Клейтон залишався незворушним. Він заплющив очі, відкинув голову на підголівник крісла і вдав, ніби спить. Але я не купився на це.

— Я знаю, що ви мене чуєте, — сказав я.

— Я дуже стомлений, — промовив він. — Я звик спати вночі, ви знаєте. Дайте мені спокій, я повинен склепити очі бодай на трохи.

— Я маю до вас ще одне запитання, — сказав я. Очі в нього були заплющені, але я бачив, що губи в нього нервово смикалися. — Розкажіть мені про Коні Ґормлі.

Його очі враз розплющилися, так ніби я кольнув його штрикалом. Клейтон спробував опанувати себе.

— Я не чув цього імені, — мовив він.

— Дозвольте мені допомогти вам, — сказав я. — Вона була з Шейрона, їй було двадцять сім років, вона працювала в закусочній «Пончики Данкіна», і якось одного вечора, двадцять шість років тому, у п’ятницю, вона йшла узбіччям дороги, поблизу від Корнволського мосту, то була Сьома магістраль, і її збила машина. Але то не був смертельний наїзд. Найімовірніше, вона була мертва ще до того, як було інсценізовано цей інцидент. Так ніби хтось хотів, щоб це вважали просто нещасним випадком, а не чимось значно гіршим, розумієте?

Клейтон дивився у вікно, і я не бачив його обличчя.

— То була ще одна з ваших помилок, на зразок списку закупівель і телефонного рахунку, — сказав я. — Ви вирізали ту довшу статтю про вудіння риби, але в куточку залишилося те повідомлення про наїзд і смерть на дорозі. Вам було неважко просто відрізати його, але ви цього не зробили, і я не можу зрозуміти чому.

Ми наближалися до кордону між штатами Нью-Йорк і Массачусетс, прямуючи на схід і чекаючи сонця, яке мало ось-ось викотитися з-за обрію.

— Ви знали її? — запитав я. — Вона була ще однією жінкою, з якою ви познайомилися під час одного зі своїх відряджень?

— Не кажіть дурниць, — промовив Клейтон.

— Може, родичка? З боку Ініди? Коли я назвав це ім’я Синтії, воно нічого не означало для неї.

— Не було причин для того, щоб воно могло щось означати для неї, — спокійно промовив Клейтон.

— Може, то були ви? — запитав я. — Це ви вбили її, потім ударили своєю машиною, затягли труп у придорожній рівчак і там покинули?

— Ні, — сказав він.

— Бо якщо справді було саме так, то для вас настав час підбити підсумки. Ви багато в чому зізналися цієї ночі. Ви жили подвійним життям. Допомагали приховати вбивство вашої дружини й сина. Оберігали жінку, яка, за вашою власною розповіддю, здатна на будь-який злочин і завжди готова його вчинити. Але ви не хочете пояснити мені причини вашого інтересу до смерті жінки на ім’я Коні Ґормлі, й не хочете розповісти мені, як ви передавали гроші для Тес Берман, щоб допомогти їй оплатити навчання Синтії.

Клейтон не сказав нічого.

— Ці події якось стосуються одна одної? — запитав я. — Вони якось пов’язані між собою? Але ви не могли використати цю жінку як кур’єра, що передавав би гроші. Вона загинула за кілька років до того, як ви почали їх передавати.

Клейтон випив трохи води, поставив пляшку назад у тримач для чашки між сидіннями, провів долонями по своїх ногах вище колін.

— А що, як я скажу вам, що це не має значення, — промовив він. — Припустімо, я визнаю, що так, ваші питання цікаві, що існують речі, про які ви ще не знаєте, але у великій схемі подій вони не мають особливого значення?

— Невинну жінку вбивають, потім на її тіло наїжджають автомобілем, залишають його лежати в канаві, й ви думаєте, що це не має ваги? Ви думаєте, для її родичів це було неважливо? Я розмовляв із її братом по телефону.

Кущуваті брови Клейтона підскочили вгору.

— Їхні мати й батько померли через два роки після того, як загинула Коні. Це так, ніби вони махнули рукою на життя. Для них то був єдиний спосіб погамувати своє горе.

Клейтон похитав головою.

— І ви кажете, це не має значення? Клейтоне, це ви вбили ту жінку?

— Ні, — сказав він.

— А ви знали, хто її вбив?

Клейтон тільки похитав головою.

— Ініда? — запитав я. — Через рік вона приїхала до Коннектикуту, щоб убити Патрисію й Тода. Чи приїздила вона раніше, чи це вона також убила Коні Ґормлі?

Клейтон усе хитав головою, потім нарешті заговорив:

— Уже й так чимало життів було загублено. Немає сенсу губити й інші. Я не можу нічого більше сказати.

Він склав руки на грудях і став дивитися на обрій, чекаючи, коли зійде сонце.