Шрифт:
— Гаразд, мій хлопче, — сказав Еммеріх, окинувши все поглядом. Він впиняв з кишені сурдута оксамитну скриньку, ніжно погладив вказівним пальцем її кришку і дав подивитися Каспарові.— Ось поглянь, який подарунок зробив мені його світлість. Він коштує що-наименше 160 луїдорів сто — діаманти, тридцять — золото, тридцять — робота. Я вже розуміюся на цьому! Пан ландграф підніс його мені особисто. — Еммеріх потер руки. — Ну, поїхали, коні геть змокли, а на нас, Каспаре, чекає довга дорога. Вперед, вперед! Час не жде!
Еммеріх, здавалось, зовсім не думав додержувати своєї обіцянки. Перед дальшим маршем почали лиш одну бочечку пива, її швидко розподілили між солдатами, тільки роздратувавши спрагу.
— Не бурчіть, — утішав їх фельдфебель Купш, з вусів якого капала пивна піна, — пан майор сказав, що в Бремерлеї на нас чекають ще дві бочки.
Незважаючи на те, що солдати після довгого походу і параду були смертельно втомлені, наказано було відразу ж марширувати далі.
Пролунав командирський голос Еммеріха:
— Співати! — Сидячи на коні, він пропустив мимо себе батальйон. — Ану веселіше, хлопці. А ногу назовні і не підгинайте! Якщо ж дорога вибоїста, то вам треба лиш вірно відбивати крок. Співати! — У майора був чудовий настрій.
Себіш слухняно затягнув:
Адью, моя країно, Гессен, прощай, адью! В Америку ми їдем. Америку люблю Нам щастя усміхнеться і радість у житті — Течуть там винні ріки, там гори золоті, Прощай (франц.). Все там є в чужій країні, Що тобі бракує нині. В тебе грізна зброя є — Що захочеш, те твоє.Пісня Себіша звучала плаксиво. Бо же, як бракувало зараз Кніфельса з його солов’їним голосом, той би одразу повів за собою нерішучий солдатський хор… Стій, стій, а це що таке? Що це за нова пісня, яку тепер співають позад нього в шеренгах? Себіш насторожив вуха і його очі з переляку мало не вилізли з орбіт.
— Адью, пан ландграф Фрідріх. Ти платній нам горілкою і пивом…Себіш з жахом дивився на солдатські обличчя. Хто це так глузливо переінакшив пісню про Америку?
Майор Еммеріх, червоний від гніву, щодуху повернув на своєму мерині назад до колони.
— Не одержите тепер дарового пива, — проревів він. — Така банда, така невдячна наволоч, ну, постривайте лиш! Фельдфебель Купш, накажи, щоб негайно пісню припинили. Доповісти мені про кожного негідника.
— Гей, прикусіть язики, ви придуркуваті верблюди! — почав Купш. — А то… — Він змушений був відскочити вбік, щоб не потрапити під високий напівзакритий поштовий екіпаж, запряжений шестериком. Екіпаж зупинився біля майора. З його вікна визирнуло похмуре обличчя з довгими вусами, зображення якого фельдфебель недавно бачив у кассельській газеті. Безперечно, це був надзвичайний посланник його британської величності, полковник Фаукітт. Ось голова кивнула майорові Еммеріх у і промовила по-німецькому з сильним англосаксонським акцентом:
— Що за веселий батальйон, у всіх такий хороший настрій. З піснею, завжди з піснею. Оце я хвалю.
Еммеріх вклонився з коня. Потім він од’їхав трохи набік і загорлав на Купша, що стояв, немов паралізований:
— Що ти задумався? Накажи, щоб продовжували співати! Співати далі! Ну, тобі що, позакладало?
— Ану співати далі! — заревів тепер також і фельдфебель Купш.
З переляку, що пройняв усе його тіло, він ніяк не міг згадати жодної з тих лайок, якими звичайно спонукав своїх підлеглих краще виконувати службу.
В короткій тиші почулося «Го-го-го! Го-го-го!» Рюбенкеніга. Потім його сміх заглушив солдатський хор:
Адью, ландграф пан Фрідріх, Ти платиш нам горілкою і пивом далебі. Як нам відірве руки, як нам відірве ноги, То Англія платитиме, платитиме тобі.Розділ дванадцятий
Три великих ліхтарі на щоглі «Мері Елізабет» губилися в сірому, туманному серпанку. Застережливі сигнали сирен з сусідніх суден, що повторювались через короткі паузи, звучали, немов удавлені.
З темної середньої палуби, де смерділо щурами і цвіллю, виповз Каспар. Він прокрався, на кожному кроці озираючись на всі боки, повз перегородки, в яких спали солдати, і подерся хиткими сходами, що вели з кают на палубу.
У такелажі, завиваючи, гуляв вітер, з посвистом налітав на паруси і троси, охолоджував розпалене обличчя Каспара. Щільно притиснувшись до стіни перегородки, в якій тулилися солдатські родини, він озирнувся навколо. З каюти матросів бакборту, що несли нічну вахту, пробивалась тонка смуга світла. Зверху з воронячого гнізда, тобто бочки, що була прикріплена до верхівки передньої щогли і правила за спостережний пост, матрос викрикував повідомлення, а багато голосів недалеко від Каспара відповідали йому. Було темно. Тільки на капітанському містку Каспар побачив на якусь мить в світлі компасного ліхтаря обличчя штурвального і капітана в потріпаних вітром засмальцьованих капелюхах.