Я поцілував її холодну щоку, рішуче ступив до кабінету директора.

— Нарешті! — вигукнув Георгій Васильович. — Ну як, зібрав своє паперове військо?

Отже, він уже говорив про мене з Прагнімаком, бо, окрім заступника, ніхто не знав, навіщо я відпрошувався.

— Готове до бою! — одрапортував я, шукаючи на обличчі директора слідів тривожного дня, — їх не було. — Форми номер три, виявляється, мені не треба, довідку з будинкоуправління підпишуть завтра, тепер з місця прожи…

— Ех, розвели ми бюрократію! — похитав головою Георгій Васильович, перериваючи мій монолог. — Є термінове доручення. Квиток на завтрашній матч уже маєш?

— Ні, — засумував я. — Так забігався. Та й не дістати, мабуть. Міжнародна зустріч (я згадав афіші на рекламних дошках).

— Теж мені молодь. Уже й крила опустив. Боїмося ми труднощів, боїмося. А колись не боялися. Гаразд, бери машину і мчи до стадіону. Знайома касирка там у мене, постукаєш, скажеш — для Георгія Васильовича. Візьмеш чотири квитки — два для мене та моєї Віки, хай спуститься зі свого Олімпу на грішну землю, і для себе із шофером. Як, виграють наші?

— Повинні виграти… — розгубився я, бо не знав навіть, які команди грають.

— Що я чую? — Георгій Васильович відкинувся в кріслі. — Де твоя бойова впевненість? Дух болільників — головне для перемоги!

— Виграємо, Георгію Васильовичу!

— Отак-от. А що, кажуть, Блохін не гратиме?

— Уперше чую.

Директорові кортіло поговорити про футбол, але я давився кожним словом. Це було для мене все одно, що аналізувати лексичні особливості китайської мови.

— Ех, не впізнаю свого помічника! — Директор зирнув на годинника. — Покійний Харлан був футбольний академік. Ото голова! Він знав результати зустрічей десятирічної давності. А футбольний прогноз!.. Ну добре, — нарешті змилостивився, — завтра матимемо час досконально обміркувати футбольні проблеми. Поїдемо з тобою, друже, у Мрин. Справи, браток, справи. Ранком приготуєш папери і щоб о десятій — як штик. Мусимо повернутися до футболу.

— Зрозумів, Георгію Васильовичу!

— Будь здоров! Біля стадіону машину відпустиш.

— Слухаю, Георгію Васильовичу! Дозвольте…

І тут обличчя директора схолодніло.

— Звідки це у вас, молодий чоловіче, «слухаю», «дозвольте»… З якої такої опери?

Я знітився і мовчав, аби ще більше не напсувати собі.

— У нашому колективі стосунки товариські. Звичайно, не якась там вакханалія, а з відчуттям відповідальності. Лише так, молодий чоловіче. Подумайте…

— Інерція, — промимрив я, ледь не плачучи від злості на себе.

— У нас із вами не мусить бути інерції, — твердо проказав Георгій Васильович, і чоло його заясніло. — Ми з вами не маємо права на інерцію. Ось так.

— Даруйте.

Я шанобливо схилив голову і вийшов.

Коли він нарешті пробився крізь юрму до каси і взяв квитки на футбол, пробило шосту годину. Початок вистави в оперному театрі (отже, курс на Вікторію, а Олену — в запасні…) — за півтори години. У ці півтори години треба було вкласти обмінне бюро (адресу він дізнався в секретарки директора), читальню — нашвидку переглянути останні публікації про футбол, інакше про що розмовлятиме завтра з Георгієм Васильовичем, і вечерю.

Шишига узяв штурмом переповнений тролейбус — люди верталися з роботи.

Він ступив у двір бюро по обміну житлової площі, як ступають першовідкривачі на берег невідомого континенту: з осторогою і тріумфом. На сірому асфальтованому квадраті юрмилися, жваво перемовляючись, люди. Шишига нерішуче зупинився, не знаючи, до яких дверей податись. До нього уже підходили:

— А ви що обмінюєте?

— Однокімнатну на Нивках.

Розчарована мовчанка.

— А що хочете?

— Однокімнатну чи двокімнатну в центрі.

— Ну…

Іронічне:

— Біля оперного — згодні?..

— Саме біля оперного і шукаю.

— Який швидкий! Однокімнатну в центрі…

— Та він жартує!

— Що він хоче?

— Однокімнатну в центрі на однокімнатну на Новогостомельській…

— Років зо два походить — знайде. Пам’ятаєте, зимою тут ходив довготелесий, з бородою? У нього двокімнатна на Відрадному, так уже виміняв на площі Толстого, оформляє.