— Капрале, Мишібрате, треба її рятувати!

— Чував я про цю історію. Проте ніколи не думав, що вона може трапитись тут. Але слухай-но! Адже Червона Шапочка — це була маленька дівчинка.

— Дівчинка? — здивувався малюк. — А мені тато казав, що то був хлопець.

— А де ж твій тато? Може, покличеш його? Чи він боїться цього вовка?

— Мій тато нічого не боїться!

— Невже? — здивувалася хитра лисичка. — Не може бути.

— Він і не таким звірюкам дає гарту… Ого-го, якби ви бачили його бліх!.. — розійшовся хлопчина.

— А чи ми, бува, не знайомі? — допитувалась Хитруся.

— Та, мабуть, ні, — прошепотів малий, спустивши очі, й почервонів.

— Слухай-но, а твій тато — такий низенький, голений?

— Та де там! Мій тато високий, як дуб, а борода й вуса — по пояс!

— Тікаймо, браття, це ж циган Мозоль!

— Лупоне, тримай же їх, недотепо, йолопе, бевзю! — заревів циган, вискакуючи з ліщини, де ховався під парасолями папороті.

Але наші друзі вже дмухнули в лісову гущавину і мчали все далі й далі. Важко дихаючи, вони бігли поплутаними стежками, якими лісові звірі ходять до водопою на річці Кошмарці, до боліт Мочарника.

Здалеку ще долинав жалібний рев Лупона.

— Ти, виродку, навіть циганити не вмієш?! Що з тебе виросте? — тряс його Мозоль, ухопивши за карк. А тоді витяг із штанів пасок та й давай чухрати.

Потім ракші, пурхаючи над вершечками дерев, ще довго зловтішно скрекотали:

Циган сина ремінцем,

ремінцем

бив!

А син сльози струмінцем,

струмінцем

лив!

Над водами Кошмарки

Над лісом стояла задушлива, гнітюча полуднева тиша. Запаморочливо пахла нагріта глиця, горобини на галявині вже приміряли коралі, а лісові горішки були повні м’якої, терпкої вати.

— Не буду більше блукати нетрями, — розплакалася Віолінка. — Коли б ви знали, як мені хочеться пити!

— Здається, десь вода шумить, — мовила Хитруся, прислухаючись.

— То не вода, а ліс…

— Пройдімо ще трішки, треба ж упевнитись, — пробував підохотити їх півень.

Сам він ледве тяг ноги. У цих нелегких мандрах капрал дуже постарів і страшенно схуд. Дедалі частіше спинявся перепочити і, схиливши набік голову, круглим оком вдивлявся в порожнє срібно-попелясте небо, ніби мовчки просив порятунку.

Нявчура важко дихав, висолопивши рожевого язичка.

— Ой, ніг не чую, — скиглила королівна, — понесіть мене хоч трошечки. Невже ви не знайдете в собі сили для мене, для Віолінки?

— В цієї дитини кам’яне серце, — шуміли дерева, дивлячись, як наша трійця, сплівши лапки й крила, хитаючись від утоми, несе опецькувату дівчинку крутими стежками туди, де в диких хащах, зарослих кінським щавлем, очеретом, татарським зіллям і сивою м’ятою, котить свої зелені води таємнича річка Кошмарка.

Нарешті поклали Віолінку під деревом. Півень, знесилений украй, сперся головою на стовбур і заплющив очі. А королівна лягла горілиць, зривала травинки, покусувала їх і спльовувала.

Та раптом вона замолотила п’ятами по землі.

— Їсти хочу! — заверещала. — От візьму й помру з голоду…

— Я б тобі власної крові вточив, — шепнув півень.

— Але вона справді голодна, — нявкнув Мишібрат.

— Заспокойся, дитинко, — гладила її скуйовджене волосся Хитруся.

Але Віолінка щосили відштовхнула її й крикнула:

— Замість квоктати наді мною, краще пошукайте чогось для мене, побігайте, понюхайте!.. Ну, чого ждете?

З очей у Хитрусі викотились дві сльозини і впали королівні на ручку. І — о диво! — там, куди капнула сльоза, шкіра біліла, зробилися дві світлі плями.

— Я гарнішаю, дивіться! — вигукнула Віолінка. — Ах, якби могла, я б тебе била й била… А потім скупалася б у твоїх сльозах і звільнилася б нарешті від тих чарів.

— Який жах! — прошепотів Мишібрат, затуляючи лапками вуха. — Я не можу цього чути.

Зненацька з-за дерев виринула химерна постать. То був старий чоловік, високий, сухорлявий, у солом’яному брилі. Довгий тютюнового кольору сюртук і вузькі штани в дрібненьку клітинку робили його схожим на стовбур старого дерева. З усіх кишень у нього стирчали пучки рослин, якесь зілля стриміло з високої зеленої бляшанки, що висіла через плече.

— Здорові були, мандрівці! — кивнув їм рукою дід.

— Доброго здоров’я, шановний пане! —відповіла здивована громадка.

— Не лякайтесь, я — дослідник священної книги природи, відкриваю таємниці вічної зелені. Ходіть, лабораторія моя тут недалечко.