Очевидячки ми мали діло з типом "місцевих" частин, які виробилися в цей період революції, які визнають, яку хочете, владу, щоби тільки не рушитись з місця. Головною базою таких "військових" частин була завсігди або орхестра, або майстерня, або хлібопекарня, які давали "бойовому станові" частини заробіток, ну, а кожна з явившихся влад охоче приймала під свій прапор "добровільно зголосившуся" частину з огляду на ті економічні чи "моральні" вигоди, які вона давала. Останніми вигодами уважали можливість мати орхестру на свято, тому такі орхестри з подивугідною зручністю вміли грати і "Інтерціонал", і "Боже вождя храні", і "Ще не вмерла", і "Дайчлянд, Дайчлянд ібер алєс", словом, що захочете.

Тому то ми і не намагалися робити цих "Українських гусарів" хоч би своїм маршевим осередком, а заклали попри них свій кадр, щоби відбирати з того, що прийде до "музики", все, що певніше, та робити з них Гордієнківців.

Поки це все діялось, приїхав зараз же за третім ешелоном маленький ешелон з 5 возів з паротягом, в якому було повно коней та людей. Це прийшли поповнення з Полтави, Карлівки та Конграду, які привезли донесення від всіх начальників нашого етапу про те, що всі наші поповнення, які все прибували, вже вдягнуто та озброєно, бракує лишень коней, та що в Панютині чекає прибуття господарського ешелону щось коло 20 вільних одностроїв. Значиться працюють хлопці.

З огляду на передбачений конфлікт висилаю взад із відходячим паротягом довгу інструкцію-наказ, як треба поводитись в разі конфлікту та в разі небезпеки роззброєння, а саме – відходити на села, вдержуючи між відділами зв'язок і тільки в конечності шукати з'єднання з полком; на всіх телефонних та телеграфних стаціях мати своїх людей, бажано і жінок, яких не так легко викрити; впорядкувати висилку донесень до Уряду, паротягами, дрезинами, вершниками, селянськими возами, а в разі необхідности також і перебраними людьми, жінками, старцями, держати міцний зв'язок з соціялістичними партіями, зокрема з селом.

Шлю також у Панютино, до тамошніх організацій, прохання допомагати в організації зв'язку з нашим Урядом, головно випозичанням технічних засобів.

Висилаю також докладне донесення в штаб дивізії, копія Жуківському.

Нарешті все готове; та раптом, захопивши телеґрафні получення і передавши телеграфістам на стації, які нам сприяли, щоби підготовили на Синельниково разом три тори – близче до депо та виходу на Олександрівськ – їдемо досить таки в незвичному та незабезпеченому порядкові – ешелон за ешелоном на п'ять хвилин відстані. Факелів для опреділення відстані між ешелонами немає, а замінити їх нічим, одно добре, що профіль шляху дозволяє далеко бачити дими та ешелони.

Під вечір приїзджаємо до Синельникова, яке нас приймає і дає нам три тори – один поруч одного і дуже зручних, бо далеко від стаційних будинків, близько депо, а головне відділених цілою низкою порожніх торів від тої частини широко розкиненої стації, де скупчились австрійські ешелони вже навантажені та які ще навантажуються. Австрійців дуже багато.

Спиняємось. Ну, як то будуть поводитись пани з "Оберкомандо"? На відзив сурми швидко ладнаються гайдамаки та на всякий випадок – повертаються на помостах ваґонів гармати. Андрієнко з "Партизаном" іде до депо "попросити дозволу" взяти паротяги, а я з невеличкою вартою збіраюсь до "Оберкомандо" зголосити свій приїзд та від'їзд.

Ще не закінчили наші вивантаження, як бачимо великий рух коло австрійських ешелонів, звідки починають рушати до нас вояцькі постаті поодинцем та юрбами, але всі без зброї і дехто махає шапками.

Підійшли, громадяться коло нас, чуємо українську мову та вигуки: – "Дивись, а от Запорожці! Справжні і ненамальовані – живі! Усе, як у книзі – оселедці, чемерки, шлики, зброя!"...

Виявляється, що це "австріяки", але свої, галичани: один із тих полків, яких необачно післало австрійське військове командування на Україну і яких лише після розстрілів та репресій вдалося перекинути знову на італійський фронт.

Хлопці згоджуються провести мене до "Оберкомандо", куди йду окружений гуртом своїх – чужих, які розпитують, оповідають, радіють. Ось і "Оберкомандо" в особовому возі, звідки очевидячки видно, з яким ескортом підходить український командант, та що робиться коло нашого ешелону.

"Оберкомандо" приймає мене зимно, але увічливо. Я так само увічливо зголошую переїзд через Синельниково української кінноти, яка йде на південь по наказу нашої команди. Куди йдемо, не знаю, але не смію гаяти ані хвилини часу, а тому прошу для ешелонів дальшого шляху негайно і то поза чергу з іншими, які їхали в цім напрямку.

"А чому вивантажили так бурхливо людей?" – похмуро питає поважного вже віку ґенерал. – "Вечеряти", – відповідаю, не моргнувши оком, – "годі їсти з вікон, та ще забалакалися з земляками, триста ж років не бачилися"...

Обличча ґенерала раптом прояснилося, він вибухає сміхом, лається по вояцьки та каже: "Ну, то їдьте, чорт з вами, бачу, що вам вже і паротяги подають". Дійсно, вже підходили свіжі паротяги до наших ешелонів і коло одного їхав "Партизан", очевидячки теж "вечеряти". "Їдьте", каже посміхаючись генерал, "все одно піймають вас на півдні німці та ще пруссаки". – "А на півдні вже пруссаки?" – питаю, – "в Олександрівську?" – "Ні, туди їдуть Січові Стрільці. Думаю, що ви з ними також з 300 років не бачилися?" – "Ні", – кажу, – "ще більше як 300 років, ваша ексцеленціє, бо їх традиція сягає ще дальше"... "Ну, так хай щастить! бо пруссаки вас таки піймають".