— Ти здала кал на закордонний паспорт?

Сірий був тонким діячем і, звичайно, МЦАП-цінностями, православним панотцем, що їсть ікорку, модною співачкою у драних трусах, яка заспівала під світломузику:

Мене на секунду охопив екологічний правець. Сірий із розмаху був відразу всіма. Я знову вистрілив. Сесіль засмикалася на підлозі. Я промахнувся. Я вбив мою найкращу французьку подругу. Я розгубився. Кинувся до неї. О, моя бойова подруго! Ти пам’ятаєш, як у Парижі ми з тобою рано вранці волочили мою валізу через сквер до метро, коли не було грошей на таксі? Ти пам’ятаєш, як у тому сквері хвилювалися на вітрі платани й цвіли темно-червоні троянди? А твоя вічно рожева мильниця, що, як у всіх француженок, пахне самшитом? Я пишався тісним знайомством. Невже вона теж помре разом із тобою? Пригорнув до серця:

— Сесіль!

З її піхви обережно висунулася миша із закривавленою шкірою.

— О’ревуар, — промурмотіла Сесіль зі слабкою посмішкою, — на тому світі, якого немає.

Сірий зареготав.

Я вистрілив з коліна, тримаючи револьвер двома руками. Сірий перетворився на рекламний щит уздовж дороги. На щиті посміхалася наречена із зубами й було написано:

Я зрешетив кулями щит.

Сірий став мною. Я ніколи не бачив самого себе у трьох вимірах і злякався. Я був разюче не схожий на себе. На те уявлення, що в мене було про себе. Я не знав, куди цілитись. Це було схоже на самогубство. Це було недобре. Я вистрілив поспіль тричі.

Мертвий Сірий скидався на якогось дивного діда.

Темно, хоч в око стрель.

Досягши високих щаблів духовності, Сірий із радістю очікував на день смерті. Бувало, нетерпляче потирав холодними руками й під’юджував:

— Чого зволікаєш, кістлява?

Просвітлений, потягши пивця, Сірий сидів у заздалегідь приготовленій дубовій труні, зробленій власноруч: він був мастак у столярній справі. Він давно позначив собі важким каменем і місце для могили — біля вівтарної стіни.

— Покинувши тіло, душа засяє, як сонце, — захоплено казав Сірий. — Вона з подивом дивитиметься на свою смердючу темницю.

Сірий називав смерть поверненням від багатостраждального, хворобливого мандрівництва в небесну, немерехтливу батьківщину.

— Там побачимося, — сказав мені Сірий і підняв руки до неба. — Там краще, краще, краще!

— Виходить, росіянинові смерть не страшна?

— Смерть грішника люта, — завважив він.

Сірий уже не оглядався на землю. Родинні зв’язки для нього не існували. Він був у тому стані небожителів, коли все земне однаково дороге, без пристрастей, лише настільки — наскільки потребує його допомоги, але не прив’язує до себе. До Сірого заїхав один офіцер і запитав, чи не накаже він передати яке-небудь доручення своїм сибірським рідним. У відповідь Сірий підвів офіцера до ікон і, дивлячись на них із усмішкою любові, сказав, показуючи рукою:

— Ось мої рідні. А для земних рідних я живий мрець.

Його життя було щоденною боротьбою з ворогом спасіння. Для подолання ворога Сірому довелося взяти на себе величезний труд. Піст був настільки суворим, що три роки в пустелі Сірий харчувався винятково відваром гіркої трави яглички. Тисячоденні й тисячонічні моління на каменях були тими знаряддями, якими він здобував перемогу, але ці знаряддя важко, болісно позначилися на Сірому. Недарма якось надвечір у нього вирвалося зізнання, що він бореться з ворогом, як з левами. Сірий упокорював себе, не знаходячи можливості жити без зовнішньої муки.

— Ну навіщо ти носиш на спині важкий наплічник, натоптаний піском і камінням?

— Мучу того, що мучить мене.

Слово-розгадка російського життя. Все життя — мука. Фізична, естетична, стильова, будь-яка.

Останнім часом вітчизняні некрологи дедалі більше набувають оптимістичної спрямованості. Те ж саме відчувається у промовах на панахидах. Складається враження, що якщо в радянські часи небіжчика ховали всерйоз і надовго, те тепер неофітська віра в загробну зустріч із ним і впевненість у щасливому кінці Страшного Суду покликані зняти шок смерті й нестерпне горе розлуки.

Покалічений Сірий. Піджак на ньому теліпається з порожніми рукавами. Перехняблений Сірий — після того, як його побили майже до смерті хулігани, що вдерлися до пустельної келії.

— Дай грошей!

Грошей у нього не було і в думці. Від хуліганів не захищався, хоча, наділений незвичайною силою, міг би й зацідити. Між лопатками страшна рана. На ногах від тривалого стояння теж невиліковні рани. З них постійно сочилася сукровиця. На довершення до всього Сірий винайшов болісний спосіб спати, на який я не міг дивитися спокійно. Він спав, стоячи на колінах, опустивши голову донизу й підтримуючи її руками, спираючись на лікті. Побачивши мене, він сказав:

— Я можу молитися за тебе тільки вдома. У храмі за тебе молитися не можна.

Я їхав у метро. Раптом побачив чоловіка, який раніше служив помічником генеральних секретарів, а потім, під час перебудови, його вигнали, і він їхав у метро. Він подивився на мене і впізнав. Йому було соромно, що я його побачив.

У нього не було бляхи. Я подумав, що людина, яка соромиться їздити в метро, не жилець. Незабаром його справді не стало. Його звали Павло Павлович.