— Особлива пропозиція, сер!

— Не сумніваюся.

Сонце до білого розжарило Тихоокеанське шосе, і побудовані із скла й бетону хмарочоси Брісбена сяяли, немов кришталева люстра.

— Гарно, — сказав Харрі. — Так правильно і чисто. Неначе це місто хтось намалював.

— Ти недалекий від істини. Брісбен загалом молоде місто. Не так давно тут було просто велике село із стотисячним населенням. Якщо гарненько придивитися, у місцевих подосі ноги колесом. Зараз місто схоже на підновлену кухню в сільському будинку: блискуче, яскраве і ділове. А довкола блукають задумливі корови.

— Ти намалював симпатичну картину, Ендрю.

— Не випендрюйся.

Вони їхали по шосе на схід. Навколо розлягалися зелені пагорби, що перемежалися лісом і доглянутими нивами.

— Ласкаво просимо в австралійське село, — оголосив Ендрю.

Минули корів на пасовиську, що провели їх байдужим поглядом.

Харрі розсміявся.

— Що ще? — запитав Ендрю.

— Бачив карикатуру Ларсона, [13] де дві корови стоять на задніх ногах, розмовляють, курять і одна кричить: «Обережно, машина!»

Пауза.

— Хто такий Ларсон?

— Гаразд, проїхали.

Мимо проносилися низенькі дерев’яні будиночки, неодмінно з верандами, сітками від комарів і пікапами перед дверима, меланхолійні робочі коні з широкими крижами, пасіки і свині, що розкошували в багні. Дорога ставала дедалі вужча. Перевалило за полудень, коли вони зупинилися на заправку в маленькому містечку. Якщо вірити вивісці, воно називалося Юкі і вже два роки претендувало на звання найчистішого міста в Австралії.

— Ну й ну! — вигукнув Харрі, коли вони приїхали в Німбін.

Центр міста (близько ста метрів) був розмальований усіма барвами веселки. Харрі побачив персонажів, знайомих йому за фільмами Чича і Чонґа.

— Це ж сімдесяті! — видихнув він. — Поглянь, там стоїть Пітер Фонда й обіймається із Дженіс Джоплін.

Вони повільно поїхали вулицею, супроводжувані застиглими поглядами статуй.

— Фантастика! Не думав, що такі місця ще існують. Умерти зо сміху!

— Чому? — запитав Ендрю.

— Тобі це не здається забавним?

— Можливо, — знизав плечима Ендрю. — Сьогодні, звичайно, легко сміятися з цих диваків. Я знаю, що хлопці, які вірили в flower-power generation, [14] були довбаками, вони тільки й робили, що бринькали на гітарах, читали вірші власного написання і трахали один одного. Що організатори фестивалю у Вудстоку розгулювали, начепивши краватки, і давали сміхотворні інтерв’ю, над наївністю яких потішаються й досі. Але ще я знаю, що без їхніх ідей наше життя було б цілком іншим. Може, сьогодні такі гасла, як «мир» і «кохання», здаються заяложеними, але ми, ті, хто виріс у той час, вірили в них. Усією душею.