— Що, янкі? — пробурчав він. — Прокляття! — і захлопнув вікно.

Ралль так само квапливо відійшов на середину своєї спальні.

Тим часом рота гессенців, яка була розквартирована на Пеннінгтонській дорозі, стривожена пікетом Відергольдта, марно намагалася відрізати ворогові відступ до міста. Після короткого безнадійного опору гессенці відійшли аж до центра. На центральні вулиці Кінг-стріт і Квін-стріт вступили загони Вашінгтона, а солдати генерала Салівена вступили вже на останню з великих вулиць міста Секонд-стріт.

Тільки тепер частина полку Ралля, зібралась недалеко від базарної площі. Нарешті з’явився сам полковник і майор Еммеріх. Лейтенант Відергольдт виступив наперед і доповів Раллю про обстановку.

Полковник летів стрімголов і задихався більше, ніж його кінь.

— Яка сила у ворога? — нетерпляче перебив він Відергольдта.

На це питання молодий офіцер не міг дати точної відповіді, але він знав, що приблизно три батальйони рушили проти нього, і бачив, як два інші вийшли з лісу і зараз, мабуть, уже обійшли їх.

На одну хвилину Ралль втратив самовладання, його червоне обличчя сполотніло. Він механічно зарепетував:

— Шикуйсь! Вперед, руш! Вперед! Вперед!

Він пришпорив коня, і той помчав галопом. Поряд з Раллем погойдувався в сідлі Еммеріх, серце його сильно колотилось.

Ворог виходив навпростець до головної квартири. Деякі гессенські каноніри з власної ініціативи заходились відповідати на обстріл американців. Приглушений гуркіт гармат розбивався об стіни. Але незабаром гавкання кількох гессенських гармат завмерло. В цей час на полі бою з’явилися загони Ралля і відвоювали у противника гармати, які вже вони захопили. Почалася запекла бойня, що навіть обидві сторони не мали часу заряджати рушниці і стріляти. Кололи один одного багнетами, били прикладами, навіть голими кулаками. Повсюди лежали поранені і мертві. Слина у трупів замерзала. їх уже вкривав тонкий шар снігу.

Полковник Ралль кинувся з своїм загоном праворуч, маючи намір ударити в тил ворогові з вулиці, що вела до Прінктона. Але напівдорозі, в садку, засипаному снігом, американські стрільці вчинили йому опір. Під зливою куль ряди гессенців розладнались і повернули назад.

— Що ж тепер? — запитав Еммеріх з безнадійним розпачем. — Весь обоз у містечку…

— Не бійтесь. Трентон ми все одно повернемо, — прокаркав Ралль. Але Еммеріх відчув, що бадьорий голос Ралля не був щирим, полковник у глибині свого серця відчував, що гру вже програно. Вперто вони скерували коней назад до міста, ведучи за собою солдатів, що вже не вірили в успіх бою. Уже коло перших будинків гессенців зустрів вогонь рушниць і картечі. Усього кілька разів вдалося вистрелити гессенським гарматам; незабаром обслуга і коні були побиті. В таку негоду рушниці давали осічку. А багнети не могли на цей раз виручити гессенців, перед ними не було супротивника: американці стріляли з льохів, вікон, дерев, через мури, з дахів.

Ралль зовсім втратив голову.

— Гренадери, вперед! — закричав він пронизливо.

Розмахуючи шаблею, полковник кинувся під дощ куль, як самовбивця в річку. Багато його людей було вбито американськими снайперами. Гессенці остаточно розгубились.

— Рятуйтесь, рятуйтесь, все втрачено! — кричали солдати.

В дикій паніці вони розбігались. Лише Купш продовжував бій з власної ініціативи. Як божевільний, фельдфебель біг вперед і кричав «ура!», поки свинець з рушниці американського снайпера не звалив його на землю. Він тільки скрикнув.

Фріцу Кляйнпаулю відбило картеччю руку. Він був хорошим стрільцем, але самому бути підстреленим — не входило в його розрахунки. В лівій руці він ніс свою мертву праву, показуючи її кожному солдатові.

— Якби я за свою руку помстився ще кільком ворогам, я був би радий, — завивав він.

Вбита й поранена була більшість офіцерів. «Гессенський лев» Ралль впав з коня з двома вогнестрільними ранами. Він скорчився від болю, кишки вилізли йому з живота; проте він вітав смерть, яка зберегла йому сумнівну військову честь.

Недалеко від нього біля воріт лежав тяжко поранений Еммеріх.

— Це ранній кінець для такої хорошої кар’єри! — кричав він. — Я помираю як жертва свого честолюбства і зажерливості мого володаря.

Ледь він закрив очі, як один гессенець став спадкоємцем його золотої табакерки, залишивши годинник мертвому, оскільки куля мушкета так сильно продірявила його, як і власника.

Серед перших, хто ввірвався у місто, був стрункий чоловік з худорлявим обличчям, за зброю йому правила кривава заіржавіла шабля. Поряд з ним крокував, злегка накульгуючи, довгов’язий барабанщик, він невтомно бив по телячій шкірі, незважаючи на дірки від куль у барабані і на плащі, що розвівався на вітрі. Занадто великий капелюх з’їхав йому набік; на високо загнутих крисах сяяли американські кольори: синій, білий і червоний.

Поблизу головної квартири гессенський загін склав зброю і на знак капітуляції опустив знамена.

— Каспар! Касгіар! — пролинув схвильований шепіт в рядах полонених, які впізнали в американському барабанщику свого колишнього товариша.

— І Анзельм тут! Онде з шаблею.

— І Зеекатц. Стоїть ліворуч ззаду. Втрьох вони втекли. Втрьох і повернулись.

З кухні головної квартири вибіг Себіш. У лівій руці він тримав палицю, до якої була прив’язана біла ганчірка — знак капітуляції; в правій кухар розмахував американським триколірним прапором.