Капрал обурився.

— То що, виходить, ми брехуни?

І вже простяг крило по карафку, шоб торохнути придворного по довбешці.

— Це справжня королівна! — вигукнула Хитруся.

— Ох, перестаньте, бо лусну! — душився лицар. — Змилуйтесь, ото сміхота!

— Мовчи, ти, дурний підніжку! — тупнула ногою королівна.

Лицар, все ще сміючись, обернувся, зняв зі стіни засиджене мухами дзеркало і, галантно ставши на коліно, підсунув його під ніс Віолінці.

— Ой! —скрикнула вона, затуляючи обличчя руками.

Темне личко, розпухлий, мов банька, веснянкуватий ніс, подерта сукенчина і руді настовбурчені, як стріха, кудлики, — невже то вона, прекрасна королівна? Це неправда, це страшний сон! Віолінка відняла долоні від очей, проте видіння не зникало, і вона вже впізнала своє личко, але яке ж воно споганіле, бридке, ще й перекривлене від гніву.

— Підле люстро! — скрикнула Віолінка. Пхнула його щосили ногою, аж воно — брязь! — і розлетілось, але кожна скалка глузувала з неї, стверджуючи її бридоту. — Ну, постривай, ти, ти… — пригрозила гінцеві. — Я поскаржуся батькові!

— Хто сплатить мені рахунок? — вимахував папірцем магістр кулінарії Сніданнячко. — І за дзеркало заплатіть! Давайте гроші, а то накажу вас побити.

— Ти дав себе ошукати зграї дармоїдів. Пошили тебе в дурні, спорожнили полумиски, вилизали тарілки, — кепкував лицар. — А де ж, прекрасна королівно, твоє біле личко, золоте волоссячко і блакитна сукенка?

— А я королівна, я все одно справжня королівна! ридала Віолінка. Тоді підскочила і в безсилій злості вкусила його за руку.

— Ах ти шмаркачко! — крикнув лицар. — Ось тобі, щоб не брехала! — І, перше ніж супутники встигли прийти на поміч, вліпив їй кілька добрячих ляпанців по голому задку. — Там, на подвір’ї, чекають двадцять сім знайдених досі королівен! Чуєте вереск?

Усі вибігли з корчми. Диліжанс перед ганком ходив ходором, з тріском ламалися віяла. Копаючи одна одну золотими черевичками, двадцять сім знайдених королівен видирали суперницям штучні кучерики.

— Гей, ви там, ану тихо, стонадцять марципанів! — гаркнув лицар. — На старість мене нянькою зробили.

Він, ляпаючи капелюхом, розборонив їх. Дівчатка, добропристойно присівши на краєчок вистелених оксамитом кріселець, розправляли зім’яті банти й ревниво позирали одна на одну. А коли карета рушила, показали заплаканій Віолінці довгі червоні язики.

— Платіть! Я з вас витрясу останній шеляг! — погрожував корчмар, щосили тримаючи за хвіст півня, який марно намагався вирватись.

* * *

У цей час циган доїхав до повороту. Там спинив коней і по складах почав читати велику об’яву про викрадення королівни.

— Був у нас в руках скарб, — заскиглила Дримба, — виходить, ця мала не брехала…

На дерев’яному плечі дороговказу сиділа ворона з кошиком під крилом і, крутячи головою, пильно до них придивлялася.

— Гей, тітко! — гукнув Мозоль. — Чи не бачила часом півня, кота й лисиці?

— Щойно їх обшукували слуги в корчмі «Під оселедчиком». Геть-чисто облупили, надавали товчеників та й вигнали у три шиї, — закрякала ворона. — Ондечки плентаються шляхом!

— Спасибі, тітко, —- засміявся Циган. — Вважай, вони у нас в руках!

Хвисьнув батіг, і шкапи, стогнучи, потягли повіз на гору.

— Як піймаємо, зв’яжемо їх і приведемо до короля — ось, мовляв, хто краде дітей! Розумієш? Вони підуть на шибеницю, а я згребу нагороду!

Мозоль засунув ножа в рукав і шарпнув полатані віжки.

— Ну, в’йо! Гаття, мої скакуни!

Дримба зайшлася сріблястим сміхом, почувши про цей підступний план.

— Я пишаюсь таким батьком, — прошепотіла. Тоді вхопила гітару і, вдаривши по струнах, заспівала:

Чую — чутка серце тішить! —

від людей, птахів, тополь,

що розбійник иайславніший —

циган, тато мій — Мозоль!

— В Тютюрлістані! В Тютюрлістані! — щебетали якісь пташки, сховавшись у густих кущах при дорозі.

Родовид Мишібрата

— Тепер уже ніхто нам не повірить, — простогнала Хитруся.

— Звісно, коли навіть мої слова взяли під сумнів, — з гіркотою мовив Мишібрат.

— Друзі! Єдина рада: треба відвести Віолінку до самого короля, його любляче серце напевно пізнає її!

— А я не піду! — крикнула королівна. — Така нікому не покажуся, ви для мене якраз підхожа компанія! — Вона з розпачем подумала про ущипливі шепоти, нудотні поцілунки придворних дам, які ахатимуть над нею, а затулившись віялами, обміняються значливими поглядами й зловтішними посмішками.