Але Марія Федорівна заодно перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя.

— А так робити не годиться. Чоловік раз жиє на світі. Раз він молодий, одною весною цвіте, А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свойого, Мотре!

— Спокійні будьте, тітусю! Безслідно зі світа не зійду. Не знаю, які ті сліди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик і не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!

— Яке ж те життя, без мужа і дітей? Досить одної сивої коси в роді.

— Може, й мені доведеться посивіти зарання, — га, що ж, велике діло! Що там тіло, щоб серце не зімліло… Знаєте, тітусю, іноді мені так важко, так важко, що й виповісти не вмію. Жаль батька, мами, вас, себе, всіх жаль. Чому ми не такі щасливі, як могли б бути при наших маєтках і урядах, чому ми одні другим затруюємо життя?

— А Чуйкевича тобі не жаль? — спитала нараз тітка.

— І Чуйкевича іноді жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собі, що є куди більше горя на світі, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тільки для себе горнути, бо хтозна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, і невже ж вони щасливі?

Сонце сховалося за двір і з-поза білих стін сипало золотом на Мотрю і на тітку. Мотрі голова в золотім сяєві горіла, як на образах святі. Темна стать Марії Федорівни замітно виступала на тому золотистому підкладі, ніби ікона. Дерева тулилися до себе, як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею і вона пестилася.

— За той час, як ми балакаємо, тітусю, не одна квітка розцвілася. От хоч би й косатиння отеє. Перше тільки пупляхи стирчали, а тепер, дивіть, який гарний квіт.

Марія Федорівна глянула й перехрестилася.

— Дякуємо тобі. Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсилаєш його на світ, звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого найбільшого дару, дару життя.

Заскрипіли ворітця, і почулося, як хтось до двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами.

— Хто це?

— Хтось чужий, бо лаяли собаки.

— Та. мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися.

— Побачимо.

Так гарно було в городі в це тепле, весняне підвечір'я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.

Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверима від городу.

Марія Федорівна руку над очі поклала і крикнула:

— Чуйкевич!

В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей, навіть на хуторі, де скучно за людьми.

Мотря не рушалася з місця.

Свіжовиструганою сгежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок кроків на три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.

— Доземний поклін, милості вашій, Маріє Федорівна, і вам, Мотре Василівна! — промовив різко, але чути було, що голос його злегка дрижав, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.

Марія Федорівна встала й простягнула руку до нього.

— Слихом спихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати.

Чуйкевич поцілував руку Марії Федорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина.

Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.

— Давно не бачилися, — вітай! — сказала Мотря і теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав і до уст підніс:

«Чи вільно?»

Мотря подивилася на нього.

— У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи зблизька?

— Від гетьмана лист до генерального судді возив, а вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові.

— І добре зробив, — озвалася тітка, — а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у нас?

— Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі.

— Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми.

— Мотря Василівна теж?

— Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію.

— Бодай би вас Бог милував, — вмішалася Марія Федорівна. — Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою, і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі Іване, стілець, ось він там, під другим деревом, — бачиш? — і сідай з нами.