Але вершник був уже біля нього, нахилився і вхопив його за сурдут. Несподівано з кущів пролунав постріл. За ним другий.

Вершник з вигуком прокляття кинувся тікати так швидко, що Каспар упав і розбив собі до крові коліно об камінь. Але він не відчував болю. Він нічого не чув, крім плюскоту і кінського тупоту, що швидко віддалялись.

Від жаху Каспар не міг збагнути, що сталося. З кущів вийшло три чоловіки, які тримали перед собою мушкети. На них були коричньові мисливські сорочки і широкі капелюхи. Сумніву не могло бути: це американські єгері! Який же їхній пароль, що його назвав їм на прощання американець перед висадкою в Новому Світі? Каспар все ще сидів навпочіпки на землі з трохи дурнуватим виразом на обличчі: саме тепер йому не спадав на думку такий потрібний пароль.

— Free — free — free, — бурмотів він, — freedom’s friend! — Так, це був пароль! Надмірно щасливий, він закричав:

— Хай живе свобода!

Три американці відповіли, сміючись:

— Sure, [31] freedom’s friend. Свобода, свобода! All right! Come along, boy [32] .

І Каспар зрозумів кожне їхнє слово. Йому здалося все це таким надзвичайним і разом з тим таким неправдоподібним, ніби всі вони були дітьми-однолітками, які гралися в дезертирів у Кассельському лісі.

Та це була правда. Вони допомогли йому підвестись і повели на гору. Там, у колі незнайомих людей, його вже чекали Анзельм і Зеекатц; вони нетерпляче махали йому і щось гукали

Зійшовши на гору, Каспар ще раз озирнувся. Позаду лишилися неволя й небезпеки; попереду розкинулась широка долина, в яку вони вступили з своїми новими супутниками, вдихаючи свіжий вітер свободи, що вільно линув над полями й лісами.

Повітря застигло від холоду. Мертва тиша стояла над краєм. Був пізній вечір. Шмельцле йшов по білій від паморозі вулиці, що вела з Трентона до Пеннінгтона, борючись з вітром, змішаним із снігом і градом. Хоч будинки Трентона були не далі як за сто кроків, їх ледве можна було розглядіти. Пікет лейтенанта Відергольдта, розташований недалеко від того місця, де вулиця на Пеннінгтон перетиналася дорогою, що йшла вздовж берега Делавер, ховався десь за сніжною завісою. Старий нахилився, взяв трохи снігу, міцно стис його і жбурнув сніжкою у повітря.

— Чудова різдвяна погода! — пробурмотів він.

Відтоді, як його друзі зникли, він часто розмовляв уголос сам з собою.

Ще ніколи Шмельцле так не ламав собі голову над станом погоди; ще ніколи вітер, сніг і мороз не мали такого значення в його житті. В зимові дні він більше полюбляв теплі кімнати Але сьогодні старий фельдшер, як мисливський собака, слідкував за кожною прикметою примхливої погоди. Вже з раннього ранку він стежив за мокрим сірим небом грудня, вивчав формування хмар, напрям вітру. Маленькими кроками пробіг він уздовж Делавер і балансував на брилах льоду, що згромадилися попід берегом. Одного чоловіка, може, й понесе лід, але…

Його думки перебила раптова поява Купша.

— Ти чого тут швендяєш?

— Дихаю повітрям.

На цей раз Купш не мав на думці нічого лихого.

— Щойно до вас понесли свинячі ніжки з квасолею. А також кошики з горіхами, печивом і яблуками. Є навіть горілка. Ти поспішай, а то там без тебе все пожеруть і вип’ють.

— Добре, я вже йду.

Але тільки-но зник фельдфебель, як Шмельцле продовжував свій шлях до Пеннінгтона.

Сторожовий собака з гавканням кинувся на нього. Шмельце здригнувся.

— Стій, хто там?

— Не я. Шмельцле. Фельдшер, — старий був уже біля варти. Він ступив ще кілька кроків, підійшовши до низенької хатини, і зупинився. Лівою рукою Шмельцле пестив собаку, що нерішуче гарчав, праву приклав до капелюха, салютуючи: — Веселого різдва!

Одночасно з Шмельцле до вартового будиночка повернувся з дозору лейтенант Відергольдт з десятьма чоловіками. У них були вкриті льодом вуса і сині замерзлі обличчя.

Сховавши щоки від холоду у піднятий хутровий комір, офіцер нетерпляче прийняв звіт останніх патрулів; усе було спокійно, і єгері заступили на варту. Солдати швидко поставили рушниці і зайшли до хатини, де зразу ж стало шумно.

Тільки собака і єдиний вартовий, юнак з селянським обличчям, мусили терпіти метелицю.

— В тебе є з собою мазь, фельдшер? — запитав вартовий.

— Спочатку прив’яжи собаку, — відповів Шмельцле.

Коли пес був на цепу, фельдшер продовжив розмову.

— Як у тебе справи з опухом? — запитав він і дістав слоїчок з маззю. — Відкрий рота. Тобі не можна виходити надвір у вітряну і сніжну погоду. Чекай, я помащу маззю.

Солдат відштовхнув руку Шмельцле і з огидою сплюнув у сніг.

— Тьху, до біса, яке ж воно гірке.

— Звичайно, сюди домішано бичачу жовч, вона зменшує жар. Тепер запий горілкою. Тобі відразу полегшає.

Після кількох жадібних ковтків хлопець відчув себе краще; пара йшла з його рота, коли він відхилив пляшку.

— Пий ще! Тобі дозволяється! Треба ж відчути, що сьогодні різдво. Звичайно, вдома, у Гессені, було б краще. Зрештою, що ти маєш з війни, яка тебе не обходить, що ти маєш проти людей, які не вчинили тобі ніякого зла?

Солдат підозріло глянув на Шмельцле.