«Так-так!»

Біля Каспара щось заворушилось. Солома зашелестіла, і з неї піднялася чорна тінь. Широко розплющеними очима Каспар намагався розгледіти в темряві нового сусіда по камері. Хто б це міг бути? Невже це Себіш? Як міг потрапити сюди помічник лотерейного писаря? Тільки поступово у Каспара виринули спогади про минулу ніч, коли він, раптово прокинувшись, побачив, що двері камери, в якій він був замкнений уже протягом семи нескінченно довгих днів, зненацька відчинились і до неї увіпхнули якогось чоловіка, що голосно лаявся і протестував… чоловіка з вусами і голосом Себіша… або скоріше не чоловіка, а сновидіння, як здалося заспаному Каспарові.

А тепер виявилось, що це все йому не приснилось і що Себіш справді став його товаришем по камері.

Ось подав голос і сам помічник лотерейного писаря.

— Б’юсь об заклад, малюче, що тепер ми вирушимо до Цігенгайна, — пробурмотів він і, стогнучи, почав підбирати свої речі з підлоги. — Ну, я буду радий, коли, нарешті, виберусь з цього хліва, в який мене запроторили через ганебну помилку. Коли б тільки капітан Еммеріх дізнався, що так поводяться з його кухарем!

Звістка про те, що їх мають направити в фортецю Цігенгайн, викликала у Каспара радісне хвилювання, хоч ця фортеця і користувалася поганою славою як місце збору і учбовий плац для рекрутів. Але сім днів самотнього ув’язнення на хлібі і пісній юшці, ці сім днів страху за своїх друзів і томливої непевності, що на нього тепер чекає, так сильно надокучили Каспарові, що він з радістю зустрів би кожну зміну свого становища.

Щоправда, ні одягатися, ні роздягатися тепер не треба було. На солом’яній постелі, не маючи чим укритись в холодні зимові ночі, він спав, не знімаючи ні одягу, ні взуття.

Тимчасом здалося, що зарухався весь будинок. Ніби на підтвердження провіщання Себіша, залунали вигуки й команди, загупали важкі чоботи, пробігаючи повз замкнені двері униз по сходах. І ось загриміли двері — капрал просунув свого носа всередину і закричав:

— Ану, виходь! За мною!

Себіш одразу ж вчепився за поли капрала. Він стрибав біля нього на своїх коротких ногах і вимагав, шоб його повели до старшого офіцера, але це, звичайно, не справило на капрала жодного враження. Обидва зайняли весь прохід на вузьких сходах. Каспар, який горів бажанням якомога швидше вибратись з вербувального шинку, мусив угамувати своє нетерпіння.

Крізь двері будинку пробивався шум голосів, гавкання собак і скрегіт. І хоч Каспар спав навряд чи чотири години, йому, як ще ніколи в житті, анітрохи не хотілося спати. Одним поглядом він охопив дерева, людей, далеке небо, природу, якої він був позбавлений під час ув’язнення, і жадібно вдихнув свіже повітря. В юрбі, що збилася перед шинком, він одразу ж запримітив свого друга-рибалку, який стояв разом з товстим розгойдувачем Рюбенкенігом та студентом Анзельмом і жваво з ними розмовляв.

— Адам! — крикнув Каспар, не тямлячи себе від радості.

Кілька чоловіків обернулось до Каспара. Але Адам, здавалося, не почув його і продовжував голосно розмовляти. Позаду Адама, в іншій групі, де всі тулились один до одного від холоду, Каспар упізнав вугласте обличчя підмайстра, що разом з рибалкою потрапив у лабети вербувальників. Поряд з капралом раптом з’явився з пером на капелюсі Фріц Кляйнпауль, небіж лісничого, і зареготав на все горло. Мабуть, він уже й сам збирався незабаром стати капралом.

Відправка рекрутів з цієї частини Касселя, очевидно, затяглася. Каспар був щасливий, що всі ще були разом.

— Адам! — крикнув він знову тремтячим від радості голосом.

Рюбенкеніг торкнув Адамову руку, і тепер рибалка обернувся. Адам був таким, як і раніше. Вмить на його обличчі засяяла тепла, радісна посмішка: він пішов назустріч Каспарові. Обоє друзів обнялися.

— Адам, як добре, що ти тут! — сказав Каспар. — А я вже боявся, що більше не знайду тебе!

Підійшов студент і потис Каспарові руку.

— Це ж він, чи не так?

Адам кивнув. Його очі блищали від радості, що він знову побачився з Каспаром.

— Сто чортів, Каспаре, як це ти теж опинився серед рекрутів? — спитав він.

Каспар не знав, що відповісти на це запитання. Як страшенно йому хотілося, коли він був у замку ландграфа, розповісти Адамові про свою пригоду, — а тепер, коли ця пригода набрала такого повороту і стала причиною його ув’язнення, він не зміг вимовити жодного слова. Адже він повинен був би розповісти Адамові про ганебну роль Еммеріха, але йому було якось соромно признатися у своєму розчаруванні.

Вийти з неприємного становища Каспарові мимоволі допоміг Рюбенкеніг, який зауважив жартома, що нічого не вийде з обіцяним безплатним гойданням на вигоні. Потім він почав вихваляти телятину, яку Каспар вісім днів тому подавав йому на стіл і яку він згадував, як найкращий спогад.

Себіш, що саме підійшов, зауважив:

— Ну, а ковбик теж був нічого, мій любий? І дванадцять кров’яних та ліверних ковбас?

— Так, а звідки ти знаєш… — Рюбенкеніг був, очевидно, спантеличений.

— Та я ж був саме тоді, як ти обжирався. Адже я сидів за твоїм столом. разом з паном фельдфебелем Купшем. А ти що, вже забув, хе? Та й не диво, бо ти заливав, наче у прірву.

Себіш засміявся, широко роззявивши рота. Раптом у його усміхнених очицях з’явився недоброзичливий і заздрісний вираз; він уздрів міністерські чоботи, які Рюбенкеніг тримав під пахвою.