Звичайно, така могутня організація вимагала дуже великих грошевих витрат так, що не вистарчало тої здобичі, що ми мали, та щоби не зловживати реквізіційними квітками, доніс я Натіїву – копія Жуківському – про необхідність мати гроші по певнім кошторисі, та ми їх і не дістали і надалі жили тим, що шабля добула, а часом капнуло щось зі штабу дивізії.

Після горячкової праці на ранок 14. все впорядковано та в цей день мали вантажитись три довжезні наші бойові ешелони, всі разом так, що кожний ешелон зокрема був готовою боєвою одиницею. В кожний ешелон приділено також телеграфістів для зв'язку. Ешелони вийшли трохи тяжковаті по числі возів, але не по вазі.

Вантажимося, але Панютинці піднімають крик, вони навмисне для нас впорядкували виставу і вечірку. Ну що ж, навантажимось, попрощаємось, а вночі вперед на новий напрямок, бо Болбочан вже вийшов з Павлограду так, що треба поспішати.

Дивлюся, як дружно клопочуться коло ешелонів хлопці, поскидавши чемерки, лише в синіх блискучих куцанах, як подають коней, як укладають вози, щоби було добре та й гарно; як сотня перед сотнею пописується швидкістю та якістю праці, та мимоволі росте в серці нерозгадана радість про майбутнє цього нового полку, нової армії, якої традиція не має ще повного року, але в якій спадщина великого минулого спалахнула новим огнем посвяти для Батьківщини. Віриться, що цим полком можна ризикнути на те, що й називається вінцем кінноти: кінну атаку на шаблі.

Очевидячки це відчуваю не лише я: ось стоїть сотник Нестроїв і любується своїми возами, що чепурненько поблискують свіжою фарбою. Пофарбовані в залізничих майстернях, стоять щойно навантажені на ваґоні, а він, побачивши мене, підходить і каже: "А що, батьку, з такими хлопцями і в кінну атаку не страшно!"

Завантажились і на забаву. Завзято танцюють хлопці, але заграла сурма і всі юрбою метнулись до ешелонів. Засвистав паротяг і врешті ешелон, постукуючи на рейках та колихаючи вагонами й возами на плятформах та вартовим біля кулемета на паротязі, вирушає в напрямку на південь у невідому темряву, бо хто зна, що нас там усіх чекає...

"Закурила доріженька через брід"... звенить, заглушувана колесами пісня. Так і куриться вона. Але не порохом-курявою, а клубами чорного диму з паротягу. І не пропливають повагом, сидячи зручно у м'яких сідлах, моторні козаки з люльками в зубах і оселедцем за вухом та високі берести й хвилюючий ковиль на степовій доріжці – а спішать, біжать телеграфічні стовпи, гуркотять містки попри хитаючіся вози, з яких виглядає то здивована кінська голова з роздутими храпами, то чубате, подекуди теж з люлькою, а частіше з цигаркою у зубах обличча новітнього гайдамаки, якого несе вихром, як чорт Вакулу, машина ланами колишніх "Диких Піль" на південь у Крим, забутими шляхами його предків.

Швидко минають стації і перестанки, та на ранок 15-го наш перший ешелон уже в Павлограді, а два інші муштрові розтягнулися від Жемчужникова до Павлограду. Господарська частина сповістила, що вона, мабуть, вийде 15-го або 16-го з Харкова на Лозову.

У Павлограді чекав на нас зв'язковий від Болбочана, який передав устно повідомлення, що у Синельникові дійшло у Республиканців до непорозуміння з австрійським командуванням, яке не хотіло пустити їхніх ешелонів на південь. Конфлікт випав так гостро, що Болбочанові довелося пустити один зі своїх ешелонів по переводах, які не були добре наставлені, і це привело до того, що зіткнулися ешелони наш і австрійський, причому зіскочило з рейок декілька возів. Є ранені з обох боків, але Республиканці пішли далі. Нам підтверджувався наказ йти вперед за всяку ціну, не спиняючись ні перед чим, і в повному поготівлю.

Одночасно прийшов і австрійський командант стації Павлограду, якийсь молодий старшина, та намагаючись балакати суворо, що йому не дуже щастило, бачучи наших чубатих, переказав, що його "обер-команда" з Синельникова наказала всім українським ешелонам задержатись до вияснення українського Уряду, куди і з якою метою йдуть ці ешелони.

Гаразд. Робимо вигляд, що приймаємо це під увагу, а тимчасом стягаємо всі ешелони до Павлограду та перегруповуємо вози так, щоби кожний ешелон став "бронепотягом", тобто міг стріляти, не знімаючи ані людей, ані гармат, ані кулеметів. "Партизан" йде до першого ешелону, натомість третій дістає чету кулеметів "Кольта".

Поки це все діється, Андрієнко їде з групою наших їздців до міста, щоби там розклеїти наш "Заклик", який ми роздавали на кожній стації та викидали з возів коло кожної хати, близької до залізничого шляху.

За якої пів години він повернувся та привіз з собою двох старшин, які зголосилися один як командант, другий як ад'ютант Павлоградського гусарського полку, що тепер вважає себе приналежним до Української Армії. Павлоградський гусарський полк це старий полк російської армії, який виводив своє походження від Слобідських козацьких полків, яких за Катерини II. перемінено в гусарів.

Цей полк, – власне кажучи словами Андрієнка, дута орхестра полку та господарська частина з невеличкою кількістю муштровиків, залишився якимось чудом у Павлограді за весь час большевицької влади, а в перехідний час захопив владу, тоді здається, коли вже не було що її захоплювати, та вирішив, що він український.

На мою пропозицію, приєднатись до Гордієнківців, командант "Павлоградських гусарів"(українські гусари, це вже історичний незмисл так, як і сердюки республиканської влади) заявив, що його залишив Болбочан у Павлограді на доформування (1) під його історичною назвою, тому він може рушити в похід лише тоді, коли скінчить формування.