— Мені треба піднятися нагору на якусь хвилину, — сказав я. — Відчини їй двері, скажи, що я зараз буду.

Перш ніж Синтія встигла щось сказати, я вже біг нагору сходами. Позад себе я почув, як Ведмор постукала у двері, два сильні удари, потім Синтія відчинила двері, й вони привіталися. На той час я вже був у невеличкій кімнаті, де я виставляю оцінки учням, готуюся до уроків.

Моя стара друкарська машинка «Роял» стояла на столі біля комп’ютера.

Я повинен був вирішити, що робити з нею.

Для мене було очевидно, що лист, який Синтія цієї миті показувала детективу Ведмор, був надрукований на цій машинці. Напівстерту горизонтальну лінію в «е» не впізнати було неможливо.

Я знав, що не друкував того листа.

Я знав, що Ґрейс не могла надрукувати його.

Це залишало тільки дві можливості. Незнайомець, котрий, як ми мали всі підстави підозрювати, побував у нашому домі, скористався моєю машинкою, щоб надрукувати цього лис а, або Синтія надрукувала його сама.

Але ж ми поставили нові замки. Я був цілковито переконаний, що за останні дні жоден непроханий гість не міг побувати в нашому домі.

Здавалося неймовірним, щоб це зробила Синтія. Але що, як… що, як, перебуваючи під, можна сказати, неймовірним стресом, Синтія написала цього листа, спрямовуючи нас до віддаленого місця, де ми нібито могли довідатися про долю її родини?

Що, як Синтія надрукувала його, і що буде, коли з’ясується, що так воно й було?

— Тері! — погукала Синтія. — Детектив Ведмор уже тут!

— Одну хвилину! — відповів я.

Що це означатиме? Що означатиме, коли з’ясується, що Синтія насправді знала всі ці роки, де треба шукати її родину?

Мене пробрав холодний піт.

Можливо, сказав я собі, вона витіснила свою пам’ять? Можливо, вона знала більше, аніж собі усвідомлювала? Авжеж, так могло бути. Вона бачила, що сталося, але забула про це. Хіба так не буває? Хіба мозок іноді не ухвалює таке рішення: те, що ти бачив, надто жахливе, і ти повинен про це забути, бо інакше не зможеш прожити своє життя. Чи не існує синдром, який прикриває подібні речі?

Ну, а якщо тут не йдеться про витіснення пам’яті? Що, як вона завжди знала…

Ні.

Ні, тут має бути якесь зовсім інше пояснення. Хтось інший використав нашу друкарську машинку. Кілька днів тому. Обміркувавши все наперед. Той самий незнайомець, який проник у наш дім і залишив капелюха.

Якщо це справді був незнайомець.

— Тері!

— Я зараз!

— Містере Арчер! — гукнула детектив Ведмор. — Спустіться до нас, будь ласка.

Я діяв під впливом імпульсу. Відчинив шафу у стіні, підняв друкарську машинку — Боже, які ж вони важкі ці старі друкарські машинки! — і поставив її на дно шафи. Потім закидав її всілякими старими речами, кинув на неї старі штани, які я вдягав, коли мені доводилося щось фарбувати, купу старих газет.

Коли я спустився сходами, то побачив, що Ведмор і Синтія сиділи тепер у вітальні. Лист лежав на столику для кави, й Ведмор нахилилася над ним, читаючи його.

— Ви обмацали його, — кинула вона з осудом, звертаючись до мене.

— Так.

— Ви обоє доторкалися до нього. Ваша дружина, як я розумію, не знала, що там усередині, коли розкрила конверт. А що скажете на своє виправдання ви?

— Пробачте мені, — сказав я.

Я ковзнув долонею по губах і лобі, втираючи піт, який, я боявся, викаже мою нервозність.

— Ви можете послати туди водолазів? — запитала Синтія. — Ви можете послати водолазів, щоб вони спустилися на дно затопленого кар’єру, подивилися, що там є.

— Цього листа міг написати божевільний, — сказала Ведмор, підхопивши пасмо волосся, яке впало їй на око, й запихаючи його за вухо. — Міг написати невідомо хто.

— Це правда, — погодився я.

— Але, з іншого боку, — зауважила детектив, — ми нічого не можемо стверджувати напевне.

— Якщо ви не пошлете туди водолазів, — сказала Синтія, — я сама спущуся на дно.

— Синті, — сказав я, — не верзи дурниць. Ти навіть плавати не вмієш.

— А мені байдуже.

— Місіс Арчер, — сказала Ведмор, — заспокойтеся.

Це був наказ. У голосі Ведмор пролунали суворі нотки футбольного тренера, який дає настанови своїй команді на гру.

— Заспокоїтися? — промовила Синтія, не маючи наміру коритися нічиїм наказам. — А ви розумієте, що повідомляє особа, яка написала цього листа? Вони там, на дні. Їхні тіла там, на дні.

— Боюся, — сказала Ведмор, скептично похитавши головою, — що після стількох років там може бути багато чого на дні.