Я переключив автоматичну передачу на «хід» і виїхав назад на автомагістраль.

— Отже, — сказав я, повертаючи Клейтона туди, де він закінчив, перед тим як ми з’їхали з автостради, — чи були моменти, коли ви почували себе щасливим?

Клейтон знову відхилився назад. Якщо він і мав якісь хвилини щастя, то лише тоді, коли був Клейтоном Біджем. Йому подобалося бути батьком для Тода й Синтії. Наскільки він може судити, вони теж відповідали йому любов’ю, можливо навіть, намагалися брати з нього приклад. Схоже, вони шанували його. Адже їх не навчали щодня, що він нічого не вартий. Звісно, діти далеко не завжди роблять те, чого їх навчають, але діти залишаються дітьми.

Іноді вночі, уже в ліжку, Патрисія йому казала: «Ти ніби перебуваєш десь-інде. У тебе такий погляд, ніби ти не тут. І ти, схоже, сумуєш». А він брав її у свої обійми й говорив: «Це єдине місце, де мені хочеться бути».

І то була правда. Він ніколи не казав нічого, ближчого до правди. Були хвилини, коли він хотів усе їй розповісти, бо не бажав, щоб його життя було побудоване на брехні. Йому не подобалося, що в нього є те, інше життя.

Бо саме таким стало його життя з Інідою та Джеремі. Воно стало іншим життям. Навіть якщо воно було тим життям, яким він починав жити, навіть якщо воно було тим життям, де він міг користуватися своїм справжнім прізвищем, міг показувати полісменові своє справжнє посвідчення, коли порушував правила дорожнього руху, це було те життя, до якого йому було нестерпно тяжко повертатися тиждень за тижнем, місяць за місяцем і рік за роком.

Але в якийсь дивний спосіб він звик до нього. Звик до брехні, звик до обману, звик розповідати вигадані історії про те, чому не зміг приїхати на те або інше свято. Якщо він був у Янґстауні на 25 грудня, то нишком вибігав до платного телефону з повними кишенями металевих грошей, щоб зателефонувати Патрисії й побажати їй та дітям веселого Різдва.

Якось у Янґстауні він знайшов у домі затишний куточок, сів там і не втримався від сліз. То був дуже короткий плач, достатній, щоб полегшити його смуток, зняти з його душі тягар. Але Ініда почула його, увійшла до кімнати, сіла поруч із ним на ліжко й сказала: «Не будь дитиною».

Тепер, коли він дивиться назад, то розуміє, що життя в Мілфорді для нього далеко не завжди було ідилічним. Тод захворів на запалення легень, коли йому було десять років. На щастя, він одужав від цієї хвороби. А Синтія, після того як їй виповнилося десять років, стала некерованою. Бунтівною. Іноді водилася з поганою компанією. Експериментувала з речами, для яких вона була ще надто юна, приохотилася до спиртного, і лише Бог знає, до чого ще.

Йому довелося вживати суворих заходів. Патрисія завжди була більш терплячою, виявляла більше розуміння. «Вона подолає це, — казала вона йому. — Вона добра дитина. Ми лише повинні допомогти їй».

Лише тоді, коли Клейтон був у Мілфорді, він хотів бачити життя досконалим. Іноді воно й справді наближалося до досконалості.

Але тоді йому доводилося сідати в автомобіль, вдавати, ніби він їде у справах, і поспішати до Янґстауна.

Від самого початку він запитував себе, як довго зможе це витримати.

Були хвилини, коли опори мосту знову здавалися йому найефективнішим розв’язанням проблеми.

Іноді він прокидався вранці й не міг відразу збагнути, де він сьогодні. Хто він сьогодні.

Він став припускатися помилок.

Ініда дала йому список продуктів, які він мав закупити в бакалійній крамниці, йому довелося поїхати по деякі до Льюїстона. Через тиждень Патрисія прала одяг і ввійшла на кухню зі списком у руці.

«Що це? — запитала вона. — Я знайшла це в кишені твоїх штанів. Почерк не мій». Серце Клейтона вискочило йому в рот. Його думки заметалися. Він сказав: «Я знайшов цей список у візку, певно, це був список тієї особи, яка брала його переді мною. Мені здалося цікавим порівняти, що купуємо ми і що купують інші люди, і я його взяв».

Патрисія подивилася на список: «Хоч би хто це був, він любить «Пшеничні джгутики», [43] як і ти». — «Нічого дивного, — сказав він, усміхаючись. — Адже вони виробляють мільйони коробок із цим продуктом не лише для мене».

Принаймні одного разу він поклав вирізку з янґстаунської газети, де була фотографія його сина з баскетбольною командою, не в ту шухляду. Він вирізав її тому, що, незалежно від того, як уперто налаштовувала Ініда Джеремі проти нього, усе ж таки любив хлопця. Він бачив себе в Джеремі так само, як і в Тоді. Було просто дивовижно, наскільки Тод був схожий на Джеремі на одних і тих самих етапах свого розвитку. Дивитися на Джеремі й ненавидіти його було те саме, що ненавидіти Тода, й він не був на це здатний.

Тож наприкінці однієї дуже довгої поїздки Клейтон Бідж із Мілфорда спрожнив свої кишені й поклав янґстаунську вирізку з баскетбольною командою сина в шухляду свого нічного столика. Він зберігав цю вирізку, бо пишався хлопцем, хоч той і був отруєний ненавистю до нього.

Він ніколи не звернув уваги на те, що це була не та шухляда. Не в тому будинку, не в тому місті, не в тому штаті.

Схожої помилки він припустився і в Янґстауні. Протягом тривалого часу він навіть не знав, у чому полягала та помилка. Думав, що, можливо, він зберігав там якусь іншу вирізку. Можливо, з його кишені випав список продуктів, складений Патрисією.