Ми одразу кинулись на штурм, але голіруч кам’яних брил не розвалиш. На милостивого короля нашого, Барила, що власною персоною штурмував браму, негідники вилили розтопленого свинцю. На щастя, його захистив панцер, а то був би спікся, як у духовці. Але свинець так злютував забороло, що два тижні короля годували самими макаронами, бо більш нічого не пролазило крізь щілину. Нарешті на підставних конях примчали з Тулеби гінці й за допомогою великого ключа для консервних бляшанок Барила вдалося звільнити.

Він дуже схуд, змарнів, але перші його слова були: «Я здобуду цей курник!»

Та й місто теж не могло витримати довгої облоги. Незабаром забракло снарядів. Але чи може бути щось гірше, ніж обстріл зголоднілого війська круто звареними яйцями? А одного дня перебили стегно самому Майонезу, поціливши з гармати в королівський намет дванадцятифунтовим окостом. Здалеку долинав до нас шум безперервних бенкетів, і ми, киплячи злістю, знову й знову йшли на приступ. Жителі Блабони вибігали на мури, не витерши навіть вимазаних підливою вуст, з борід і вусів у них стікали краплі вина та меду.

А наші солдати жували ремінні шнурки, смоктали шкурки з ковбаси, що їх кидали вниз пихаті міщани. Якось, не розібравшись, мене мало не зварили в казані.

Тяжкі то були дні.

Нарешті до табору нашого прибилися оті два хлопці-розбишаки: рудий Гіпцьо й Вузлик із закустраною чуприною. їх хотіли відразу ж випровадити додому, але хлоп’ята так ревно просились і до того, шельми, були такі кумедні, що їм дозволили зостатися.

Вони крутилися попід мурами, дражнили й перекривляли розгодованих блабланців. Біля столичної брами росли дві височенні тополі. Гіпцьо з Вузликом вилазили на них і з вершечка спостерігали життя в місті. Потім з міцного дроту змайстрували собі гойдалку. Добре розгойдана, вона злітала понад зубці фортечного муру, і часом хлопчаки навіть примудрялися плюнути на вартових, що стояли на чатах. Особливо вподобали вони високого алебардника, якому кінець кінцем пущеною з рогатки котушкою ниток вибили два передніх зуби.

Вечорами я вчив їх грати на сурмі, і вони взялися до цього з такою охотою, що невдовзі нам звеліли забиратись до поблизького гайка. І ось… Ану, спробуйте вгадати, що придумали ці малюки…

Я повів їх до головнокомандувача.

— План ризикований, — пробурчав граф і підніс руку, щоб смикнути себе за бороду, але її вже не було, і він тільки торкнувся пучками кінчика носа. Поміркувавши трохи, мовив: — Ну, якщо він удасться, від імені короля обіцяю вам усе, чого тільки забажаєте…

У хлопців заіскрились очі.

— Я хочу самокат!

— А я мопсика, маленького мопсика і калапуцьку!

— А що ж то таке — калапуцька? — здивувався головнокомандувач.

— Я й сам не знаю, — признався Гіпцьо, — але, мабуть, це щось чудове!

Ніч була темна хоч в око стрель. Штурмовий загін крався босоніж, навшпиньках, безшелесно. Часом тільки хтось тендітніший, змочивши ноги в росі, гучно чхав. Підійшли до гойдалки. Хлопці перші розгойдали її і — гоп, на мур.

Потім за кожним рипом вгору злітав ще один солдат і приземлявся в фортеці.

А тоді саме сходив місяць, його зацікавили миготливі тіні, і він освітив місто. Ще й усміхався зловтішно і був би передчасно виявив так вдало розпочату операцію, якби Вузлик не заслонив його запустивши високо в небо паперового змія. На місто впала квадратна тінь, а ген далі пагорби й ліси сріблило сяйво цікавого місяця.

Гіпцьо вужем повз уздовж балюстради. Зненацька з-за башточки зі стрільницями вискочив високий блабланець, якому хлопці вибили зуби, й шепеляво вигукнув:

— Ага, бласьдечки ти, блапосний!

І був би алебардою поділив його на дві частини, якби не наш гвардієць, що злетів з гойдалки, дригаючи ногами в повітрі, й опустився просто йому на плечі.

— Блатана! — вереснув вартівник, злякавшись летючого привида.

Він перехилився через мур і разом з нападником шубовснув у рів з брудною, вкритою жабуринням водою.

Гіпцьо, вхопивши алебарду, нечутно, мов кіт, біг галереєю. Коли бачить: біля повороту дрімає якийсь блабланець. Недовго думаючи, хлопець жартома штрикнув його в живіт алебардою. Товстун застогнав, через силу підвів голову. З пробитого живота круто била тоненька цівочка. Поранений сягнув рукою під себе, дістав кухоль і підставив до відкритої рани — певне, боявся, що вся кров витече з жил. Коли кухоль виповнився по вінця, підніс до рота й випив.

Гіпцьо зблід. Ззаду підбігли солдати і спинилися, вражені такою кровожерністю. А товстун удруге підставив кухля, його сині повіки опустилися. Все тіло сіпалося від гикавки. Рука тремтіла, рубінова рідина стікала по пальцях і по мурі.

Тоді до нього підскочив я. Дав ляпанця раз і вдруге. Видер кухля й ковтнув добряче. Цей п’яничка, щоб не нудьгувати на варті, сховав під каптан міх з червоним вином! Я зірвав з вартового пасок, потім натяг йому на голову шкіряну торбу. Його навіть не треба було в’язати: зачмелений, він спав мертвим сном.