Шрифт:
— Знаю, — сказав я. — Я також.
— Коли ти був такий щасливий, це не було пов’язано з…
— Ні, — сказав я. — Звичайно, ні.
Мабуть, я міг би сказати їй правду. Я міг би дозволити собі бути чесним у цю мить, але вирішив, що ліпше не треба.
— Ой, геть забула, — пригадала вона. — Вона попросила мене сказати тобі, аби ти їй зателефонував. Мабуть, хоче сказати тобі про це сама. Не кажи їй, що я тобі вже сказала, гаразд? Будь ласка. Я просто не могла тримати це при собі, розумієш?
— Авжеж, — сказав я.
Я спустився вниз і зателефонував Тес.
— Я сказала їй, — повідомила мене Тес.
— Знаю, — сказав я. — Дякую тобі.
— Він тут був.
— Хто?
— Детектив. Отой містер Ейбеґнел.
— Він дуже милий чоловік.
— Авжеж, милий.
— Його дружина зателефонувала, коли він був тут. Щоб повідомити, що вона готує йому на вечерю.
— А що саме? Я хотів би знати.
— Щось смажене, здається. Ростбіф і йоркширський пудинг.
— Звучить дуже смачно.
— Хай там як, а я розповіла йому все. Про гроші, про листа. Я йому все виклала. Це його дуже зацікавило.
Я кивнув сам собі.
— Воно й не дивно.
— Містер Ейбеґнел був не дуже оптимістичний щодо можливості зняти відбитки пальців на конвертах після стількох років.
— Це було так давно, Тес, і ти надто часто доторкалася до них. Але, думаю, це добре, що ти розповіла йому геть усе. Якщо згадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому.
— Саме про це він мене й попросив. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї саме тепер, вона приколота тут, на моїй дошці, біля телефону, поруч із фотографією, на якій Ґрейс стоїть біля Ґуфі. [22] Вони там такі схожі одне на одного.
22
Один із мультиплікаційних героїв Волта Діснея, пес.
— Авжеж, — сказав я.
— Обійми Синтію за мене, — сказала вона.
— Неодмінно. Я люблю тебе, Тес, — сказав я й повісив слухавку.
— Вона сказала тобі? — запитала мене Синтія, коли я увійшов до нашої кімнати.
— Сказала.
Синтія, уже в нічній сорочці, лежала на ліжку на ковдрах.
— Я весь вечір думала про те, що дуже палко кохатимуся з тобою вночі, але така смертельно стомлена, що навряд чи зможу піднятися до будь-якого прийнятного стандарту.
— Я не вередливий, — сказав я.
— То, може, відкладемо на потім?
— Згода. Може, на вікенді ми завеземо Ґрейс до Тес, а самі поїдемо в порт Містик. [23] Замовимо там собі кімнату й сніданок.
Синтія не стала заперечувати.
— Можливо, мені спатиметься там краще, — сказала вона. — Останнім часом мої сни стали дуже тривожними.
Я сів на краєчок ліжка.
— Що ти маєш на увазі?
— Це приблизно те, про що я розповідала докторові Кінцлер. Я чую, як вони розмовляють. Чи то вони звертаються до мене з якимись запитаннями, чи то я звертаюся до них, чи то ми просто розмовляємо, й враження таке, ніби я з ними, але без них, і я майже можу простягти руку й доторкнутися до них. Та коли я це роблю, вони перетворюються на дим. Перетворюються на дим і відлітають, ніби їх здмухує вітер.
23
Популярне місце відпочинку в американському штаті Коннектикут. Містечко, облаштоване під китобійний центр XIX сторіччя.
Я нахилився й поцілував її в лоб.
— Ти вже сказала Ґрейс «на добраніч»?
— Коли ти розмовляв із Тес.
— Спробуй заснути. Тепер я піду сказати їй «на добраніч».
Як завжди, кімната Ґрейс була в цілковитій темряві, щоб їй було краще бачити свої зірки крізь телескоп.
— Ми в безпеці сьогодні? — запитав я, коли увійшов і зачинив за собою двері, щоб не впустити світло з коридору.
— Та начебто, — сказала Ґрейс.
— Це добре.
— Хочеш подивитися?
Ґрейс приладнала телескоп на рівень своїх очей, але мені не хотілося нахилятись так низько. Я схопив комп’ютерний стілець марки ІКЕА, який стояв біля її письмового столу, поставив його перед телескопом і сів на нього. Я притулив око до скельця й не побачив нічого, лише чорноту з кількома краплинами світла.
— Окей, то на що я дивлюся?
— На зорі, — сказала Ґрейс.
Я обернувся й подивився на неї, пустотливо посміхаючись у густих сутінках.
— Дякую вам, Карле Саган, — сказав я.
Я знову притулив око до скельця, спробував трохи поправити трубу, й вона почасти зісковзнула зі свого штатива. Стрічка, якою намагалася укріпити її Ґрейс, ослабла й тримала її тепер погано.
— Я ж тебе попереджала, — сказала вона. — Це гнилий штатив.
— Гаразд, гаразд, — сказав я і знову зазирнув у трубу, але поле видимості змістилося, і тепер я дивився на збільшене до неймовірних розмірів коло на хіднику перед нашим будинком.
І на чоловіка, який на нього дивився. Його обличчя, нечітке й розмазане, заповнювало лінзу.