– "Так гадаєте, що можете нам протиділати?"

– "Так".

– "Це ж безглуздя!"

– "Ні – це виконання наказу".

До того докладаю панові генералові, що цей безглуздий спротив коштував би надто дорого німців, бо гайдамацтво зуміло би з'явитись без докладу, так як з'явилися ми і в такі місця, як от, і називаю ті села, де стоять полкові його штаби.

Довга павза, після якої ґенерал питає знову. Що ж ми хочемо? Відповідаю: можности виконати наказ до кінця та дістати через живу людину підтвердження листовного наказу, а потім права, якщо буде наказано, вийти з Криму як чесним воякам, а не натовпові бандитів... Нова павза, після якої ґенерал каже, вже з розясненим обличчам: "Хай буде по вашому! пішлю депешу до Джанкоя, там, здається, ще дехто з українців залишився, а потім підете під відповідальністю барона Вехерна, який буде вашим єдиним конвоєм. Згода?" – "Дуже дякую".

Питає: як скоро можу почати марш. Кажу, що за три дні після підтвердження наказу, бо гайдамацтво, з'являючись опорою татарських військ, розкинене від Севастополя аж до шосе на Алушту у важкій для пересування гірській місцевості.

Закінчуючи розмову, питаю, як буде з кримськими татарськими військами, з якими нас в'яже моральний обов'язок. Ґенерал з'ясовує, що не маємо чого турбуватись, бо з ними хутко буде підписана умова. "У вас зворушлива приязнь", – каже ґенерал. – Я відповідаю, що це зрозуміло, бо ми в однаковісінькому становищі.

Ґенерал викликає начальника штабу, який з'являється злий і невдоволений, та дістає наказ написати відповідне доручення баронові Вехернові і телеґраму до Джанкоя.

Прощаючись, попросив я у ґенерала старшину чи вояка, щоби провів через сторожу, бо шлях "без докладу" довгий та турботний.

Доручення готове, татари поприводили коней, німецький старшина і два вояки їдуть попереду, і ми без перешкод коло полуночі вже дома в аулі. Входимо в нашу кімнату: покотом сплять штабні і витягнувшись на лаві сплять господарі, а на другій, лежучи, очевидячки лишень дрімає, вдягнутий барон Вехерн, бо зачувши наш вхід, сідає та стрівожено питає: "Ну, що?" Німецький старшина передає йому пакет, той читає та з проясненим обличчам каже: "Так, усе в порядку, хвалити Бога". Видко, що "старий дядько", як його прозвали гайдамаки, – остаточно наш.

Біля полудня приїхав з Джанкоя автом гайдамака з нашого автовідділу, привіз депешу під Натіїва про вихід з Криму та повідомив, що дійсно уся піхота наша вже виїхала з Криму, та що лишень держиться наш автовідділ, підсилений охороною з господарчого ешелону, яку надіслав ріжними потягами Корніяш. Останній прислав донесення, що його задержали німці у Мелітополі, так як і 50 їздців, яких вислано з маршової півсотні в Полтаві, – що він шле на підтримку полку пішаків, з яких кожний має провезти чи то пару гарматних стрілен, чи стрічку кулеметну чи скриньку ручних набоїв. Вершники обслугують командантуру Мелітополя. Писав, наші донесення через нього проходять і висилаються взад.

Кримський уряд повідомив, що має вигідну для нього умову та забезпечує нам відворот з Криму без перешкод, тому розіслано нашим сотням, зніматись зі своїх становищ, передаючи їх татарам, та стягатись до Янкоя.

День першого травня святкували у Янкої товариським обідом 2 сотня та Чорна команда скорострілів "Кольта". Остання запросила на обід "старого дядька" та ще вчіпила йому червону квітку до петлиці. Штаб був при чорних.

Другого та третього травня збиралися гайдамаки з гір, купили в Сімферополі фарби та олеонафти та приводили до порядку зброю, вози та сідла.

У татарському уряді раз-у-раз з'являлися німецькі старшини та старшини татарські й російські, які очевидячки наймалися в "татари". З великим здивованням довідався я, що один з моїх товаришів по академії ґенерального штабу, бувший старшина "Лейбгвардії кінно-ґренадієрів", сам Петербуржанин, теж є у татарах та ще з'явився з півмісяцем на шапці. Виявилося, що він "кримчак" по своїй віллі десь коло Ялти.

До вечора 3-го скінчено все, полк зібрався в порядку, ранених відправлено через Сімферопіль до Джанкой та ранком 4-го серед сердечних прощань, відпроваджені татарами, пішли наші сотні з Янкої малим переходом на нові нічліги, що містились по обидвох сторонах шосе на Алушту в татарських аулах.

Що там не кажи, а берегтися проти цих наших німецьких спільників треба. Штаб же та зв'язкова сотня ліземо у саму пащу, в то село напівросійське, напівнімецьке, в якому у татарському дворі стоїть штаб німецької кінноти, яка вже захопила передовими частинами Алушту та чекає, поки закінчиться зосередження піхоти, що скупчується в Бахчисараї та Сімферополі з метою рішучого наступу зі всіх боків на Севастопіль.

У штабі зустрічають нас гостинно, відводять добрі місця коням, а нам кімнати, запрошують старшин на вечерю, за якою весело оповідає свої вражіння від нас Вехерн і нарешті досягає того, що обидві сторони втягаються в розмови, які чимраз стають більше щирими.

"Ми чули від нашої піхоти про завзятість вашої піхоти", – каже генерал, – "але не гадали, що ці властивости питомі і українській кінноті".

"Овва", – каже, зрозумівши зміст, Андрієнко, – "а хіба німецька кіннота вважає себе за пішу пішанину, ми так не думаємо"... Наш перекладчик перекладає при загальному сміху всіх.

"Але ж все", – каже якийсь другий старшина, – "не можна бути такими впертими, як, як"... – даремно підшукує слова "як запорожські гайдамаки". А наш перекладчик каже: "Та впертість і витривалість в боях і в житті питома українська риса, з якою треба завжди числитись тим, хто матиме справу з нашим народом".