— Остання, — вголос кинув Водкінс.

— Ну, — почав Харрі. — У нас немає доказів того, що Ендрю дійсно розмовляв з кимось, хто в день убивства Інґер Холтер бачив Еванса Вайта в Німбіні. Стало відомо, що Вайт не просто цікавиться блондинками — у нього це переросло в щось зовсім інше. Можливо, варто дізнатися більше про його взаємини з матір’ю. Постійної роботи чи місця проживання в нього ніколи не було, тому відстежити його пересування вельми складно. Цілком імовірно, що в нього був таємний роман з Отто Рехтнаґелем і він усюди їздив за ним, зупинявся в готелях і знаходив там своїх жертв. Але поки що це тільки припущення.

— Може, маніяк — Отто Рехтнаґель, — зауважив Водкінс. — А Рехтнаґеля з Кенсинґтоном убив хтось інший, хто жодним боком не торкається тих убивств.

— Сентенніал-парк, — нагадав Леб’є. — Орудував наш маніяк. Закладаюсь на все що завгодно. Хоч і не багато чого маю, щоб закладатися.

— Леб’є має рацію, — сказав Харрі. — Він досі живий і на волі.

— Добре, — підсумував Маккормак. — Я помітив, що наш друг Ховлі почав використовувати у своїх теоріях слова на зразок «можливо» і «цілком імовірно», — це розумно. Дикою впевненістю ми нічого не доб’ємося. До того ж усім тепер зрозуміло, що ми маємо справу з розумним противником. І дуже самовпевненим. Він приготував для нас потрібні відповіді, подав убивцю на блюдечку і гадає, що ми тепер заспокоїмося. Що справу розкрито, раз винні мертві. Вбиваючи Кенсинґтона, він розумів, що ми, зрозуміло, постараємося зам’яти справу, — дуже розумно. — Сказавши це, Маккормак поглянув на Харрі. — Замнемо справу і почепимо на неї замок, мов на комору. Він упевнений, що тепер йому ніщо не загрожує. Це дає нам перевагу. Упевнені люди часто необережні. Час діяти. У нас іще один підозрюваний, і ми не маємо права на ще одну помилку. Але якщо метушитися, можна злякати вбивцю. Треба набратися терпіння, почекати, доки рибка підпливе ближче, і тільки тоді кидати гарпун.

Він поглянув на підлеглих. Ті схвально закивали.

— А це означає, що наші дії мають бути оборонними, спокійними і системними, — закінчив Маккормак.

— Не погоджуюсь, — озвався Харрі. Всі обернулися до нього. — Рибу можна зловити й в інший спосіб: за допомогою волосіні, гачка і наживки, на яку вона може клюнути.

Вітер гнав хмари пилу по рінистій доріжці й далі, через кам’яну церковну огорожу до невеликого гурту людей. Харрі примружився, щоб цей пил не запорошив очі. А вітер шарпав присутніх за рукави та поли одягу, і здалека здавалося, що над могилою Ендрю Кенсинґтона затіяли танок.

— Чортів вітер, неначе в пекло квапиться! — пошепки лаявся Водкінс, не звертаючи уваги на пастора, який поруч читав молитву.

Харрі стояв, думав над словами Водкінса і сподівався, що той помиляється. Звичайно, невідомо, куди і звідки дув цей нестерпний, дошкульний вітер, але якщо йому було доручено забрати з собою душу Ендрю, то дорікнути йому в легковажному підході до справи не зміг би ніхто. Він перегортав сторінки Псалтиря, шарпав присипаний землею зелений брезент, зривав капелюхи і псував зачіски.

Харрі не чув пастора. Примружившись, він дивився на людей, що стояли навпроти. Ніби язики полум’я, розвівалося волосся Бірґіти. Вона зустрілася з ним порожнім поглядом, у якому нічого не відбивалося. Поруч на стільці з ковінькою в руках сиділа сива стара, що тремтіла всім тілом. Її шкіра вже прижовкла від старості, та навіть поважні літа не змогли приховати характерне для англійок обличчя, схоже на коняче. Бешкетник-вітер збив набакир її капелюшок. Харрі здогадався, що ця стара — прийомна мати Ендрю. Коли вони виходили з церкви, Харрі висловив їй своє співчуття, але навряд щоб вона його почула — у відповідь вона кивнула й пробурмотіла щось невиразне. Позаду старої стояла, тримаючи за руки двох дівчаток, маленька непримітна чорношкіра жінка.

Пастор кинув на могилу жменю землі. Зовсім як у лютеран. Харрі знав, що Ендрю належав до англіканської церкви, яка за кількістю прихожан ділила тут перше місце з католицькою. Але Харрі, який у своєму житті всього двічі побував на похороні, не помітив жодної різниці в обрядах. Усе як у Норвегії. Навіть погода. Коли ховали маму, над Західним кладовищем в Осло вітер гнав важкі свинцеві хмари. На щастя, дощ тоді так і не пішов. Коли ховали Ронні, кажуть, було сонце. Але того дня Харрі з хворою головою лежав у лікарні. Як і зараз, більшість тих, хто прийшли того дня на похорон, були поліцейськими. Може, вони навіть співали наприкінці той самий псалом: «Nearer, my God, to Thee!» [89]

Люди почали розходитися. Деяких чекали машини. Харрі пішов слідом за Бірґітою. Коли він порівнявся з нею, вона зупинилася.

— У тебе нездоровий вигляд, — сказала вона, не підводячи на нього очей.

— Ти не знаєш, який у мене вигляд, коли я хворий, — відповів Харрі.

— Тобто коли ти хворий, вигляд у тебе не хворий? — запитала Бірґіта. — Але я просто кажу, що в тебе такий вигляд, ніби ти хворий. Ти хворий?

Порив вітру ляснув Харрі по обличчю його ж краваткою.

— Можливо. Трохи, — сказав Харрі. — Не зовсім. Ти так нагадуєш медузу, коли твоє волосся розвівається і потрапляє мені в обличчя. — Харрі вийняв з рота руду волосину.

Бірґіта посміхнулася.

— Подякуй, що я не jelly box-fish. [90]

— Jelly що?

— Jelly box-fish, — повторила Бірґіта. — Медуза, яка водиться коло берегів Австралії. Набагато гірша за звичайну жалку медузу.

— Jelly box fish? — Харрі почув позаду знайомий голос і обернувся. Це був Тувумба.

— How are you? — привітався з ним Харрі і пояснив, що на порівняння з медузою його навело волосся Бірґіти, яке лізло йому в обличчя.