І всі побігли. Коли спинились на вершині пагорба, вдалині блиснуло місто, спалахнули золотом вежі храмів. Поміж тополями, що кидали довгі голубуваті тіні, нісся повитий курявою диліжанс.

Будинки вилискували полив’яною цеглою, зграї голубів купалися в блакиті. Здалеку долітав гомін людних базарів і поважний дзвін дзигарів, що били шосту. Вгорі, над темною зеленню парків, над червоною карбованою черепицею стрімких дахів Здіймалися, віщуючи погоду, легкі димки. Аж сюди Доносився запах вечері, що булькотіла на вогні.

У півня затуманились очі. Там кожен має свою домівку, стіл, на якому шелестять пергаментом книжки, лагідну дружину, що цілющим дотиком проганяє з чола всі турботи, і альков, де після ці. лоденної праці вони засинають, овіяні пахощами квітучої резеди. А за прочиненим вікном, у садку, запізнілий птах заспіває, місяць проведе ліхтарем по шафах, люстрах і буфетах.

Алебардники погукують:

Каганця гасіть і свічку,

бо прийшла вже темна нічка!

Засинають городяни, заколисані буркотінням годинників, і ніяк не вгадають, що це так пахне — волосся любої дружини, а чи покоси в отчім краї.

Простяг півень крила, неначе хотів пригорнути до грудей це найдорожче в світі місто. Скільки разів ходив у бій за його мирне життя і навіть сьогодні ладен загинути — він, ветеран, бездомний бурлака…

Перед його затуманеним слізьми зором місто мріло в голубуватому серпанку, далеке й принадне, мов чарівний сон.

Схилився півень, ніби намагаючись затримати це видиво, а яйце вислизнуло з-під пір’я та й покотилося зі схилу, постукуючи шкаралупкою.

Коли Пипоть нарешті вхопив його і в розпачі оглянув з усіх боків, воно було геть потовчене, а курча вже вистромило прикрашену гребінчиком голівку й сміливо роздивлялося навкіл.

— Що ж з ним робити? — забідкався півень, хоч серце в нього шалено билося з радощів. — Де ж я знайду йому няньку? Як же ж невчасно ти надумав народитись!

— Який гарненький півничок! — милувалися супутники, обступивши його. — Викапаний тато.

Вони були вже недалеко від брами. На камені при дорозі сидів дідок і, пихкаючи люлькою, заклепував дірявий казанок. Махорчаний дим то підіймав накривку люльки, розпливаючись у вечірньому повітрі, то зникав у глибині цибуха. Дідок приспівував:

Я лудильник пречудовий,

посуд вам зроблю як новий.

Підрихтую казанок —

задзвенить, немов дзвінок!

Раптом півневі сяйнула щаслива думка.

— Майстре, — попросив він, — стягни дротом оцю шкаралупу, вирятуй мене з біди! Малий, бач, непроханий рветься на світ!

Дідок поправив окуляри.

— Цілий вік я дротую і заклепую, а такої роботи ще не траплялося.

Поліз він у торбу, видобув найтоншу дротинку і обплів потовчену шкаралупку мереживною сіточкою.

— Татусю, випусти мене на хвилинку, я тільки ніжки випростаю, — пищало курчатко.

Але півень з ніжністю пояснював синочкові:

— Не час мені тепер дружину шукати, не сьогодні-завтра війна, а з першою-ліпшою куркою зв’язатись — ні, нема дурних. Нічого не вдієш, синку, доведеться зачекати, поки твій татко розбагатіє, купить десь клаптик землі й поставить пристойний курничок.

Яйце було вже скріплене, подорожні подякували та й пішли далі.

На фортечних мурах обабіч брами були наліплені величезні афіші.

ЗАВТРА??? ЗАВТРА!!!

ВЕЛИКА ВИСТАВА ЦИРКУ

КРУЧАНО!

МОТОРОШНЕ ДРЕСИРУВАННЯ ХИЖИХ

БЛІХ МАЕСТРО

МОЗОЛЯ!

Посередині був намальований циган, він, усміхаючись, крутив бичем над купкою бліх, а ті шкірили гострі зуби. У присмерку здавалося, ніби йо го руки в білих рукавичках простяглись до стом лених мандрівників і зараз він сам зіскочить до них.

Мишібрат вдивлявся в афішу, настовбурчивши шерсть.

— Чує моє серце, він принесе мені нещастя. Безталанник я, безталанник!

— Не зважай на безглузді передчуття, — ласкаво поплескала його Хитруся. — Тут, у місті, нам нічого не загрожує.

Несподівано з темної арки виступив огрядний чолов’яга і, розштовхуючи черевом роззяв, кинувся обіймати півня.

— Кого я бачу! — загримів він, сердечно з капралом розцілувавшись. — Де ж це ти так довго пропадав?

— Гармаш Бахкало! — міцно ляснув його по плечу капрал Пипоть. — Здоров, старий друзяко!

— Щось ти змарнів, — співчутливо оглянув той півня. — Може, забагато теє… — і він кахикнув у долоню.