Шрифт:
Дівчина, яка сиділа перед нею, особа сумирна й догідлива, якщо у школі взагалі такі існують, підняла руку:
— Дорогий президенте Лінкольне, я думаю, ви були одним із найбільших президентів, бо ви боролися за визволення рабів і за те, щоб усі були рівні.
Далі її послання було в такому самому дусі. Учні позіхали, закочували очі, і я подумав, що це просто жахливо, коли ти не можеш щиро написати про Авраама Лінкольна, не будучи при цьому схожим на тупого йолопа. Поки вона читала, я відчував, як думки мої розбігаються, а перед моєю уявою виникають різні епізоди з життя славетного президента.
Я звернувся до ще кількох учнів із пропозицією зачитати свої завдання, а наостанок — до Джейн.
— Я пас, — сказала вона.
Та коли урок закінчився, вона, виходячи з класу, поклала на мій стіл аркуш паперу.
«Дорогий Невідомо-хто!
Це лист від одного Невідомо-кого до іншого Невідомо-кого, і ніякі імена тут непотрібні, бо ніхто насправді не знає нікого. Ім’я нічого не додає людині й нічого від неї не відбирає. Світ складається з людей, які чужі одне одному. Їх мільйони й мільйони. Кожен — незнайомець для будь-кого іншого. Іноді нам здається, що ми знаємо інших людей, зокрема тих, хто нібито нам близький, але якби ми справді їх знали, то чому б так часто дивувалися з того паскудства, яке вони витворяють? Так, наприклад, батьки часто дивуються з того, що влаштовують їм їхні діти. Вони годують їх і піклуються про них від немовляти, відбувають із ними кожен свій день, уявляють їх собі такими собі довбаними ангелятами, а потім одного дня копи приходять до їхній дверей і кажуть: «А вгадай-но, татусю, чого сьогодні накоїв твій коханий нащадок? Твій улюблений синок сьогодні розтрощив улюбленому синочку іншого батька голову бейсбольною битою». Або якщо ти мала дитина і думаєш, що життя твоє до біса щасливе, то, може статися, одного дня той паскудник, якого ти вважав своїм батьком, помахає тобі рукою і скаже: «Прощавай, мій хлопчику, нехай твоє життя буде щасливим». А ти подумаєш, і що ж це за хріновина діється на цьому білому світі? І тому, коли через кілька років твоя матуся почне жити з іншим великим придурком, і він здається тобі цілком нормальним, ти все одно знаєш, що цьому скоро настане кінець. Ось таким воно є життя. Жити — це постійно запитувати себе: а коли ж усьому настане кінець? Бо навіть якщо він не настає довго-довго, ти однаково знаєш, що він настане. Усього тобі найкращого, Невідомо-хто».
Я прочитав це двічі, а потім угорі своєю червоною авторучкою намалював велику літеру «А». [24]
Я хотів під час обідньої перерви знову заїхати до крамниці Памели й побачитися з Синтією, та коли йшов до свого автомобіля, що стояв на паркувальному майданчику вчительського корпусу, то побачив, що Лорін Велс ставить свою машину на порожнє місце поруч із моїм, кермуючи однією рукою, а другою притискаючи до вуха мобільний телефон.
Мені щастило уникати зустрічей із нею протягом двох останніх днів, і я зовсім не хотів розмовляти з нею тепер, але вона вже опускала шибку свого вікна і підняла підборіддя в моєму напрямку, все ще тримаючи біля вуха свій телефон і подаючи мені сигнал зачекати. Вона зупинила машину, сказала: «Я на секунду» в слухавку телефону, а тоді обернулася до мене.
24
Найвища оцінка за американською п’ятибальною системою.
— Привіт, — сказала вона. — Я не бачилася з вами відтоді, як ви знову поїхали зустрічатися з Полою. Вас знову показуватимуть на шоу?
— Ні, — сказав я.
На її обличчі з’явився вираз розчарування.
— Це погано, — сказала вона. — Адже це могло б вам допомогти, еге ж? То Пола сказала вам «ні»?
— Нічого подібного, — сказав я.
— Послухайте-но, — сказала Лорін. — Ви можете зробити мені одну приємність? Це забере у вас одну секунду. Ви можете сказати: «Привіт!» моїй подрузі?
— Що?
Вона піднесла мобільник до мого обличчя.
— Її звуть Рашель. Ви лише привітайтеся з нею. Ви скажіть їй: «Привіт, Рашель». Вона помре, коли я скажу їй, що ви той самий чоловік, чия дружина була на тому шоу.
Я відчинив дверці свого автомобіля і, перш ніж сісти в нього, сказав:
— Займіться ділом, Лорін.
Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом, а потім закричала достатньо голосно, щоб я почув її слова крізь скло автомобіля:
— Думаєте, ви казна-яка цяця, але ви ніхто!
Коли я приїхав до крамниці Памели, Синтії там не було.
— Вона телефонувала й повідомила, що чекає слюсаря, — сказала мені Памела.
Я подивився на свого годинника. Було близько першої. Я прикинув, що якби слюсар прийшов учасно, то він би пішов о десятій, об одинадцятій щонайпізніше. Я потягся в кишеню по свій мобільник, але Памела запропонувала мені скористатися телефоном, який стояв на прилавку.
— Привіт, Памело, — сказала Синтія, коли відповіла на дзвінок і побачила номер, що висвітився на дисплеї її мобільника. — Пробач мені. Я вже їду.
— Це я, — сказав я.
— Ти?
— Я заїхав сюди, думав ти тут.
— Слюсар запізнився, він пішов лише кілька хвилин тому. Я щойно виїхала.
Памела сказала мені:
— Скажи їй, нехай не хвилюється, все гаразд. Вона може бути вільною цілий день.
— Ти чула? — запитав я.
— Атож. Це добре. Я зараз неспроможна зосередитися ні на чому. Містер Ейбеґнел телефонував. Він хоче бачити нас. Він приїде о пів на п’яту. Ти зможеш на цей час бути вдома?
— Звичайно, зможу. Що він сказав? Йому вдалося щось знайти?
Брови Памели підскочили вгору.
— Він не сказав. Сказав, ми все обговоримо, коли він приїде.
— Ти окей?
— Мені трохи моторошно.
— Мені теж. Мабуть, він скаже нам, що не знайшов нічого.
— Знаю.
— Ми їдемо завтра до Тес?
— Я залишила їй повідомлення. Не запізнюйся, гаразд?
Коли я поклав слухавку, Памела спитала:
— Що там у вас відбувається?
— Синтія найняла… ми найняли приватного детектива, щоб він розслідував зникнення її родини.