— Ви повинні радіти, що почали переговори з людиною такої богатирської будови тіла Адже для цієї американської кампанії, певно, потрібно мати залізний шлунок. А про жахливу морську подорож то вже нема чого й казати. Ні, ні, якщо добре подумати… — Він почухав собі за вухом. — Південь, Північ, Схід і Захід — сидіти у себе вдома все ж таки найкраще.

Червононосий спалахнув:

— Морська подорож — жахлива подорож. Ну хіба не дивно, що німці так бояться втопитись і водночас так охоче заливаються вином. Німців, з дозволу сказати, більше потонуло у винних бочках, ніж у морі!

— Загинути у винній бочці для мене набагато приємніше, ніж в океані,— відпарирував Рюбенкеніг.

Тепер на поміч вербувальникові прийшов фельдфебель Купш:

— Адже ти тут ледве животієш, скрізь тиняєшся по світу, а в солдатах з тебе може ще вийти щось путнє. І взагалі, кожному доброму гессенцю належить одягти на себе яскравий мундир!

Фельдфебель Купш підвівся і промарширував браво на своїх кривих ногах навколо столу.

Рюбенкеніг покрутив услід йому пальцем на лобі.

— Ти повинен більше шанувати старих воїнів! — дорікнув Рюбенкенігу друг Купша Себіш. — Це тобі каже людина, яка сама не раз чула посвист куль біля своїх ушей. Так, так, — заявив він гучним голосом і, широко розстебнувши свого плаща, відкрив цілу низку мідних медалей. — Я був офіцерським кухарем у битві при Льойтені і одному гусарові — бац — і відтяв кухарським ножем голову. Ось помацай дірку в руці — тут пройшла мушкетна куля. А ось, поглянь, він підняв свій парик і показав майже з гордістю нарост на потилиці, — тут росте у мене щось. Як тобі здається, чи не по-старіюсь я часом через це?

Рюбенкеніг перестав жувати, мигцем зиркнув на нарост і буркнув:

— Хтозна, у мого дядька було таке саме. Згодом він лазив на чотирьох, як собака. Одної ночі він виліз у самій сорочці через вікно і знадвору відімкнув двері будинку. Кінчилось тим, що дядько з’їхав з глузду. — Рюбенкеніг зробив глибокий ковток. Раптом він відсунув свою склянку. — Ото те! Що б це могло значити?!

Головний лісничий поманив свого небожа Фріца і почав йому щось шепотіти. Потім юнак підступив до вербувальника і смикнув його за сюртук:

— Мій дядько послав мене. Я хочу у вас записатися.

Червононосий аж ніяк не чекав зустріти тут добровільного рекрута. Не тямлячи себе від радісної несподіванки, він бахнув по столу

— Гляньте-но сюди, так робити належить кожному, хто знає принаймні, чим він зобов’язаний своєму регентові.

І хоч він, щоправда, не вміє читати географічної карти, але він зате зуміє битись. Чи не так? Ха-ха-ха. — Вербувальник зміряв хлопця, як різник худобину. — Дужий, здоровий хлопець, природжений солдат. В яких військах хочеш служити? В артилерії?

— Як вам завгодно, — ледве чутно промимрив хлопець, зніяковіло опустивши очі.

— Чи в піхоті?

— Як вам завгодно.

— О боже, та вирішуй же нарешті! В тебе вибір, як рідко в кого. Він може також іти і в кавалерію.

— Так, так.

— Йому сподобається вільне життя в Америці. Не життя, а справжня масниця. Звідкіля ти родом? Гессенець, так? — Вербувальник витяг папір і зробив помітки. — Хто твої батьки? Ага, у тебе їх немає. Сімнадцять років. Живеш у дядька. Сестри чи брати є? Немає. Ім’я Фріц. Він теж належить до м’ясоїдних?

Оглушливий регіт наповнив трактир. За столом почесних відвідувачів проголосили тост за дядька рекрута.

— Нехай юнак навчиться дисципліни, — сказав головний лісничий. — Фріц, ти тут! — Він простягнув йому кухоль. — Сьогодні можеш теж випити.

І в той час, як голова новоспеченого рекрута зникла за пивним кухлем, вербувальник заспівав високим тремтячим голосом, жахливо перекручуючи мелодію.

Тут підхопили пісшо Купш і Себіш; лотерейний писар вистукував при цьому в такт ногою об ослінчик; хоч і благенький чобіт, але до блиску начищений.

— Ну, тепер досить! — Головний лісничий так гахнув кулаком по столу, що аж жили випнулися йому на голові. Купш і Себіш злякано замовкли. Але пан Кляйнпауль нічого не мав проти співу. Це він розгнівався на небожа, який випив цілий кухоль Невдоволено буркочучи, він замовив кінець кінцем нову порцію. — Будь ласка, співайте далі, — гукнув він в напрямку стола, за яким сидів вербувальник.

Рюбенкеніг не заставив себе довго просити. Не встигли інші ще й рота розтулити, як він заспівав пісню вербувальника, переробивши її на свій лад.

Поки Рюбенкеніг співав, відчинилися двері і до трактиру зайшов студент. Його очі, що раптом зустрілися з поглядом розгойдувача, виражали цілковиту згоду з його словами. Рюбенкеніг підняв свій кухоль, махнув ним весело, але потім зупинився, спостерігаючи, що діється навколо. Головний лісничий підійшов до столу і потягнув червононосого в куток: «Я дядько Фріца. Головний лісничий Кляйнпауль з маєтку Шліффена».