Дібольд, сповнений щастя, обняв перше кленове дерево, що зустрілось йому на дорозі; він притулив свої бородаті щоки до вкритого мохом стовбура, наче до обличчя любимого друга.

— З цього дерева можна було б виточити чудові стільці, правда? — запитав його Зеекатц.

— А також ложе для рушничці, — встряв Фріц Кляйнпауль.

— Тут хороша земля, жирна. — Дібольд нахилився і пропустив між пальцями жменю землі.

Каспар зірвав стокротку і встромив її в петлю. Фельдфебель Купш услід за цим нарвав цілий оберемок квітів, шо гойдалися на духмяному літньому вітрі. Сопучи, він занурив у них свого великого носа.

Офіцери також почували себе щасливими, що подорож і висадження війська вже залишилися позаду… Адже бунтівники могли б з Ланг-Айленда двома шестифутовиками легко розбити добру частину кораблів, і було зовсім незрозуміло, чому вони не скористались з цієї нагоди. Крім того, зростаюче незадоволення солдатів, про яке знали навіть в генеральному штабі, почало вже непокоїти командування.

Англійські і німецькі генерали та інші вищі офіцери стояли на нашвидку спорудженій трибуні і, обмінявшись першими привітальними словами, схвильовано обговорювали становище. Генерал-лейтенант фон Гайстер стояв всередині поруч з присадкуватим чоловіком, в якому хтось з фельдфебелів упізнав англійського головнокомандуючого, сера Вільяма Гоу. Очима досвідченого штабного офіцера оглядав гессенський генерал лінії географічної карти, розстеленої на довгому столі. Англієць зробив жест рукою в бік острова Лонг-Айленда, що лежав на протилежній стороні. За вірогідними відомостями, — пояснював він, — вісім тисяч чоловік заколотницького війська окопалися на лісистих вершинах Брукліна, тим часом як головнокомандуючий американців, Джордж Вашінгтон, з п’ятьма тисячами чоловік утримує територію поблизу міста Нью-Йорка. Зараз мова йде тільки про те, щоб заколотницькі загони, більша частина яких зовсім не навчена військової справи, а офіцери теж набрані з цивільних, оточити між рікою Гудзон і протокою Лонг-Айленд і там протягом кількох тижнів стерти з лиця землі, що, звичайно, буде неважко для королівської армії, яка нараховує тридцять тисяч добре вимуштруваних солдатів.

Еммеріх також завоював собі місце на трибуні. Він уже кілька разів поривався протиснутись ближче до генералів, щоб краще слідкувати за словами Гоу. Раптом хтось вигукнув його ім’я. Він обернувся і наступної ж миті кинувся до кремезного офіцера з червоною блискучою головою. Це був полковник Ралль, старий товариш по зброї ще за часів російсько-турецької війни; його корабель причалив в штат Айленд на вісім днів раніше від «Мері Елізабет».

Еммеріх підкреслено по-молодецькому спитав:

— Ну, то коли ж ми розтрощимо цю нечисть?

На це Ралль, горезвісний своєю відвагою і всім відомий під прізвиськом «гессенський лев», відповів, розраховуючи, що ці слова дійдуть і до вух начальства:

— Треба сподіватись, що скоро. Як на мене, то можна б і зараз наступати.

Генерали, що якусь хвилину з доброзичливою поблажливістю дивилися, як два старих забіяки радісно поляскували один одного по плечу, знову повернулися з серйозними обличчями до географічної карти.

Каспар, що разом з іншими барабанщиками, горністами і трубачами стояв перед трибуною, чув кожне слово. Він знав ім’я Ралля з давніх розповідей капітана і тепер з цікавістю розглядав чоловіка, який разом з Еммеріхом в турецьку війну нібито полонив пашу з усіма його бунчуками, рабами і верблюдами. Але скоро вже щось інше привернуло увагу Каспара. О, тут було на що подивитись! Хлопець відскочив убік, бо повз нього із свистом пронісся лакований кабріолет, запряжений кіньми у багатій збруї. В кабріолеті сидів колоніст і жував тютюн. Старий, поритий віспою негр біг за екіпажем. Може, це раб? Але чого ж тоді в нього таке радісне обличчя? Проте Каспарові не було коли замислюватись над цим. Скоро в каное з’явився другий Індієць. На голові в нього була шапка, на якій розвівались великі, якскраві махові пера. «Такий індійський капелюх був би чудовим подарунком для Адама», подумав хлопець… Йому здалося також дуже дивним, що індійці не носять чобіт так, як гессенці, а тільки підошви, прив’язані шнурівкою до ніг. Він уявив собі, як би здивувалися обидва, коли б він проспівав їм пісню Червоних Лисів!

А втім, чи взагалі індійці ще захочуть розмовляти з гессенцями? Каспар помітив, що люди дивилися тут на німецьких солдатів як на небезпечних звірів! А разом з тим гессенці боялись американців! «А чи правда, що вони людожери? — шепотіли між собою солдати. — Чи правда, що янкі відрізають полоненим чоловікам носи й вуха, а жінкам груди?»

Тепер увагу Каспара привернула група людей, що висадилась з двох невеликих вузьких веслових човнів; це були навантажені вузлами та валізками жінки, діти і багато старих чоловіків. Люди були ситі і гарно одягнені, і все ж таки в їхньому вигляді і поведінці було щось перелякане і зацьковане. Якусь хвилину вони стояли в нерішучості. Потім найбільш заповзятливі звернулися до кількох гессенських солдатів. Але ті, здавалося, не зрозуміли їх.

Каспар протиснувся до групи, коли одна гарна дівчина, що тримала в клітці папугу, звернулася до майора Еммеріха, який саме зійшов з трибуни. Він, здається, зрадів з нагоди похвастати перед здивованими солдатами своїм знанням англійської мови:

— What do you need? [24] , прекрасна міс? — запитав він, на знак привітання приклавши пальці до крис капелюха. Дівчина почала перешіптуватися з хлопцем, який, очевидно, був її однолітком, і обидва якось збоку пустотливо глянули на майора.

Анзельм, що спостерігав цю сцену, дзвінко розсміявся.

— Що вона сказала? — допитувався Еммеріх. — Чого треба цим людям?

Анзельм охоче відповів:

— Панночка сказала, шо ваша німецька мова дуже схожа на англійську. Це вірні королю втікачі з Лонг-Айленда, які сподіваються знайти захист в англійців. Вони шукають будинок якогось містера Кука.

— Звідки ж я можу знати, де мешкає цей містер? — буркнув Еммеріх і, важко ступаючи, пішов геть.

Втікачі тим часом подалися далі. Але відразу ж до них, розмахуючи руками, підійшов великими кроками якийсь гладкий, велетенський чоловік у зеленому камчатному халаті. Він ішов так швидко, що аж розвівалися довгі білі кучері його парика і шовкова підбивка халата виблискувала при кожному кроці.

А ось вже нове видовище привернуло до себе увагу Каспара. На березі, трохи осторонь від кораблів, солдатів піднімали з носилок і клали у викопані в землі ями. Але це були ще зовсім не мертві; вони ворушились, кричали і лаялись.

Каспар зблід. Це були хворі на цингу, яких закопували так, що тільки голова виднілася з землі. Страшно було дивитись, як задихались ці, поховані живцем, люди. Але ніхто не звертав на них уваги. Рили все нові ями і закопували все нових хворих. Офіцерів, звичайно, не було серед них. Навряд чи вони терпіли в чому-небудь нестаток під час подорожі. Лише кілька чоловік хворіли на морську хворобу. Якщо дощ мочить слуг, то на панів тільки капає.