— Дивно!

— Сам собі дивуюся, Мотре.

В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.

— Знаєш що? — почала нараз, зміняючи свій голос, Мотря. — Говорім як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути.

— І буду.

— Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?

— Правди хочу, Мотре.

— Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу.

— Гетьмана любиш?

— Люблю свою мрію, а більше не питай.

Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця., — А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів? Чуйкевич кріпко стиснув її руку.

— Спасибі тобі, Мотре!

— Сплетням не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?

— Розумію.

— Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки.

Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:

— Стривай! Послухай і мойого слова.

Посадив її на лавку, сам стояв, стискаючи шаблю.

— Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути… Так тоді покорімся їй.

Слухала спокійно і вважно. А він говорив дальше, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.

— Для обоїх нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені ти! Пощо воно?

— Гадаєш — краще покінчити з життям? Чуйкевич зжахнувся.

— Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!

— А що ж тоді?

— Що?.. Позволь, — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце… Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Федорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому.

— Гетьманові, гадаєш?

— Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі.

— Так, сказала я це.

— Так тоді й бачиш. Любов Федорівна не стане впівдороги, дальше коверзуватиме проти гетьмана і попсує діла. Не гнівайся, що так про твою маму кажу.

— Кажи!

— І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш.

— Ні, я того не хочу, Іване.

— Так тоді — кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу.

— Який?

— Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: «Мрію кохаю». Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі други, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас.

У бузку залящав соловій, задрижали зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ґанку появилася чорна стать Марії Федорівни:

— Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю!

— Підемо! — відповіла Мотря.

— Ходім.

І вони йшли поруч себе, несучи в серцях своє життєве питання.

— Що ж ти, Мотре, на те? — озвався перед сходами Чуйкевич.

— Дай подумати хвилину, — відповіла спокійно Мотря.

— Коли можу сподіватися отвіту?

— Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю. І увійшли до хати.

За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштадтським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що, крім того, написав власноручне письмо до Лещинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його як нового, законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Кардові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.

— А чи додержить слова? — спитала Мотря, котрої прихильність була по стороні короля Станіслава. Чуйкевич похитав головою.

— Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром.

— І до чого договорилися польські пани з царем?

— До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за те мають помагати йому побити Карла.

— Пани б'ються, а на хлопах шкура тріщить, — завважила тітка.