Всередині гори Етни збудував собі Гефест кузню, де й викував мідні чертоги богів. Для батька Зевса він змайстрував скіпетр і егіду — щит, який наводить жах на ворогів бога — громовержця (ось чому вислів «бути під егідою» означає бути під захистом, під покровительством). Для бога виноградарства Діоніса Гефест викував тирс — жезл, обвитий плющем, виноградним листям та

увінчаний сосновою шишкою. Для Геліоса — Сонця він змайстрував золоту колісницю, якою осяйний бог щоранку виїжджає на небо. А собі в допомогу Гефест викував двох золотих жінок, які допомагають кульгавому богові ходити.

Грізний бог війни Арес, син Гери і Зевса, зріс кровожерним і нещадним. На відміну від Атени, яка очолювала війни за справедливість, на захист пригноблених, Арес ніколи не з’ясовував, на чиєму боці правда, — для нього наймилішим було зчинити страшну бучу, пролити чим — більше крові, залишити по собі численні трупи.

Та як не дивно, а за дружину собі лютий Арес узяв богиню кохання Афродиту, народжену з морської піни. Коли Кронос — Час поранив свого батька Урана, а той стікав кров’ю, то кілька краплин упало в море й пофарбувало морську піну, і тоді хвилі винесли на берег острова Кіпр прекрасну Афродиту. Богиня була такою чарівною, що де б вона не ступала, у неї під ногами миттю розцвітали квіти. Богиня Афродита завжди опікувалася закоханими й допомагала їм у сердечних справах.

На острові Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги. Одного разу Пігмаліон вирізьбив зі слонової кістки вродливу жінку. Немов жива, стояла дивовижна статуя

у майстерні митця. Здавалося, що повіки її тріпочуть, вуста ворушаться, а груди здіймаються у диханні. Так, наче вона просто зараз заговорить і зійде з постаменту. Довгі години милувався на статую Пігмаліон і покохав її так, як неможливо покохати смертну жінку. «Якби ти була жива! — шепотів він до неї. — Якби ти могла заговорити, який би я був щасливий!» Але статуя була німа.

Та ось прийшли свята на честь богині Афродити. Пігмаліон попрямував до храму богині, приніс їй жертву й почав благати: «Нехай моєю дружиною стане жінка, така ж прекрасна і досконала, як моя статуя!» Хотіла Афродита знайти серед смертних таку ж довершену красу, але не змогла. І тоді вона здійснила диво: коли Пігмаліон повернувся додому, то найперше підійшов і поцілував статую. І щойно його вуста торкнулися вуст статуї, як жінка зітхнула — й ожила. Гаряче билося серце чарівної Галатеї, та ще гарячіше билося серце щасливого Пігмаліона, якого Афродита нагородила таким надзвичайним подарунком.

Богиня кохання Афродита й сама одного разу зазнала мук кохання. Вона покохала чарівного Адоніса, сина красуні Мирри, яку олімпійські боги перетворили на миррове дерево, що має запашну смолу — мирру. Ніхто не міг дорівнятися вродою Адонісові, народженому від миррового дерева; Афродиті ввижалося навіть, що він вродливіший за будь — кого з олімпійських богів.

Афродита віддала немовля на виховання володарці підземного царства Персефоні, і Персефона теж так уподобала Адоніса, що не хотіла з ним розлучатися. Довелося втрутитися Зевсові й вирішити суперечку богинь:

Зевс постановив, що третину року Адоніс проводитиме з Афродитою, третину — з Персефоною, а ще третину — сам по собі.

Афродита сама ходила з Адонісом на лови, мов мисливиця Артеміда. Та бог війни Арес, чоловік Афродити, ревнував дружину й не міг подарувати їй зради. Він обернувся на дикого вепра, і коли Адоніс та Афродита вийшли на лови, то показався мисливцям з лісу. Адоніс погнав собаками вепра, радіючи багатій здобичі. Наздоганяє Адоніс вепра, люто гавкають собаки. От — от Адоніс прошиє вепра списом. Та раптом лютий вепр обернувся й підчепив юнака на свої здоровезні ікла.

Афродита знайшла тіло коханого Адоніса, який стікав кров’ю. Заплакала Афродита — і з краплин Адонісової крові виросла чудова червона квітка горицвіт. Тільки життя у цієї квітки таке ж недовге, як було і в самого Адоніса.

Від шлюбу бога війни Ареса та богині кохання Афродити народився хлопчик Ерот. Малюк був жвавий і спритний, меткий і часом вельми підступний та жорстокий. Він завжди мав при собі золотий лук і сагайдак зі стрілами, і якщо поціляв людині стрілою в серце, то вона закохувалася. Добре, якщо Ерот двом людям поціляв золотими стрілами, — тоді вони закохувалися одне в одного. А іноді Ерот пустував і одній людині поціляв у серце золотою стрілою, яка викликала кохання, а другій — олов’яною, яка вбивала кохання.

От за такі пустощі Зевс вирішив знищити малюка, проте мати Афродита вчасно сховала Ерота в лісі, де його вигодували молоком левиці.

А тим часом у кіпрського царя народилася третя, наймолодша дочка — дівчинка Психея. Вона була настільки гарною, що могла посперечатися вродою з самою Афродитою. Люди навіть казали, що Психея — то сама Афродита, яка прийшла на землю. Богиня кохання не могла стерпіти, щоб смертна дівчина дорівнювалася вродою безсмертній богині, й послала свого сина Ерота покарати Психею нещасливим коханням.