— Бачите мене?! — скрикнув капрал Пипоть.

І всі розгледіли в натовпі міцненького півника, що гасав на дерев’яному конику. Раптом кінь одмінився, став справжнім румаком, а півень — ветераном блабланської війни. їм здалося, що перш ніж зникнути за другою брамою, він побронзовів, мов пам’ятник.

— Тебе жде слава, капрале, — прошепотів учений.

— Хитруся! — писнула Віолінка.

Лисичка з рожевим бантом на хвості бігла, вимахуючи ранцем з книжками. Ніяких звуків не було чути, але по розкритому писочку всі зразу вгадали, що вона весело співає. Раптом ноги її заплутались у довгій спідниці — вона підросла. Ніс у неї витягся й загострився. Витончена, зграбна, плавною лодою вона ввійшла у другу браму.

— Мишібрат, Мишібрат, — шепнув півень.

В юрбі ставних молодиків виступав кіт. Квіти відцвітали, їх заміняли плоди. Кіт у багатій бричці, гладячи шпакуватий вус, в’їхав у макову браму.

— До вас обох доля ласкава, добробут вас жде, спочинок, — пояснив ботанік.

— Це я, це я! — скрикнула Віолінка. Серед громадки дітей з’явилася дівчинка з золотистими кучерями. — Яка ж я гарненька! — милувалася вона сама собою.

Хотіла показати пальцем і доторкнулась до водяного дзеркала. Розійшлись кола, видіння роз-пливлося. Дим заклубочився над головами.

— Ну, видовище скінчене, — крекнув учений самітник, — годі розважатись! Тепер до роботи. Знаєте, як зветься оце дзеркало? Уява.

Мандрівники протирали очі. Посудина була звичайнісінькою мискою, викуваною з срібла, а вода — як вода. Тільки догоряли біля них дурманливі свічки. В голові паморочилось.

— Що це було? — спитала Віолінка.

— Ліворуч — то брама пробудження, або народження. А праворуч, та, куди всі прямують, — то брама смерті, або брама макового сну.

— А між ними — все життя! — вигукнув півень.

— Життя… — всміхнувся учений. — Ну що ж, пора вже вам допомогти.

З кількох пляшечок він налив у скляночку еліксирів, суміш запінилася. Скляночку подав королівні.

— На, випий! — звелів їй. — Не бійся!

—А я погарнішаю? — допитувалась дівчинка — Побілію від цього?

— Ти не розбалакуй, а пий! Спершу треба подбати про отруєне серце, а потім дійде черга й до шкіри.

Віолінка випила.

І відразу тягар у грудях почав танути, вона пригадала, як часто злостилася, пригадала кожну хвилину, коли була нечемна і невдячна. Потім у пам’яті зринула вся добрість і терпіння супутників. Пробуджене серце заболіло. З-під вій, що кидали тіні на її смугляві щічки, бризнули рясні сльози. Чорнокнижницька отрута виходила з неї. Віолінка відчувала, як міняється. Вона знов стала доброю.

— Дякую тобі, — прошепотіла дівчинка, притулившись мокрим від сліз личком до жилавої руки ботаніка.

— А тепер знімемо цей грим.

Він провів лезом лепехового меча по її підборіддю, ніби голячи. І ось нові дива! Золотисті кудлики почали відпадати, але не встигали вони впасти на землю, як ластівки, влітаючи у відчинені двері, підхоплювали їх дзьобиками. Несли цей пух, щоб вистеляти свої гнізда.

Королівна стояла, широко роззявивши рота. Сльози в неї враз висохли.

— А коли я побілію? — спитала ботаніка. — Тато тепер мене впізнає?

— Це вже залежить від тебе. Я збудив твоє заціпеніле від чарів серце, а решту воно тобі підкаже.

— О добродійнику наш, не знаю, як і дякувати тобі… — почав півень, але Сухар, махнувши рукою, рішуче перепинив його:

— Не мені дякуйте, а мудрим рослинам, які довірили мені свої таємниці.

Кілька ластівок з писком пурхнули у відчинені двері й посідали на сволоці під стелею.

— Мишібрате, — несподівано звернувся вчений до кота, — зараз проженемо твої гризоти, що не дають тобі спокою. Дивись…

Він зняв зі стіни качалку. Став навколішки і, вхопивши той клаптик тіні, той ганебний мишачий відбиток, заходився розкачувати його й розтягати. Тінь, натерта волохатим листям дивини, довшала, росла. Ось уже стала така, як колись, але ботанік не припиняв роботи.

Півень, схиливши голову набік, зчудовано стежив за ним, а Віолінка аж пищала з захвату. Потім самітник відламав кілька сонячних променів і обплів ними цю нову величезну тінь, ніби золотими стьожками. І ось наїжений Мишібрат побачив, як від кожного його руху на стіну падає смугаста тигряча тінь.

— Ну, тепер ти задоволений? — усміхнувся Сухар, випускаючи з долоні решту спійманих променів.

— Ти найвидатніший учений у світі! — нявкнув Мишібрат і з радощів ну стрибати.

Його тінь з жовтими смугами безшелесно гасала по стінах, полохаючи щебетливих ластівок.

— Я покажу вам найближчу дорогу до кордону. Пора вже рушати.

— Тут не продеремось, — шепнула Віолінка, — ця ожина так дряпає!..

— Не бійтесь… Ось же перед вами стежинка, погляньте, — показав ботанік на вузький рівний прохід, що проліг раптом між стінами бору. Він був темний і вогкий, але ген-ген біліли закрути битого шляху і линули на сонці хмарки.