— Тихше!

— Не бійтесь, тут, серед натовпу, він нічого нам не зробить.

Вони постояли в підворітті, поки циган зник за рогом.

Ще один перехід — і ось вони вийшли до Ринку приємного чхання.

Осіннє сонце заливало майдан, що мінився різними кольорами — червоним, жовтим, синім. Здалеку долинав гамір та голосні вигуки продавців. З яток звішувались пучки городини, пірамідами громадилися золотисті кулі гарбузів та динь. Оси кружляли над кошиками солодких груш, рум’яних яблук, укритих туманцем сливок. А обабіч — безліч закусочних, сила-силенна пекарень та кондитерських. З гостинно розчинених дверей било Пряними пахощами імбиру та мускату і невловним запахом припаленого цукру й варення, яке витекло із щойно спечених тістечок.

Голуби літали над головами, скрипіло відро в колодязі, прикрашеному мідними тритонами. Поряд східний купець, гортанно погукуючи, розгортав веселку шовкових хусток.

— Як тут гарно! — прошепотіла королівна.

Аж раптом пахощі садовини та здоби, що линули від яток, залоскотали їй у носі, і вона гучно чхнула.

— На здоров’я! На здоров’я! — підіймали капелюхи чемні городяни. — Це ж і є Ринок приємного чхання!

Вже й півень витяг картатого носовика і довго витирав дзьоб. Купці, поблажливо вислуховуючи їхні похвали, раз у раз заплющували очі і з блаженною усмішкою втягали солодкі аромати м’ясистими носами.

Ходім до кондитерської, треба порадитись.

І вони стали проштовхуватися поміж міщанками, що завзято торгувались.

Одна індичка зі стурбованим виглядом заспокоювала свого чоловіка, котрого дратував червоний колір стиглих помідорів.

— Подивись! Бачиш тих двох, отам? — штурхнув Мишібрата півень. — Онде, біля колодязя, сидять на цямрині!

Обличчя важко було розгледіти, бо обидва уткнулися в кавун, виїдаючи рожевий м’якуш.

— Ті, що їдять кавун?

— Еге! Це ж Гіпцьо й Вузлик.

На другому кінці майдану зчинився гвалт.

— Хто вкрав у мене найкращий, найстигліший кавун? — лементував якийсь городник. Вимахуючи в’язкою часнику й погрожуючи шибеникам, він продирався до колодязя.

— Але ж він лежав геть збоку, — пробурмотів Гіпцьо, вистромивши обліплену насінням пичку з надр кавуна. — Навіщо стільки галасу? Я навіть питав, чий це кавун, і ніхто не признався.

— Мабуть, занадто тихо питав! — Городник уже стояв перед ними й на все горло репетував:— Розбишаки! Ненажери! Голодранці! Дармоїди!

Люди обступили їх щільним колом.

— Треба його втихомирити, — прошепотів Гіпцьо. — Мені подрімати охота, а від цього крику ще на живіт заслабнеш.

І спритно насадив городникові на голову вигризений кавун. Голос затих. Бідолаха, щось белькочучи, обмацував гладеньку шкірку, ніби протирав очі. Це було так кумедно, що всі навколо аж качалися зо сміху. Коли городник, червоний, розлючений, стягнув, нарешті, з голови кавунову кору, малих шибайголів уже й слід загув. Вони чмихнули на другий кінець базару.

— Ну й пронози! — давився сміхом кіт.

— Ходім їсти тістечка! — смикала півня за крило Віолінка.

— Не слід сміятися з чужої біди, Мишібрате, — повчала Хитруся, приклавши до очей лорнет.

— Ох, та вони ж нічого йому не зробили, — виправдувався присоромлений кіт.

— А ви знаєте, що це за колодязь? — обізвався півень. — Це незвичайний, просто-таки чарівний колодязь, і зветься він Колодязь здійснених бажань. Хто вип’є з нього кварту води, — він показав на мідний черпак, що висів на довгому ланцюгу, — і, повернувшись на місці, ступить сім кроків назад із заплющеними очима, в того не пізніше як через сім років сповниться будь-яке бажання. Але примхливі люди забувають, чого прагнули навіть годину тому, і, коли доля вволить їхню волю, часто сприймають це як кривду і образу.

— Ну, побачимо, чи це правда, — муркнув Мишібрат і, хильцем випивши кварту, прошепотів:— Я хочу бути найславетнішим котом у Тулебі, щоб про мене говорило все місто.

Він повернувся, заплющив очі й позадкував, лічачи кроки. Перед ним послужливо розступились.

Всі знали цей гарний звичай. Та ба, на сьомому кроці кіт спіткнувся й плюхнув у цеберко, повне мокрого зілля.

За мить він вирячив очі й підскочив, мов на пружинах. Гримнув гучний регіт. Даремно кіт розпачливо тріпав хвостом, клешні не пускали, боляче щипаючи його за задок. Як виявилося, в намоченій у цеберку кропиві кишіли принесені на продаж раки.

— Чого ці йолопи так регочуть? — сердито пирхнув Мишібрат, потираючи накусані місця.

— Ти ж недавно сам сміявся, — нагадала Хитруся.

— Зате твоє бажання неодмінно здійсниться, — поважно мовив півень. — Ти станеш найславетнішим котом у столиці і, я гадаю, навіть швидше, ніж сподіваєшся. А тепер нам час порадитись. Давайте зайдемо до цієї затишної кав’ярні й сядемо за отой столик.

— Іншої ради нема, — повів мову капрал Пипоть, коли було з’їдено цілу гору тістечок і останні сріблясті пухирці газу вилетіли з вузьких склянок із недопитим лимонадом, — треба купити якихось ліків або масті, щоб вибілити Віолінку. А для цього потрібні гроші. Мій приятель Бахкало, що так гостинно нас прийняв, дасть нам і їсти й пити, але касу його жінка держить у себе під подушкою і грошики йому видає видавцем. Єдине, що я можу, — це продати свої реліквії. — Він розчулено глянув на жменьку орденів та медалей.