— Господи, ще один! — зітхнув Три Рядки.

Але П’єро втрутився у плутану розповідь В’юна і спокійно та серйозно розповів, як викрадено Клемана Лотера. Врівноваженість хлопця подіяла на журналіста, що знав Клемана Лотера. Почувши ім’я Вандергольда, Три Рядки здригнувся. А коли П’єро розповів про візит до поліцейського, журналіст раптом схвильовано підвівся.

— Вибачте, хлопці. Все це дуже серйозно. Але тут мені важко відповісти на все чи дати пораду. Давайте о пів на сьому призначимо зустріч на зупинці метро Сен-Лазар, біля виходу до Версаля. А зараз, я вас прошу, більше ні слова про це.

П’єро й В’юн прийшли на місце зустрічі завчасно. О цій порі, в години “пік”, метро скидалося на вулик. Юрби стомлених робітників поспішали додому, поїзди щохвилини викидали сотні нових пасажирів. Кращого місця для таємної зустрічі, ніж цей натовп у паризьких підземеллях, важко було б знайти.

Раптом П’єро помітив, що людина — вона сіла біля нього на лаві — не хто інший, як Три Рядки.

— Я, звичайно, не сумніваюсь, що ваша розповідь правдива, — почав журналіст. — Але чим я можу допомогти вам? Ви, зрозуміло, думаєте, що велика преса зацікавиться справою вашого дядька, врятує цього визначного вченого. Даремно! Велика преса — утриманка королів вовни, сталі й нафти. Вандергольду — ви ж його знаєте, напевне, — належить значна частина акцій “Вечірнього Парижа”. І ви хочете, щоб “Вечірній Париж” звинуватив Вандергольда в убивстві!.. — Журналіст присунувся ближче до хлопця і стиха провадив:

— Кожен знає, що цей мільярдер — справжній розбійник. На його совісті смерть багатьох людей, він наймає гангстерів, щоб підпалити нафтові свердловини. Повірте мені, не треба важити життям! Дякуйте мені, що я не розповів про ваш візит дирекції газети: мій шеф не вагаючись повідомив би про вас людям Вандергольда.

— Скажіть, ви певні, що саме Вандергольд винен у катастрофі Порт-Мореля? — запитав П’єро.

— Звичайно. Про пожежу вже знають в редакціях. Морель зв’язаний з “Люстра”, трестом американського мільярдера Давенпорта, Вандергольдового суперника. А Вандергольд давно вже хоче перетягти Мореля, до себе, в “Арголь”. Ця катастрофа нажахала Мореля, він боїться, що його заводи в Біянкурі спіткає така сама доля. І зараз “Люстра” й “Арголь” об’єдналися проти спільного ворога, російської нафти. Три Рядки змовк.

— У мене задовгий язик… Я вам розповів багато зайвого, хоча знаю, чим це загрожує. Тримайте.

Він простягнув П’єро останній номер “Вечірнього Парижа”. На п’ятій сторінці була інформація — минулої ночі поліцейського комісара Отена, пана Мішона, вбито шістьма пострілами з браунінга.

— Він захотів шантажувати Вандергольда листом Клемана Лотера, і це коштувало йому життя, — вів далі Три Рядки. — Є секрети, що вбивають. Тому я негайно, як тільки вийду з станції метро, забуду все, що бачив і чув. Мені життя дороге, у мене жінка й діти…

Журналіст підвівся.

— Я знову вам раджу: не заступайте шлях Вандергольдові. І нічого не повідомляйте пресі. Звичайно, є дві чи три ліві газети, що скажуть правду і захищатимуть Клемана Лотера. Але запевняю вас: коли хоч одна стаття з’явиться в газеті, Лотер загине. Прощавайте!

Журналіст рвучко обернувся і зник у натовпі.

Вкінці Єлісейських Полів, від Тріумфальної арки, видно фасад готелю “Палас”. Примхливі балкони, важкі скульптури, вісімсот номерів і сімсот ванних кімнат. Багатих нероб готель привертав своїм американським баром та відомим в усій Європі дансінгом “Палм-Біч”.

Величезний будинок обслуговувала армія покоївок, носіїв, ліфтерів, коридорних, хлопчиків-слуг. Керував челяддю сам пан Альбер, старий адміністратор і мажордом. Спритний пан Альбер клав до своєї кишені чайові і щоденні обов’язкові внески від слуг:.кожен мав дати певну частину з зароблених грошей. В кращі роки пан Альбер жив, як міністр. Адміністратор сидів унизу при своєму столі, між коміркою на білизну і кухнею. П’ятдесятирічного пана Альбера за його гладеньке, напомажене волосся, прищавий ніс і маленькі вусики вся челядь прозвала “Гітлером”. Коли б його не бачили, він був одягнений в напрасований смокінг, снігово-білу і блискучу, мов порцелянова тарілка, сорочку.

Пан Альбер щодня о п’ятій годині збирав до себе всіх коридорних і робив нагінку. Попихкуючи грубою сигарою, адміністратор походжав перед виструнченим персоналом.

— Я був у номері 328. Побачив, що портьєри брудні, і помітив волосся в умивальнику. Доведеться оштрафувати вас, Гастоне.

Гастон спробував щось заперечити, але пан Альбер примусив його замовкнути. Нагінка на цьому скінчилася, і хлопці розійшлися по своїх місцях. Антуан, служник із першого поверху, затримався на хвилину і несміливо наблизився до пана Альбера.

— Я вже вам казав, пане, про мого друга, родича мого друга В’юна. Він хоче зайти в готель з своїм братом і побалакати з вами…

— Нехай зайде, але тільки на дві хвилини! Я сьогодні страшенно заклопотаний.

Невдовзі Антуан повернувся із здоровенним парубком і хлопчаком.

— Я тільки-но приїхав експресом із Гайона, — промовив той з нормандським акцентом, — щоб привести вам молодшого брата П’єро. Він знає англійську і німецьку мови…

П’єро стурбовано прислухався до розмови Бурлаки. Зупинившись в дешевому готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, друзі весь ранок вчили Бурлаку. Буйний на вигадки В’юн навіть переконав П’єро пофарбувати волосся у морквяно-рудий колір, що він і зробив у перукарні.