Анзельм не міг утриматись, щоб не обійняти матроса. Але той швидко відсторонив його і боязко оглядівся на всі боки.

— Обережно! Обережно! Небезпека, — застеріг він.

— Який вигляд має ваша армія? — поцікавився Дібольд.

— Ох, наша армія не така красива, як ваша, — сказав матрос. — Наша армія — визвольна армія Солдат — брат офіцера. Не так, як у вас. У нас барон ні на цент не кращий від містера Сміта чи містера Міллера. Про це ви ніколи не чули, чи не так?

— Так, хто далеко звідси, той нічого про це не чув, — сказав Рюбенкеніг, що теж приєднався до товаришів. — Ох, це все нав’язали нам силою.

Американець кивнув. Потім пильно подивився на всі боки палуби, чи за ним не стежать.

— Сотні років Англія веде війну, щоб скрізь панував англійський король і щоб мати колонії. Але тепер — досить. Скоро великі держави будуть з нами, американцями: Франція. Іспанія, Голландія. Увесь світ допоможе нам Деякі тому, що наш ворог — це їхній ворог; інші тому, що вони знають: майбутнє належить нам. Належить синам свободи.

— Це чудові слова, — сказав Рюбенкеніг, — але у вас, як і в нас, кінець кінцем поплатиться за це маленька людина.

Матрос насунув свою шапку на лоба.

— Гм, — сказав він задумливо, — гаразд, я заплачу, коли мою справу треба оплатити; а ви платите за чужу справу. Ми боремось за нашу країну, наше щастя, наше майбутнє. А ви? Ось! — сказав він серйозно і, витягши з куртки портрет, показав його Каспарові. Інші теж ближче нахилили свої голови. На портреті був зображений вродливий юнак, що опирався на колону. — Це мій брат Чарльз. Англійські солдати підстрелили його під час різанини у Бостоні. Йому ще не було сімнадцяти років. Я тепер замість нього в нашій армії. Я можу виконувати корисну службу на кораблях. Зрозуміло?

— Чоловіче, чого ти раніше не познайомився з нами? — сказав Дібольд із жалем і докором.

— Чого? — Американець хитро посміхнувся. — У німців не узнаєш, хто наймит, а хто князівський слуга. Мене могли б зрадити. Адже ви теж, може, зрадники, чи не так?

— Так теж могло б бути, — пробуркотів Дібольд.

— Можливо, — сказав матрос. Але тепер це не дуже небезпечно. Look! [23] — В цю хвилину друзі помітили, що до корабля причалює швидкий темний каное. Хтось тихо по-пташиному крикнув з човна, матрос відповів. — Це мої друзі! Я раз-два — і зникну, — сказав він. — Моя служба тут закінчилась. Отже, до побачення! І якщо ви справді захочете до нас прийти, — закінчив він, — добре запам’ятайте пароль: Freedom’s friend, це означає «друг свободи»! — Промовивши ці слова, він почав спускатися по леєру. Каное відчалив і швидко поплив до берега.

Флот досяг мети. Барабанний дроб і сигнали горна, скрип рей та човнів, вереск жінок та лемент дітей, англійська і німецька команди, солдатські пісні, радісні салюти з гармат і гвинтівок створили різноголосу музику, у супроводі якої почалося висадження на берег першої групи гессенського допоміжного війська, на яке англійці вже давно так нетерпляче чекали.

Море, обрамоване берегами Нового світу, виблискувало у ранішній зорі, наче чисте велетенське дзеркало. Не було ані найменшого вітерця. Щільні ряди парусних суден, на палубах яких кишіло повно людей, протискувались до порту, в якому уже стояло на якорі чимало англійських військових кораблів. Над ними з пронизливим криком літали сполохані зграї чайок. Лоцмани в маленьких швидких човнах розрізали виблискуючу воду, що бризками розліталась під ударами весел. Вони вказували новоприбулим шлях до місця висадки мимо піщаних кіс та обмілин. Йоркська затока ще ніколи не тримала на собі такої великої кількості флоту.

Погляди всіх були жадібно спрямовані на берег, що мав далеко привабливіший вигляд, ніж англійський з його голими крейдяними скелями. Тут гессенці нарешті знову побачили суходіл з деревами і чагарником, як удома, з будівлями і фруктовими садами. З берега доносився п’янкий запах смерек і лоскотав ніздрі солдатам на «Мері Елізабет», і їм здавалось, що після такої довгої і тяжкої подорожі не під силу більше витримати на кораблі ані жодної хвилини. О, їм так страшенно хотілося ступити на тверду землю штату Айленд, хоча вони і довідались, що розташований напроти острів Лонг-Айленд і навіть місто Нью-Йорк, яке було зовсім близько, захоплені небезпечними бунтівниками і що в руках англійців знаходиться лише цей маленький острів. Але вони мусили чекати, поки не настане їхня черга. Нарешті перед обідом, об 11-їй годині,— сонне вже стояло високо на небі, і повітря було задушним і гарячим, мов над паруючим водяним казаном— «Мері Елізабет» під вітрилами підплила близько до берега. Все на кораблі забігало, заметушилося, бо ж земля була вже зовсім близько.

Тут був табір англійців, між наметами все мерехтіло від червоних мундирів і виблискувало зброєю. І на березі теж було велике пожвавлення, бо тут збирався всілякий гуляючий народ, серед якого було багато панночок з високими зачісками. Бухта, що витягнулась далеко на північ, поступово звужувалась. Тепер усі товпилися по корабельних східцях до веслових човнів. Кожен хотів бути першим. Солдати мало не валилися з ніг під своїм багажем; незвично вологе повітря забивало їм дух; одяг прилипав до шкіри; піт роз’їдав очі і лив по розпалених обличчях. І все ж вони відтискували один одного набік, щоб добратися раніше до трапа. Тут нічого не допомагало — ні накази фельдфебеля, ані крики переляканої солдатської дружини; нікого тут не зворушував вигляд новонародженого, замотаного в лахміття, який повинен був дістатися до човна разом з своєю матір’ю, ані падіння солдата, що нав’ючений ранцем, патронташем, польовим казанком та іншим спорядженням, зникнув у воді і більше не з’явився на поверхні. Щільно один біля одного сиділи гессенці в хитких веслових човнах, позаду яких пливли прив’язані вірьовками коні; вони іржали від страху і бризкали на всі боки водою.

Коли гессенці ступили на сушу, їм здавалося, що земля хитається під їхніми ногами; вони рухались зігнувшись і весь час обережно балансували. Залитий промінням краєвид, привабливість нового після такої довгої одноманітної подорожі і те, що ворога не було ані видно, ані чути, ніби він взагалі не існував, сприяло хорошому настроєві. Вони потрапили у все зростаючий потік полків, шо висаджувалися на берег. Усе змішалось в якійсь страшенній метушні: ось вивантажують гармати, бочки з порохом, коней; там рухається процесія носилок, на яких лежать, голосно стогнучи і скаржачись, хворі на цингу, ще трохи далі вони опинились серед возів, екіпажів, тачок, ящиків, негрів, червоних мундирів, одягнених в сіре квакерів — жінок і чоловіків, що не розуміли жодного німецького слова, і молодих дівчат, які всі без винятку здавалися їм гарними, як на картині. Вони побачили навіть одного індійця; сидячи в каное, він спокійно дивився на море. Його блискуче волосся було чорне, як смола, а строго симетричне обличчя здавалося вилитим з міді.