— Я ніколи не думав, що все може статися так… — сказав він більше собі самому, аніж мені. — Я не міг навідати її. Я пообіцяв собі не робити цього, задля її безпеки… Ініда мала довідатися, що нічого не отримає, лише після моєї смерті… Конверт був запечатаний, і відкрити його можна було тільки після того, як мене поховають. Там були всі пояснення. Вони заарештували б Ініду, й Синтія була б у безпеці…

— Клейтоне, я думаю, вони в небезпеці. Ваша дочка й ваша онука. Ви повинні допомогти мені, поки ще можете.

Він пильно подивився мені в обличчя:

— Схоже, ви людина порядна. Я радий, що вона знайшла собі такого чоловіка, як ви.

— Ви повинні розповісти мені, що тоді сталося.

Він глибоко вдихнув повітря, ніби набираючись рішучості перед якоюсь дуже серйозною справою.

— Тепер я можу з нею зустрітися, — сказав він. — Моя відсутність тепер її не захистить. — Він проковтнув слину. — Відвезіть мене до неї. Відвезіть мене до моєї дочки. Дозвольте мені попрощатися з нею. Відвезіть мене до неї, і я все вам розповім. Настав час.

— Я не можу забрати вас звідси, — сказав я. — Ви тут підключені до різних систем. Якщо я вас заберу, ви помрете.

— Я помру так чи інак, — сказав Клейтон. — Мій одяг он там, у стінній шафі. Принесіть його.

Я рушив до шафи, потім зупинився.

— Навіть якби я захотів забрати вас звідси, вони не дозволять вам покинути лікарню.

Клейтон помахом руки підкликав мене ближче до себе, потягся до мене й схопив мене за руку, його хватка була твердою й рішучою.

— Вона чудовисько, — сказав він. — І не зупиниться ні перед чим, аби здобути те, що їй треба. Протягом багатьох років я жив, відчуваючи моторошний страх перед нею, робив усе, що вона хотіла, до смерті боявся того, що вона може зробити наступного разу. Але тепер чого мені боятися? Що вона може мені зробити? Мені залишилося так мало жити, і я повинен використати цей час, щоб урятувати свою Синтію і Ґрейс. Немає меж тому, на що здатна Ініда.

— Тепер вона нічого не зробить, — сказав я. — Вінс її там пильнує, а він це вміє робити.

Клейтон скоса подивився на мене.

— Ви були в її домі? Постукали у двері?

Я кивнув.

— І вона відчинила вам?

Я знову кивнув.

— Вона не здалася вам наляканою?

Я стенув плечима.

— Не сказав би.

— Двоє великих чоловіків стоять у її дверях, і вона не боїться. Вам це не здалося дивним?

Я знову стенув плечима.

— Може, й здалося.

Клейтон сказав:

— А ви не подивилися, що там у неї під ковдрою?

Я знову дістав свій мобільник, зателефонував Вінсові.

— Ну ж бо, відгукнися, — сказав я сам до себе, відчуваючи напад гострої тривоги.

Я не міг знайти Синтію, а тепер я вдарився в паніку, боячись, щоб чогось не сталося з чоловіком, на якого я лише вчора дивився як на звичайного головоріза.

— Він вам відповів? — запитав Клейтон, пересуваючи ноги і іа край ліжка.

— Ні, — сказав я. Після шістьох дзвінків його телефон переключився на голосову пошту. Але я не визнав за потрібне залишати йому письмове повідомлення. — Мені треба негайно їхати туди.

— Дайте мені хвилину, — сказав він, дюйм за дюймом підсовуючи своє малорухливе тіло до краю ліжка.

Я підійшов до стінної шафи, знайшов там штани, сорочку й легкий піджак.

— Вам потрібна допомога? — запитав я, поклавши одяг на ліжко поруч із ним.

— Я окей, — сказав він, трохи засапавшись, тоді перевів дух і сказав: — Ви не бачили там шкарпетки та якийсь спідній одяг?

Я знову заглянув до шафи, нічого там не знайшов, потім висунув нижню шухляду нічного столика.

— Вони тут, — сказав я.

Він уже стояв біля ліжка, але, якщо він хотів покинути палату, йому треба було звільнитися від трубки внутрішньовенного вливання. Він схопився за липучу стрічку й витяг трубку зі своєї руки.

— Ви певні, що можете це зробити? — запитав я.

Він кивнув, слабко мені всміхнувся.

— Якщо я матиму шанс зустрітися з Синтією, то знайду в собі сили.

— Що тут відбувається?

Ми обидва обернули голови до дверей. Там стояла медсестра, струнка чорношкіра жінка, віком десь між сорока й п’ятдесятьма роками, з виразом великого подиву на обличчі.

— Містере Слоун, що ви, скажіть мені, ради Бога, робите?

Він щойно скинув свої піжамні штани і стояв перед нею, голий нижче пояса. Ноги в нього були білі й тонкі, його геніталії геть висохли й зморщилися.

— Я вдягаюся, — сказав він. — Хіба ви не бачите?

— Хто ви? — запитала вона, обертаючись до мене.