— Мені все робити боляче. Навіть думати — і то боляче, — сердито відповів Ендрю.

Поруч на нічному столику стояв букет квітів.

— Від таємної залицяльниці?

— Можна сказати і так. Від Отто. А завтра прийде Тувумба. А сьогодні ось — ти. Приємно думати, що тебе люблять.

— Я теж дещо тобі приніс. Поки ніхто не бачить. — Харрі простягнув величезну, майже чорну сигару.

— A, maduro. Зрозуміло, Від мого любого норвезького amarillo. — Ендрю посміхнувся й обережно засміявся.

— Як довго ми з тобою знайомі, Ендрю?

Ендрю погладив сигару, мов котеня.

— Кілька днів, друже. Скоро, дивись, побратаємося.

— А скільки тобі треба часу, аби як слід пізнати людину?

— Як слід пізнати? — Ендрю зачаровано понюхав сигару. — Ну, Харрі, найбільш утоптані стежки в цьому темному і дрімучому лісі знаходиш майже відразу. У когось ці доріжки прямі, доглянуті, з освітленням і дороговказами. Здається, вони ладні розповісти тобі все. Але саме тоді потрібно матися на бачності. Тому що лісові звірі не живуть на освітлених дорогах. Вони живуть у нетрях і заростях.

— І багато потрібно часу, щоб це вивчити?

— Залежить від тебе. І від лісу. Інколи ліс трапляється темніший від звичайного.

— А твій ліс? — запитав Харрі.

Ендрю заховав сигару в шухляду столу.

— Темний. Як maduro. — Він поглянув на Харрі. — Але ти, звичайно, знаєш, що…

— Так. Один твій друг розповів мені дещо про Ендрю Кенсинґтона.

— Тоді ти розумієш, про що я. Як не потрапити на добре освітлену дорогу. Але в тебе теж є кілька темних плям. Напевно, пояснювати тобі ні до чого?

— Що саме?

— Скажімо, я знаю одну людину, яка, наприклад, кинула пити.

— Всі знають таких, — пробурмотів Харрі.

— Кожен залишає за собою слід, адже так? Прожите життя — це книга, яку просто треба вміти читати.

— А ти вмієш?

Ендрю поклав свою величезну руку йому на плече. «Він став жвавіший», — подумав Харрі.

— Гарний ти хлопець, Харрі. Мій друг. Думаю, ти все розумієш, так що не шукай там, де не знайдеш. Я всього лише один з мільйонів самотніх душ, що намагаються жити на землі. Іноді у мене навіть виходить зробити щось гарне. От і все. Я не так багато важу, Харрі. Не шукай у мені — це марно. Та врешті-решт і нецікаво.

— Чому?

— Коли сам не знаєш свого лісу, іншим краще туди й не ходити. Дуже просто спіткнутись і впасти.

Харрі кивнув і поглянув на квіти у вазі:

— Ти віриш у випадковості?

— Так, — відповів Ендрю. — Життя — це ланцюжок суцільних випадковостей. Коли ти, наприклад, купуєш лотерейний квиток номер 822531, шанс, що випаде саме він, — один до мільйона.

Харрі знову кивнув.

— Що мені не подобається — так це те, що він мені випадав надто багато разів поспіль.

— Невже? — Ендрю заледве сів на ліжку. — Ну ж бо, розкажи.

— По-перше, коли я приїхав у Сідней, ти, хоча і не повинен був розслідувати цю справу, наполіг на тому, щоб тобі її дали і направили працювати зі мною, іноземцем. Питання виникли вже тоді. Потім, під приводом згаяти час, ти ведеш мене до цирку і знайомиш зі своїм другом. З чотирьох мільйонів жителів Сіднея з цим конкретним хлопцем я познайомився в перший же день. Одна людина! Чотири мільйони до одного. Потім цей хлопець з’являється знову, і ми навіть закладаємося на 100 доларів щодо одного особистого питання. Але вся річ у тім, що він з’являється в тому барі, де працює Інґер Холтер, і виявляється її знайомим! Знову чотири мільйони до одного. І поки я кружляю навколо очевидного вбивці, а саме — Еванса Вайта, раптом з’являєшся ти зі своїм джерелом, який — один з 18 мільйонів на континенті — бачив Вайта, випадково опинившись саме в Німбіні і саме у вечір убивства!

Ендрю, здавалося, поринув у глибокі роздуми. Харрі вів далі:

— І вже не дивно, що ти даєш мені адресу бару, де молодчики Еванса Вайта «випадково» виявляються завсідниками. І вони під тиском підтверджують ту історію, в яку всі просили мене повірити: що Вайт ні до чого.

До кімнати увійшли дві медсестри. Одна взялася за нижній кінець ліжка, друга доброзичливо, але твердо промовила:

— Вибачте, але час відвідин закінчився. Лікарі чекають містера Кенсинґтона на ЕЕГ.

Харрі почав шептати Ендрю на вухо:

— Я людина не блискучого розуму, Ендрю. Але розумію, що ти щось намагаєшся мені сказати. Не розумію лише, чому ти не скажеш цього прямо. Навіщо тобі я? Хтось тебе тримає, Ендрю?

Він ішов поряд з ліжком, поки сестри котили його по палаті і далі по коридору. Голова Ендрю із заплющеними очима лежала на подушці.

— Харрі, ти говорив, що в білих і аборигенів майже однакові історії про перших людей, бо у нас однакові міркування про невідоме. Що якісь розумові алгоритми — природжені. З одного боку, дурнішого я нічого не чув, але з другого — трохи сподіваюся, що ти маєш рацію. А значить, потрібно лише заплющити очі і побачити…