— Big deal. [20] Буду готовий протягом сорока восьми годин.

— У такому разі на додачу ви отримаєте безкоштовну тінь — цілодобово, безкоштовну перевірку, чи вдома ви ночами, і можливо, навіть кілька невчасних обшуків. Хтозна, що нам при цьому вдасться з’ясувати?

Еванс допив пиво і тепер старанно відколупував від пляшки етикетку.

— Хлопці, що вам потрібно? — запитав він похмуро. — Я знаю лише, що одного дня вона зникла. Я збирався в Сідней і вирішив їй зателефонувати, але ні на роботі, ні вдома її не виявилося. Потім я приїжджаю і того ж дня довідуюся з газет, що її знайшли вбитою. Два дні я ходжу як зомбі. До речі, з приводу «вбитої» — скільки людей вмирає ось так, задушеними?

— Не надто багато. Отже, у вас є алібі на момент убивства? Це добре… — Ендрю дістав ручку і блокнот.

— Алібі? — пискнув Еванс. — Що ви маєте на увазі? Я що, підозрюваний? Чи ви хочете сказати, що за тиждень не напали на слід?

— Ми ведемо пошуки на всіх напрямках, містере Вайт. Ви можете пригадати, де були за два дні до своєї поїздки в Сідней?

— Тут, удома. Де ж іще?

— Сам?

— Не зовсім, — посміхнувся Еванс, піднімаючи порожню пляшку. Описавши в повітрі витончену параболу, пляшка безшумно зникла в кошику для сміття за кухонною лавкою. Харрі схвально кивнув.

— Дозвольте дізнатися, хто був з вами?

— Атож, звичайно. Мені приховувати нічого. Жінка на ім’я Анджеліна Хатчинсон. Вона живе тут, у Німбіні.

Харрі зробив запис у своєму блокноті.

— Ваша коханка? — уточнив Ендрю.

— Щось ніби таке, — відповів Еванс.

— Що ви можете розповісти про Інґер Холтер? Ким вона була і чим займалася?

Еванс зітхнув:

— Ми не так давно були знайомі. Зустрілися в Сіднеї, у барі «Олбері», де вона працювала. Поговорили, вона сказала, що збирається провести відпустку на Байрон-Бей. Це за кілька миль звідси, і я дав їй свій телефон у Німбіні. За кілька днів вона подзвонила і попросилася до мене — два-три рази переночувати. У мене вона прожила більше тижня. Потім ми зустрічалися в Сіднеї, коли я туди приїздив. Якихось два-три рази. Самі розумієте, наш роман тривав не надто довго. До того ж вона стала набирати дуже великі оберти.

— Дуже?

— Еге ж, проявляти турботу про мого синочка, Том-Тома, і плекати мрії про дім і родину. Мені це не подобалося, але я їй дозволяв.

— Дозволяли — що?

Еванс засовався.

— Вона була з тих жінок, які нахабніють при першій зустрічі, але плавляться як віск, досить лише почухати за вушком і шепнути, що вона тобі сподобалася. Тоді задля тебе вона готова на все.

— Отже, вона була турботливою? — уточнив Харрі.

Здається, Евансу не сподобалося, куди повернула розмова.

— Може, й була. Я ж кажу, що погано її знав. Вона давно не бачилася зі своїми рідними в Норвегії, так що, можливо, їй просто бракувало… Їх, ну, тих людей, зрозуміло? Дідько, я не знаю! У ній було, як я вже сказав, багато дурості і романтики, але нічого поганого…

Його голос зірвався. У кухні стало тихо. «Або він гарний актор, або в ньому теж є щось людське», — подумав Харрі.

— Але якщо ваші стосунки не мали майбутнього, чому ви не запропонували їй розлучитися?

— Вже збирався. Хотів ось так прямо піти і сказати їй: «Прощавай!» Але не встиг — вона померла раніше. Just like that. [21] — Він ляснув пальцями.

Голос його став колишнім, відзначив Харрі.

Еванс поглянув на свої руки:

— Ось так я і тримаюся.

Вони звернули на гірський серпантин і, орієнтуючись за дороговказами, відшукали шлях до «Кришталевого храму».

— Питання в тому, чи говорить Еванс Вайт правду, — зауважив Харрі.

Ендрю з’їхав на узбіччя, поступаючись дорогою трактору.

— Харрі, дозволь поділитися з тобою досвідом. Понад двадцять років я розмовляю з людьми, в яких найрізноманітніші мотиви, щоб мені брехати або говорити правду. З винними і невинними, вбивцями і кишеньковими злодіями, з невротиками і флегматиками, з блакитноокими немовлятами і зачерствілими мерзотниками, з соціопатами, психопатами, філантропами…

Ендрю спробував знайти ще кілька прикладів.

— Point taken, Andrew! [22]

— …чорними й білими. Всі вони сиділи і розповідали мені свої історії з єдиною метою — щоб їм повірили. І знаєш, якого висновку я дійшов?

— Що неможливо визначити, коли брешуть, а коли — ні.

— У точку, Харрі! — вигукнув Ендрю. — У класичних детективах будь-який сповнений самоповаги сищик з точністю визначає, коли людина бреше. Дурниці! Людська природа — ліс дрімучий, який ніколи не пізнаєш до кінця. Навіть мати не знає сокровенних таємниць своєї дитини.

Машина зупинилася перед розкішним зеленим садом з фонтаном, квітковими клумбами й екзотичними деревами, між якими петляла вузенька ріниста доріжка. За садом височіла велика будівля — судячи з усього, це і був «Кришталевий храм», який вони з шерифом Німбіна так довго шукали на карті.

Про прибуття гостей сповістив дзвіночок над дверима. У крамниці було багато людей — видно, це місце було популярним. До поліцейських підійшла худорлява жінка, що чарівно усміхалася, і з таким ентузіазмом їх вітала, ніби їй кілька місяців ні з ким було словом перекинутися.