— Правильно, — похвалив Сірий. — Позаду — пес. Попереду — Христос. Хто придумав?

— Блок.

— Нагодуйте висівками.

Блока потягли.

— Чаадаєв! — закричав Сірий. — Щеня!

Чаадаєв заметушився, перекинувся на морську свинку. Сірий зареготав:

— Гаразд, помилився! Хто наступний? Побєдоносцев? Олександр Третій? Володимир Ульянов? Пішли геть — у пісочницю!

Ті стали гратися в «мисочки».

— Ось так краще, — сказав Сірий. — А де Костянтин Леонтьєв? Щось я не бачу його сьогодні.

— Я тут! — озвався Костянтин Леонтьєв.

— Дай прикурити.

Костянтин Леонтьєв кинувся із запальничкою.

— А де твій дружок? — напівротом спитав Сірий, прикурюючи цигарку.

— Дружок?

— Ну, ця паскудна пика! Розанов!

— У лікарні.

— Трипер? Сифіліс? Чи, може, СНІД? Вєховці! — закричав Сірий. — На вихід! З речами!

Професори висипали на плац.

— Ну, що, хуйососи? — сказав їм Сірий. — Де ваші капелюхи? Запитання руба: що таке обов’язок?

Професори закивали:

— Обов’язок перед батьківщиною.

— Обов’язок перед батьками, — сказали професори.

— Брешете! Я ні перед ким не зобов’язаний! — сказав Сірий охороні. — Усіх розстріляти, а цього четвертуйте!

Він навмання ткнув пальцем в одного з них.

— Вони всі тут такі, — сказав Сірий, звертаючись до мене. — У нас дуже багато всяких діячів.

Ахматову виволокли на поріг будинку голою.

— Народ мудріший за владу! — заволала гола хоробра жінка.

Я жадібно до неї придивився.

— Яка страшна помилка, — здригнувся Сірий.

— Душогуби! — вигукнула Анна Андріївна.

— Перебити їй ніс! — наказав Сірий охороні. — І зодягти тепліше!

— Ось ти кажеш: жаль, — зітхнув Сірий, розстібаючи тілогрійку. На грудях, як панорама Бородінської битви, розгорнулося барокове татуювання. — А я вважаю, що росіяни повинні мучитися. Так їм на роду написано. Великими літерами. Росіяни повинні мучити росіян. Багаті — бідних, і навпаки. Так має бути. Це льотний закон самовинищувачів. Так треба.

— Сірий, — запитав я, — навіщо?

— А хуй його знає, — весело відповів Сірий. — Ти думаєш, я не читав того ж таки Чаадаєва? Чаадаєв розітнув вени Росії. І Побєдоносцева читав. Сухо, але переконливо. Це я Ульянову кличку придумав — Ленін. Так, я заохочую бандитів. Так, я перетворив цю країну на братську могилу. І це ще не все. Якщо веселитися — то веселитися. Якщо давити сік — то давити до кінця. Тут усе можна. А подивися, яка в нас молодь — я тобі скажу: вифранчена молодь. Усе підірвемо! Відірвемо яєчка! Нехай падають із небес літаки й вертольоти! Нехай розтягнуть по домах усі рейки! Нехай сушать сухарі. Країна сушених сухарів. Це в генах. Не знаю, мені подобається.

— Ходімо дивитися трупики, — запропонував Сірий.

— Страшилка, — мерзлякувато пересмикнув я плечима.

Але помилився. Глибоке замороження усім сподобалося. А Маргарита Іванівна різко обернулася до мене й сказала:

— Мене не вразиш ніяким Інтернетом. Я завжди жила під віртуальною зіркою першого балу Наташі Ростової.

Сірий так різко обернувся до неї, що в нього злетіла шапка, і подивився, як то буває, не в очі, а в далечінь:

— Російська духовка — це і є п’ятизірковий морг.

Я теж різко обернувся на ці слова. У мене ввійшов запах цибулі.

— Тікай у свою Америку, — сказав Сірий. — Це тобі останній шанс.

— У неї такі очі, — сказав я. — У наших жінок немає таких очей. Ти, каже вона мені, непередбачуваний. Учора ти боляче хапав мене за руку. Сьогодні ти лагідний і сумний. Ти, каже, мене вражаєш. Але якщо вже ми перейшли на сексуальну територію, ти, будь ласка, не роби мені боляче.

Сірий по-бандитському здавив мені горло.

— Де ти ще бачив такий малиновий захід сонця? — закричав він, тягнучи мене до вікна.

— У Мексиці.

— У якій такій Мексиці?! — закричав Сірий.

— Ну, чого ти? — сказав Сірий. — Росія — вигадка.

— Замість того, щоб звідси тікати, я поринаю в цю вигадку з головою.

— Чим американська пизда відрізняється від російської? — замислено спитав Сірий.