…Минулось і зникло, зостався лише невиразний спомин про те, що реальне було — навіть більш, ніж реальне; лише ім’я зосталось від жінки, яку він кохав, лише тінь невиразна, лише невиразний відблиск; вона канула у випадковість незвідану, й не зосталось нічого, тільки здивований спомин про те, що було й відлунало, про краси тої музику, яка відлунала, про подив колишній і колишнє незбагненно глибоке оте забуття, яке він намагавсь відшукати з дивовижною впертістю пияка на похмілля, о, дивуючись навіть у споминах, що це було, що краса залунала колись, що могла залунати, що вона, людського прибравши образу, знов і знов промениться із нього, немовби легенька, породжена вічністю, навіяна вічністю мла, далека й знайома, близька і чужа усмішка ночі, що спалахує й гасне, тендітна, мов вицвіт крушини, ніжний серпанок вмирання, що повиває усе людське, серпанок людського, що згустився в красі, ставши в ній водночас прозорішим, так ніби разом із ним у душу проникло саме забуття, так ніби й душа у красі забулася і здобула своє земне безсмертя, здобула забуття лише в красі, так ніби в людській красі ще зблиснули рештки останні вже давно очевидної надії на недосяжно-нерозгадані знання про умирання. Нічого цього не зосталось, лише нездоланна смерть чатувала за солодким, як саме умирання, образом, що знову і знову вертався; нездолана, на повен зріст у безмірі смерть поставала, сягаючи зір, сфери собою заповнюючи і собою поєднуючи, і разом із нею, покликане її німотою, пробуджене її німотою, її заповнюючи і саме бувши нею, зненацька зашуміло все те, що опиняється в обіймах смерти, — шелест німотний смерти, шелест німотний усього того, що опиняється в її обіймах, що вона упокорює й губить, що випадковістю породжене і їй підвладне, все розмаїття людських образів в очікуванні смерти, все розмаїття пузанів, шкандибайл, горлопанів, базік, усе розмаїття образів такої товкотнечі, від якої порожня кам’яна чаша майдану аж розбухла і яка всі сферні простори заповнила, хоч і нітрохи не змінила ні порожнечі майдану, ні порожнечі просторів, і товкотнеча ця немов розламала і вивергала час — ціле збіговище мертвяків одночасности, багатоликість людської тлінности, тлінна людина в багатоликому колі своїх перевтілень, із своїм кістяком і черепом — опуклим, пласким або видовженим, порослим волоссям, травою чи льоном, кучматий чи лисий, череп до черепа; людина, наділена черепом, наділена розмаїтими ликами — тваринними, рослинними, кам’яними, дивно обтягненими шкірою, гладенькими, прищуватими й зморшкуватими, м’язистими чи обвислими, зі щелепами, щоб жувати й говорити, з кам’яними зубами в запалому роті, наділена обличчям людина з розмаїтими запахами від шкіри своєї й зі своїх порожнин, зі своєю усмішкою, безглуздою й хитрою, ошкіреною і безпорадною, зі своєю навіть у глибокім сум’ятті божественно-зворушливою усмішкою, що відкриває обличчя їй, перше ніж сміх знов сховає його, щоб її око не бачило, якої страшної руйнації зазнало творіння, обдарована зором людина, вирлоока, застиглоока, кришталевоока, похмуроока, живоока, в очах своїх власну долю вона відкриває, сама ув очах своїх себе приховує, доленосна людина, саме силою ока доля на сором її прирікає, сповнена сорому й усе ж не позбавлена мови людина із голосом, що його безсоромно формують щелепи, губи й вологий язик, голосом, який з неї вихоплюється й подих несе, і слово несе, і єднання несе, голосом грубим, масним і улесливим, гнучким, громовим і задерев’янілим, сухим, здушеним і верескливим, гавкітливим і все ж таки ладним щомить перелитися в пісню; людина, ця чудесна й жахлива цілісність буття анатомічного, цілісність мови, емоцій, пізнання і непізнання, тупої дрімоти, безкінечного перерахунку дзвінкої монети, жадань і загадковості, оця неподільна істота, поділена на всілякі органи, на життєві зони, субстанції й атоми, істота багатоманітна й багатогранна, вся ця її багатоликість, цей хаос людських складових частин, сяк-так докупи зібраних, ці хащі творення, земні у своїй реальності, земні, як її кам’яний кістяк, земні, як смерти кістяк, усі ці нетрища тіл, нетрища рук і ніг, нетрища очей, нетрища голосів, ці хащі напівсотворіння і неготовности, що постали із похітливости випадку й раз у раз, знов і знов проростають одні із одних, з усе новою похітливістю випадку лигаються, паруються, злягаються, сплітаються, галузяться, все ширше розгалужуючись і оновлюючись, щоб воднораз безперестанку відмирати й щоб усе, що зів’яло, засохло й відмерло, — щоб усе це упало на землю, ці людські хащі в їхній рослинно-тваринній приреченості на життя і на смерть, і тепер ось ці хащі з подобою смерти суцільним потоком наринули, разом зі смертю зашурхотіли, зашелестіли і заніміли, це була сама смерть, що наповнює сфери, хаос людський випадків, такий випадковий і смертний такий, що ми вже, по суті, й не знаємо: той, хто живим випадково трапляється нам, — він давно вже помер чи навіть ще й не народився, він трапляється нам, ще не померши чи ще не народившись?.. О Плотія, Плотія, вік незнайдена, вік її не знайти! Ох, не судилось йому знайти її в нетрищах мертвих, для нього вона знову канула глибоко-глибоко у самозречення, і було в нього самого менше спільного з нею, аніж із мертвою, бо вмер він і сам, відійшовши у передсмертя без творення, відійшовши до клятвопорушних, кульгавих, слизьких, відійшовши до самозречення і впавши у звульґаризовану міську літературщину, що зводить на манівці примарних своїх перемін та примарних осяянь і саму смерть, єднаючи смерть із красою, красу зі смертю, щоб у такім ототожненні, нечистому й спраглому тліні, в такім самообмані досягти недосяжного, щоб у власних очах сфальшувати недосяжне знання про смерть, а заразом, певна річ, і перенести насолоду від отаких підмін і на саме кохання, ба навіть щоб цю нечисту, цю награну гру довести в коханні до її кульмінації; бо хто до кохання нездатний, хто на єдність нездатний, яку воно творить, той у безвиході своєї самотности мимоволі шукає рятунку в красі; жорстокість його під’юджує і робить із нього шукача краси, красу він обожнює, але ніколи не любить, а натомість стає радше споглядачем краси у коханні, тим, хто прагне красою розпалити кохання, бо те, що розпалене, він переплутує з тим, що його розпалює, бо і в коханні він передчуває і відчуває хмільну насолоду, насолоду від смерти, від краси насолоду, забуття насолоду, бо в туманних глибинах гри у красу і любови до смерти він розкошує таким забуттям, з готовністю й наміром він забуває, що кохання, хоч і наділене даром творити красу, завжди не красу за мету свою має — споконвіку в кохання одне лиш завдання, що стоїть над усіма людськими завданнями, і незмінно було воно з давніх-давен те саме: брати долю чужу на себе; ось що таке, ніщо інше, кохання; та немає між мертвими єдности, позабували вони одне одного…

…О Плотіє! Незабутньо моя незабутня, красою омита Плотіє! Якби існувало кохання, якби воно вміло розбиратися в хащах людських, то це означало б, що нам дано укупі знайти оту злотолисту віть, що ми вкупі зійдемо до джерела забуття й небуття, до підземного царства, до краю тверезости, що самі ми, позбувшися мрій і тверезі, зійдемо до першооснови, зійдемо не крізь браму чудовну мрій, браму зі слонової кости, яка вже нікого не випускає назад, а крізь ухід роговий тверезости, що дозволить нам вийти й укупі вернутись нагору, і останнє згасання долі нам долю нову подарує, і некохання останнє нам подарує кохання, подарує прийдешню, новонароджену долю! О Плотіє, дитя ще, та все ж таки вже й не дитя! Лиш долю прийдешню, але не пройдешню ми можемо взяти на себе, лиш доля прийдешня — це реальність кохання, доля, яку ми шукаємо в кожній весняній прорості, в кожній билиночці, в кожному пуп’янку, в квіточці кожній, у зрості творіння кожного юного, та найпалкіше шукаємо, певно, в дитині, ладні взяти на себе відповідальність за реформовану і незвершену долю, задля якої душею ми горнемось до всього невинного й беремо прийдешнє в пройдешнє, приймаємо хлопчика в кола турбот чоловіка змужнілого, о Плотіє, саме вона, ця доля прийдешня, й судилася б нам, якби існувало кохання, якби його вміння розбиратися, незалежне від похітливого випадку, могло бути порукою кохання надійного й справжнього, і тоді сама доля коханням була б, була б ним у його становленні і бутті, була б ним як сходження вниз, у щонайглибшу безпам’ятність і нове сходженні вгору, у всепам’ятність, як згасання, перетворення на ніщоту й повернення до незмінного й вічного, коханням була б як билинка, як квіточка, як дитя, була б такою ж незмінною, якими правічно були і билинка, і квіточка, і дитя, й усе ж переродженою на кохання, осяяною злотолистою віттю кохання, безповоротно утраченою…

…О ні, не мають поміж собою єдности мертві, що не осяяні злотолистою віттю, забули вони одне про одного, й образ Плотії, її незабутньо-забуте буття, що для нього було колись проблиском світла за безліччю тіней, розтануло серед тих тіней, в царстві тіней утратило обриси, поринуло в стовпище мертвих, частинка й навіть уже не частинка у гущі відмерлого, у гущі облич, голів і постатей, безвиразних для нього в цій гущі, безіменних для нього в цій гущі, в цій гущі вони порозпливалися і позникали, бо для нього одвіку вони були мертві, бо ніколи він навіть живим не бажав помагати по-справжньому, скоріш навпаки — богами і долею до такого небажання приречений, невинен і все ж таки винен, уже на першу нездійснену спробу допомогти, вже на перший нездійснений крок, уже на перший нездійснений оманливий намір здійснити оманливий крок йому знадобилося ціле життя; пристати до якоїсь живої спільноти тих, хто ладен допомагати, вже не кажучи, звісно, про те, щоб задля цього узяти на себе долю якоїсь живої істоти, він не спромігся; о, життя він прожив у облудній спільноті мертвих, він жив повсякчас лише серед мертвих і такими вважав і живих, в очах його люди були завжди лише мертві, завжди він їх мав лише за цеглинки у зведенні й творенні краси мертво-застиглої, і тому для нього всі вони поспіль пощезли у нездоланній стихії, у непізнанності вічно нествореного. Бо для людини щастя пізнання полягає лише у розв’язанні людських завдань, яке вона має брати на себе, а без цього вона своє щастя втрачає. Нездатний він був на допомогу, що давала б плоди, нездатний на вчинки з любови, незворушно дививсь на людські страждання, лише задля фальші отої застиглої пам’яті, лише задля фальшиво-гарненького опису спостерігав за жахами того, що діялось, і якраз через це ніколи йому й не щастило змалювати людей правдиво; людей, які їдять і п’ють, які кохають і яких можна кохати, а ще куди більшою мірою тих, котрі, лаючись і проклинаючи усе на світі, блукають вулицями, людей із тваринними їхніми пристрастями, з їхньою жахливою безпорадністю, — цих людей він змалювати не вмів, а тим паче не вмів змалювати оте людське диво, ту пристрасть, якою наділені навіть тварини; люди для нього були ніщо, були якимись казковими істотами, красою повитими краси лицедіями, і таким він їх і творив, — царями казковими, героями теж казковими, пастухами казковими; це були видива снів його й мрій, до нереальної богоподібности яких, захопленої грою в красу, захопленої мріями про красу, він, навіть у цьому подібний до простолюду, залюбки прилучився б і сам, може, прилучатися й мав би він прав, якби видива то були справжні, одначе вони були геть не такі, то були звичайнісінькі творіння зі слів, що ледь животіли у його віршах і вже за першим рогом конали, вони поставали з мороку мовних нетрищ і знов канули у випадковість, в осоружність, в заціпеніння, у смерть, у німоту, в нереальність — достоту, як оті троє, що зникли з очей вже назавше. І після них зосталася лиш лиховісна німота глузливого сміху, що гриміла, стрясаючи їх і світи розтинаючи, гриміла, немовби іще одна, лиховісна тиша серед тиші майдану і вулиць там, унизу, гриміла серед нічної тиші, породжена випадковістю й сповнена чужости, гриміла, шматувала і нищила простір, не знищуючи, однак, часу, — сміх скоєного клятвопорушення, німотний грім пошматованого і покинутого напризволяще творіння.

Не лишилось нічого, крім глузуванням засліпленого сорому згаслої пам’яті, що обернулася на фальш, на примару змертвілої пам’яті. Небесні багаття, не розбуджені земними вогнями, у безіменні змовкли; нутро мовчало, прикрите кам’яними плитами великих міст; міста і зовнішні крайні межі злилися водно, від подиху ніщоти остигнувши; застигла і плинна одночасність, у якій чаїться правічне; біда примарним звивинам і заворотам на хибнім шляху, що прикидаються великим коловертнем, в якім проминуле й прийдешнє поєднатися мають у вічну теперішність безчасся, біда заворотам клятвопорушним, біда цьому безчассю примарному, цій суті дурману хмільного, яка, щоб ця насолода тривала, знову і знову те, що породжує, підмінює тим, що породжено, краси жадаючи, й крови, і смерти, а жертву втягують усіма правдами і неправдами в солодкий похітливий дурман, біда фальшивому марнолюбству пам’яті, для якої реальности повік не було і яка впадає у спогади лише заради самих тих спогадів, біда завороту буття такому, бо клятва лишається клятвою, і полум’я не розпалити, і грі колись має настати кінець, і він настає вже, хай би скільки це вартувало краси, і крови, і смерти; марнотою все це обертається на межах часів, де уривається земна нескінченність; воістину, невідворотною буде біда та, допоки офірування не стане знову справжньою офірою, не буде пробудження із дрімоти, а гордовитий навіки залишиться бранцем у в’язниці тих бід, — гордовитий, що вважає, немов має право переступити свою ж таки клятву, бо звабливу одночасність плоті і духу, бо припливи й відпливи світу, бо звабливий вигляд красою обрамлених меж світобудови, бо звабу цю він сприймає як дозвіл на примарний той заворот, що заворотом лише увижається сп’янілій пам’яті і забуттю сп’янілому, однаково позбавленим реальности; біда тому сп’янілому, який лишається впертим, закостеніло-гордовитим клятвопорушником і, ворушиться в ньому ще пам’ять чи ні, забуває бездумно, що він — людина; він утратив палахкотливу буття серцевину й уже не тямить, куди падає — униз чи вгору і куди дивиться — вперед чи назад, його колова орбіта не має вже напрямку, а голова його обернулась назад, застигло і смішно. Ні, мертвих не розбудити, не розбудити мертву, над нею потоком сірим зімкнувся простір забуття, й жінки з тієї вулички убозтва і нужди мовби знали, що повз них до останнього протвереження і до забуття останнього несли того, хто не бачив свого життя. Чи ж справедливий був їхній глум? Чи справді було лиш ганебне падіння в ніщоту й у простори голої поверхні, що простеляються нижче від межі ніщоти в підземному царстві? О, ті жінки мали рацію, і він із соромом і жахом мусив слухати їхні насмішки й прокляття, бо фальш, якою він завинив безвинно, була ще брудніша, ніж випадкова і безсоромна розпуста простолюду, бо завинив він тим, що самохіть впав у фальш і хай із веління долі, та самохіть приєднався до клятвопорушного і втраченого племені, яке, зобов’язань не знаючи, никає кам’янистими плитами ніщоти, — без вогню, як тварина, холодне, як рослина, не прокидаючись, як камінь, заблукане в хащах і саме обернувшись на хащі, на остаточну скам’янілу невиразність; він опинився у небезпеці, що завше загрожує тим, хто погрузає у бруді, і він, разом з ними у бруді, принишк разом з принишклими, а небезпека, породжена небезпекою всім небезпекам і нездоланна, як сама доля, небезпека, що від неї не захистить ані сміх, ані регіт, небезпека, що від неї звук завмирає і світло у кришталевому мороку холоднокам’яної неминучости, небезпека, в ночах розчинена, в ночах застигла, — ця небезпека все наростала і наростала. Вона всьому загрожувала, непевним, ненадійним ставало усе, навіть її загроза, позаяк небезпека змінилася, перейшовши із простору подій до простору застиглости. Незворушно застигла ніч, жаром холодним відливало її чорно-прозоре крило золоте, простерте довкола понад людськими оселями, що кам’яним тягарем налягали на застиглість землі, осяяні сухим місячним світлом, і та застиглість пила, глибоко в себе вбирала зоряне світло, до найглибших своїх вогнедишних глибин оберталася на прозористий камінь, ставала прозористою кам’яною тінню у відкритих кришталевих колодязях землі, кришталевим відлунням нечутного, опускаючись до неосягненного, підіймаючися до чутного, аж воно здавалось останнім бездиханно-натужним подихом скам’яніння, тяжким кам’яним сапанням, благанням про подих буття; хвилями накочувались і відкочувались тіні, самі кам’яніючи й на камінь усе обертаючи, і до дійства оцього долучалися, й далі уперто час відраховуючи, навіть кроки чатового за муром, вони вливалися в камінь, ці лункі, врочисті кроки-тіні ніщоти, що виростали з лункої бруківки і вростали у неї знов, і, коли у чимдалі різкішому світлі нарешті проступив розтятий гострими тінями гребінь залізних вістер на горішній окрайці муру, колодязем розверзся провал поміж будівлею й муром, так само яскраво освітлений і з такою самою різко окресленою тінню, до глибини своєї просяклий сріблясто-зеленим сяєвом сфер, скам’янілий від світла, сухий від світла, лункий від світла у своїй німоті аж до самого низу, до землі, піском і рінню всипаної, аж до виразно-нерухомого, хисткого колодязного дня, де в сухій тіні від ріденьких кущів виднівсь якийсь мотлох (до пуття і не скажеш, який саме), наполовину прикритий посрібленим зеленим віттям, — дошки, всіляке домашнє начиння, й усе це також відкидало тіні, але такі жахливо врочисті, що справляли враження самотнього й навдивовижу ганебного відлуння загальної кам’яної німоти, яке віддзеркалювало у собі небезпеку, загрозу, помсту, бо ніщота віддзеркалювалася в ніщоті, віддзеркаливши прозористе в тліні, те й те під покровом крила нерухомого, те й те скорботою сковане, однак у того й у того, зацькованих і розтерзаних, — нечутний, важкий подих смерти…

…А від нього луна не котилась; без луни мертвий відголос у горах пустельних Тартару, що сягнули своєї незмінности і доконечности, німий відголос у недвижимій, вичахлій плоті й душі, німий відголос важкого, німотно-судомного подиху в пересохлих ущелинах і кришталевих колодязях скам’яніння, був він безживним черепом, що скотився до кам’яного осипища на тінистому березі забуття, скотився в сухий чагарник непролазний над присмерковим потоком, скотився в ніщоту, перед безмірністю і безнадійністю котрої меркне навіть саме забуття, він був просто застиглим незрячим оком, не мав ані тіла, ні голосу, ані легень і не міг перевести подих, — отак його кинуто у сліпу порожнечу підземного царства. Йому призначалося тіні розвіювати, а він їх творив, на нього покладено клятву велику єднання землі, а він від самого початку був клятвопорушником, о, йому призначалося ще раз каміння з могили зрушити, щоб відродилося те, що властиве людині, щоб творіння живе законом лишалося, щоб у вічному плині часів не переривалася ця одночасність постійна, щоб нинішній день вогню офірного знов і знов пробуджував Бога до одночасности і повертав до клятви його самосотворення; клятва вражає Бога, клятва стримує застигання, клятва роздмухує полум’я, о, саме в цьому і полягало його призначення, а він його так і не сповнив, так і не зважився сповнити; ще доти, як йому, щоб він виконав оту невідому клятву, було дозволено зрушити з місця надмогильні плити, ба навіть лише торкнутися їх, ще доти, як він спромігся піднести руки, вони обважніли, вони оніміли й стали прозорими, вросли у скам’янілість каменя, вросли в нерухомо-невиразний, сухо-прозористий плин каменя, і цей нерухомий плин, сам обернувшись на камінь і на камінь усе обертаючи, з усіх сфер до серцевини накочуючись і до меж отих сфер трепетно знову відкочуючись, живе й неживе у тінь кришталеву вбираючи, — цей плин став суцільним каменем, став офірним каменем всесвіту, вінком не увінчаним, теплом не зігрітим, дивом не враженим, стійким і несхитним, став надгробком світів, що офіри позбавлений і під собою ховає щось незбагненне і сам незбагнений. О, доля поета! Пам’ять кохання всесильна відкрила Орфеєві вхід до глибин Гадеса, але воднораз і перешкодою стала на його останньому сходженні вниз, отож він, заблукавши в підземних її просторах, змушений був завчасу вернутись назад, недоброчесний уже в доброчесності й караючись цим безголов’ям. Ба більше, від самого початку кохання не знаючи, нездатний вперед зазирнути коханням скутою пам'яттю і без пам'яті-поводиря, він не дістався й до перших глибин Вулкана, над залізом володаря, не кажучи вже про облади батьків-законотворців, не кажучи вже про ще глибші облади ніщоти, що породжує світ, породжує спасіння і спогади, тож він так і зоставсь на поверхні, в застиглій її порожнечі. Нездоланність, колись ставши такою, вже не лишає нічого, що треба було б ще долати, і великі життєдайні припливи й відпливи спалахування і згасання, поглинені великим мовчанням позбавленої пізнання й закону безіменности, тепер також змовкли; змовкли припливи й відпливи початку й кінця, припливи й відпливи палкого потрясіння і ніжно-дзюркотливого заспокоєння, змовкло їхнє взаємозачаття, що обертає одне з них на друге, цілісність світу безповоротно втратила своє дихання, свою речовинність, своє дійство й свій плин і, огорнена повсюдним мовчанням, стала оголеним мовчазним зором, всевидющим зором самої видимо-невидимої наготи, оголила свою незрячо-зрячу, остаточну безповоротність. Скам’яніло-застигле око вгорі, скам’яніло-застигле око внизу, о, ось воно вже й настало, давно очікуване, те, що завжди викликало страх, нарешті воно настало, тепер він його бачив, тепер йому довелося зазирнути в невідому непередбачуваність, у непередбачувану невідомість, заради якої він ціле життя рятувався втечею, заради якої робив усе, щоб цьому життю передчасно покласти край, і було то не око ночі, бо ніч розтанула у скам’янінні, й був то не страх і не жах, бо було то щось більше, ніж будь-який страх і будь-який жах, то було око кам’яної порожнечі, розвержене око долі, вже не причетне ні до чого, що діялося, — до плину часів і до згортання часів, до простору й до безпросторовости, до життя і до смерти, до творення і до нетворення, — ні до чого уже не причетне око, в погляді якого нема ні початку, ні кінця, ні одночасности, око, відокремлене від усього сущого й ще сущого, з цим другим пов’язане лише погрозою й загрозливим очікуванням, пов’язане часом, ще відпущеним на очікування, око, віддзеркалене в ще наявності того, що лишається під загрозою, і в його нажаханому загрозою погляді; в останніх рештках часів і сама загроза, і те, чому вона загрожує, пов’язані однією ниткою. І втечі уже не було, а був лише її важкий, бездиханний подих, і шляху для неї попереду вже не було — та й куди ще вона могла привести?! — і її важкий подих нагадував хекання бігуна, який, уже перетнувши фінішну стрічку, довідується, що мети не досяг і ніколи уже не досягне, бо в примарному просторі клятвопорушення, в який його щось загнало, щоб гнати все далі й далі, мету наблизитись не вблагаєш, вона лишається невблаганною, творення мети не має, мети не має Бог, не має мети людина, не йде відлуння від творення, не йде відлуння від Бога й людини у новому зреченні, для якого закон не писаний і яке породжує примарний простір. Те, що він бачив довкола, вже нічого не символізувало, було несимволом, не давалося віддзеркаленню й саме вже нічого не віддзеркалювало, до того ж через занепад символу навіювало журбу — ту журбу примарного простору, яка мариться в усьому, що створено в просторі, й уже навіть у дрімотному предковічному гумусі, журбу, позбавлену символу й усе ж таки із зародком у собі якогось символу, позбавлену простору й усе ж таки (позаяк вона — остання рештка краси, яку несуть на своїх крилах часи) журби простором зумовленої, цієї журби мрій, що живе на дні кожного ока — ока тваринного, ока людського, ока божественного — й навіть проглядає, мов останній подих творення, у всевидющому оці порожнечі, сама плачучи й оплакувана в муках уже майже забутого довселенського сотворіння, немовби примарний простір зачинається в журбі, але воднораз і журба знов і знов зачинається у примарному просторі, немовби в цій єдності незмінно пускають паростки предвічні умови всілякого творення, ота доленосна біда, що справіку загрожує всьому людському й усьому божественному, їхній спільний рокований страх, їхня спільна рокована кара, страх клятвопорушника, від самого початку на зраду приреченого, і покута, від самого початку накладена за несподіяне діяння, за невчинене недіяння, покута, що нею доля в покорі тримає навіть богів, непізнаванним законом накладена кара — утрата пізнання й самотність у темниці невідворотної сліпої дрімоти, непізнання самотність у непізнаванній невідворотності… Щось підступало все ближче й ближче, гнане журбою стражденною, німотно-задиханою і бездиханною, — і все ж підступало незворушно повільно, гублячись у журбі й у біді, гублячись у беззмістовності, що поглинає навіть журбу і біду; гнітючим каменем воно підіймалося з усіх пор душі і плоті, підіймалося як сповнення погрози, наростало, мов гроза, зрячою порожнечею, і чимдалі загрозливішим і загрозливішим ставало те, що не настало ще, і виднокіл усе дужче кам’янів і насувався, наче стіна мовчання, у німоті насувався оглушливій — у власній і в німоті сфер усіх, німоті, що тягарем налягала все більшим, стискала душу і тіло, о, цей незглибимо-глибинний погляд жаху, що наближається до мертвої серцевини, і «я», нею охоплене, в ній замкнене, затиснене у стінах поглядів, утиснене у непевність душі і плоті, задушене такою подвійною журбою, такою безмежною, такою безмірною журбою ще живого буття, журбою, що будь-яку розмаїтість і будь-яке подвоєння підносить до надміру власної безмежности й так їх позбувається, заразом позбуваючись і самого «я», поглиненого й розчавленого безмежністю і журною її порожнечею, чиє передчуття жахіть породжує подвійний страх, подвійний жах і воднораз розчиняє їх у собі, і разом із ними розчиняється «я», розчиняється і застигає в погляді околишньої загрози, «я» під загрозою погляду, саме вже давно лиш застиглий погляд, покірне загрозі, воно стислося до останньої решти своєї суті й, назад відкинуте, зазнало руйнації, обернулося на примарний простір свого примарного сотворіння, свого примарного мислення, обернулося на щонайкоротшу мить уже непізнаванного, не годного вже пізнавати животіння, заціпеніло опинившись у зашморгу порожнечі; о, відкинуте, ба ні, пожбурене назад, до самозневажання, пригнічености й каяття, воно було принижене до усвідомлення невідворотности й безвиході, до усвідомлення невідворотности самозневаги, до зневажання вже порожнього і марного неіснування; «я» себе втратило і позбулося людської суті, від неї не лишилось нічого, нічого, крім голої-голісінької провини голої душі, тож і душа, без свого «я» зоставшись і незламна усе ж таки, позаяк людська, була тепер уже лише голизною, самозневаженою і порожньою, пригніченою і поглиненою бездзеркальною порожнечею грізно-німотного ока; бездзеркальна самозневага, бездзеркальне «я», бездзеркальна душа, бездзеркально віддана на поталу вже пригаслого погляду і сама вже пригасла… Порожнеча, мовчання, примарний простір, довкіл німота, але за чорно-кришталевими мурами німоти незглибимої, в бездальній задалечі безмежжя безмежного, зникаючи, а проте видна і чутна, немовби покинутий, самотній відголосок буття, й уже по той бік буття усілякого, дзвінко, тоненько, чисто, по-жіночому й жахливо у невимовній мализні своїй лунала одна-однісінька цяточка, далека-предалека цяточка сфер, тихесенько лунало хихотіння, і було то порожнє хихотіння порожнечі, хихотіння порожньої ніщоти. О, де шукати рятунок?! Де ж боги?! Чи те, що оце діється, — не є останній вияв їхнього всевладдя, помсти і відплати їхньої за нове зречення — помсти людині, якої зреклись вони і яка зреклася їх?! Чи не дружини богів хихотіли тут, тішачись людською самозневагою? І чим вони тішились — утратою людської гідности, невідворотности вселенського клятвопорушення?! Уже глухий до хай там якої відповіді, він услухався у щось невиразне і незрозуміле, та відповіді не було, бо клятвопорушник не годен ставити запитань так само, як не годна їх ставити тварина, і камінь був мертвий і, мертвий, не відгукувався на непоставлене запитання, і мертвий був кам’яний лабіринт усесвіту, мертвий колодязь, на самісінькому глибокого дні якого зачаїлося, до ніщоти самозневагою принижене, позбавлене запитань і відповідей голе «я». О, назад! Назад у морок, у мрії, в сон, у смерть! О, назад, ще один-однісінький раз назад, утекти, ще раз назад утекти до сущого! О втеча! Як, знову втеча? Та чи можна іще взагалі утекти? Й чи йдеться іще взагалі про втечу? Про це він не знав; можливо, колись і знав, але тепер уже не знав нічого, він був по той бік усілякої здатности що-небудь знати, він був у порожнечі незнання, був у вселенській порожнечі, а отже, навіть по той бік цькування всілякого; ох, той, хто усвідомлює свою самозневагу, вже по той бік усілякої втечі. І ось тепер, по той бік втечі, пригнічений клятвопорушенням (так ніби тому, хто зламав клятву, належало і самому зламатися, так ніби він вже ніколи не мав права звестися на повен зріст), він відчував: його поставлено навколішки; і він, низько зігнувшись під страшним тягарем сліпо-завмерлої, невидимо-прозористої вселенської порожнечі, застигнувши й напружившись, ніби приготувався до втечі, згорбивши плечі, немов під важенною ношею, і сліпими пальцями пересохлих безживних долонь намацуючи стіну, сліпими пальцями торкаючись тіней від сліпих пальців на осяяній і висушеній місяцем її поверхні, — він полапки посунув уздовж неї, а поруч по ній поповзла низько згорблена тінь; його били дрижаки, коли він рушив навпомацки назад у морок, не усвідомлюючи, що робить чи чого не робить, рушив до водограю в стіні, наче тварина, що тягнеться до води, наче тварина, спрагла ковтнути чогось іще земного, іще живого, іще не завмерлого; отак він, понуривши голову, повз, як тварина, крізь цю пересохлу застиглість до предковічної цілі, найтвариннішої із тваринних, — до води, щоб у предковічній нужді, найтвариннішій із тваринних, нахилитися низько, неначе тварина, і припасти до сріблясто-дзюркотливої вологи.

Біда людині, що виявилась негідною дарованої їй високої ласки; біда тому, хто став жертвою самозневаги й не годен її перенести; біда решткам буття, які жевріють ще у живій істоті й не хочуть звільнитися від буття — ох, не можуть звільнитися, бо її згасла пам’ять і далі живе в порожнечі; біда людині, яка, попри самозневагу свою, незмінно й невідворотно приречена жити! І знов довкіл неї розлягається сміх, і це — сміх жаху, вже сміх не жіночий і не чоловічий, то сміх не богів і не богинь, то — пусте хихотіння ніщоти, то рештки буття в ніщоті, які ніколи не полишають смертного, ті рештки хихочуть, заливаються сміхом і так викривають себе як суще в ніщоті, як ніщота у сущому, як поєднання примарного сущого і примарної смерти, як знання, ладне сміятися з такого примарно-мертвого сущого, як страшні й страхітливі рештки знання у самій порожнечі, що зваблюють на божевілля, доводять до божевілля німим своїм сміхом, який наростає і наростає, аж доки сама порожнеча вже стає голим жахом. Бо що глибше самозневага опановує душу людську й посутні її чесноти, то безпосередніше зачіпає вона у людині й тваринне, властиве живим створінням, то безпосередніше підіймається їй назустріч тваринний страх, гнаний жахом страх людини, яка, у самоту істот живих вкинута, вже не знаходить дороги назад, мов та вівця, що від отари відбилася і заблукала; це — той жахливий утробний страх, що одвічно властивий усім, хто у стаді народжений, страх перед порожнечею смерти, позбавленою всього живого; це — в останньому вияві страху, в останньому виплеску страху, вже майже по той бік смерти — німий жах тварини, що самотинно, при тямі і пам’яті, тремтячи, зіщулившись перед невидимою всемогутньою силою, забивається в темні кущі, щоб нічиє око не бачило, як конає вона. Біда тому, хто став жертвою самозневаги, в кого душа неспроможна прийняти на себе крихту самотности, йому призначеної, — біда, бо ця крихта для нього обертається втратою тями, а ласка смирення — порожнім приниженням. Невже все зайшло так далеко? Жертвою самозневаги стала його думка, якщо він узагалі її ще мав, по-тваринному він чинив, якщо взагалі що-небудь іще робив, а в чомусь нечутному сліпо розлягався сміх; несподівано він, навіть не встигнувши про це подумати, опинився в постелі, і там, увесь жалюгідно скорчившись, із клубком біля горла, з сухим холодом у руках і ногах, здавшись безтямно на волю страшної, невидимо-чорної сили, що розпростерла одне крило над самозневагою, а друге над тваринною сутністю, безтямно віддавшись простору вже по той бік боязні, по той бік страху, по той бік жаху, по той бік смерти й усе ж беззахисний перед новою хвилею боязні, страху, жаху і смерти, відчуваючи у невідчутному моторошний страх, впізнаючи його у невпізнанному, він падав і все ж не падав, бо його щось і далі підтримувало, щось і далі утримувало в порожньому просторі моторошного страху, о, його щось утримувало в цьому моторошному страху, і він сповнений був цього страху і сам. Два спогади, останній і перший, торкнулися один одного, обидва — заблукано-замкнена самотність у хащах життя, у хащах голосів, у хащах образів, у хащах спогадів, і ніколи не меркнув початок, хай навіть потьмарений вервечкою довгих років, ніколи не меркнула пам’ять вівці заблукалої, що від отари відбилася, і ніколи не меркнув спогад про той первісний моторошний страх, один-однісінький спогад, що навік закарбувався у пам’яті, а решта були немов різновиди того жахливо єдиного, котрий гніздився на кожній галузці в гущавині спогадів, глузливо хихочучи, глузливо регочучи із недвижної замкнутости того, хто заблукав безнадійно у хащах, — того спогаду, що в собі його сам замикав, сам був хащами, сам — непроглядністю і непроникністю; недвижні блукання спогадів, блукання, що раз у раз починаються і раз у раз завершуються, блукання примарним простором пам’яті, блукання примарним простором завмерлої заблуканости, примарним простором уже не доступного спогадам життя позірного; недвижно вершились вони, ці блукання стрімкі всіма різновидами примарного простору, блукання, різновидами цими неминуче наповнені і переповнені, просторово-примарні в позірній недвижності цих різновидів, просторово-примарні в позірному русі цих різновидів, але незмінні у примарній просторовості моторошного страху, бо він — невідворотна, незмінно наявна, неминуча і вічна в’язниця гіркої позірної смерти, де в моторошному страсі минає позірне людське життя… Прийняв його в себе простір примарний позірної смерти. І хоч він нишком лежав собі, ні на палець не поворухнувшись ні в один бік, ні в другий, хоч у покої довкола ніщо анітрохи і не змінилось, йому привиджалося, немовби його щось понесло вперед, так, щось невидиме зі своїм довселенським знанням, зі своєю довселенською пам’яттю несло, тягло його до чогось невидимого, і сила-силенна спогадів випереджали його, ніби хотіли так поманити його за собою, ніби хотіли і мали так пришвидшити власні блукання; він лежав, моторошним страхом повитий, і його ніс цей страх, ніс уперед, до своєї моторошної мети, що стоїть на самому початку, і покій плив разом із ним, не міняючись і воднораз прибираючи форми, придатної для ось таких блукань, застигнувши в часі й воднораз безперервно міняючись. Застигло вивільнялися з фризу, в ньому, однак, і лишаючись, амурчики, з малювання і тиньку вивільнялось акантове листя й робилося схожим на людські обличчя, а його стебла розросталися і поставали скорченими орлиними лапами, що пливли поряд із ложем, стискаючи й розтискаючи кігті, так ніби хотіли переконатися у своїй силі, з листків-облич виростали бороди й знову ховалися в них, листки-обличчя пливли у недвижному просторі, раз у раз перекидаючись одне через одне, раз у раз немовби закручуючись у недвижности вихорі, їх ставало чимдалі більше і більше, багато більше, ніж узагалі могло зійти з настінного малювання, навіть якби воно постійно відновлювалось, вони випурхували із малювання, випурхували з голих стін, випурхували просто нізвідки, неначе їх вивергали розбурхані холодні вулкани ніщоти, які розверзались повсюди, у видимому і невидимому, в душі й у плоті, це була вулканічна лава, млисті уламки довселенського з’явлення і занепаду, і в міру того, як число їхнє зростало, робились вони усе розмаїтішими і розмаїтішими, форми, що постали і поставали із порожнечі, пропливали, блазнюючи, мимо і, крім того, перетворювалися одна в одну, виходили одна з одної і переходили одна в одну, — позбавлена образу й нездатна набути образу маса, що злітає і пурхає, наче метелики, наче листочки на вітрі, і було їх багато-багато — то схожі на стріли, то на шулік, то на якихось птахів із довгими, неначе пуга, хвостами, то прозорі такі, що лиш невидимо-німо літали довкола, немовби безмовні волання жаху, а декотрі геть, навпаки, безневинні, подібні до безглуздо-прозорої усмішки, вони, мов порошинки у сонячнім промені, легенькою хмаркою мошви безтурботної роїлися, витанцьовували довкруж канделябра посередині покою, линули спрагло до погаслих свічок, але відразу нові хмарки настирливо, спрагло, в танку кружеляючи, їх відганяли і проганяли, несосвітенна веремія аморфности, де поруч із ликом і безликістю, поруч із двохвостими сціллами, химерними ластоногими й ощиреними гідрами, поруч із навалою закривавлених і розпатланих зміїночубих голів у закривавлених пов’язках копошилася різноманітна нечисть, кишіли якісь тіла, вовтузилося щось із ногами, копитами й лапами, якісь хиряві, недорозвинені кентаври-недомірки чи рештки кентаврів, з крилами і без крил; простір, запліднений Орком, вибухав потворами, виринало щось схоже на жаб і ящірок, щось із собачими лапами, повзли плазуни хтозна-які скільконогі, повзли плазуни безногі, і одноногі, і дво-, і три-, і стоногі, вони то пританцьовували у чомусь бездонному, то пропливали в повітрі, заклякло самі повипростувавшись і повипростувавши свої задерев’янілі ніжки, то притискалися тісно один до одного, так ніби прагли, хоч усі й безстатеві, в леті своєму попаруватися, то один одного протинали стрілою, наче були всі безплотним етером, творінням етеру, наче етер породив їх і ніс, вони, далебі, такі і були, бо цей летючий клубок істот, що перелазили, перекочувались, перекидалася одна через одну, не важко було, хоч вони й закривали і накривали одна одну, аж до останніх окраїн напхом напханого ними простору, аж до останніх подробиць охопити зором і глуздом, о, це було етернолускате, етернопір’ясте поріддя етеру, яке поштовхом, рвучко, лавиною виривалося з вулкану вічности, знов і знов випаровуючись, знов і знов звітрюючись, отож простір знов і знов порожнів, робився сферично-порожнім, як сама порожнеча всесвіту, й лише високо-високо, здибивши гриву й б’ючи копитом повітря, тюпав клусом самотній кінь, лише пропливало якесь самотнє чоловіче тіло, чиє пласко-прозоре обличчя, обернувшись до ложа, безглуздо кривилось у глумливій гримасі дзеркального сміху, а потім на нього накочувалася нова лавина тієї нечисті, і його затоплювала нова хвиля моторошного жаху… І жодна з істот тих не дихала, бо в довселенськім народженні дихання немає; покій, де він лежав, обернувся на пристановище фурій, і тут було досить простору для всього жахливого дійства, хоч воно й розгорталось нестримно. Стеля в покої не піднялася, о ні, хоч канделябр розпустився просто гігантським деревом і свічники розпростерлися до неймовірних розмірів, обернувшись на пишну, густу і тінисту крону віковічного в’яза, у вітті якого, листок до листка, сиділи облудні сни, попритискавшись один до одного, мов краплі роси; стінам теж не довелось розступатися, хоч поміж них стало місця для всіх міст у світі, і вони всі палали — ті, що з далекого минулого, й ті, що з далекого майбутнього, і всі вони кишіли людьми й від людей страждали, їхніх назв він уже не пригадував, та міста самі все ж впізнавав — і єгипетські, й ассирійські, й палестинські, й індійські, міста тих богів, які втратили силу і владу, колони храмів яких повалено, мури зруйновано, вежі розбито, бруківка на вулицях яких потріскалась, і для всього огрому світу стачило невеличкого цього покою, хоч ні місто, ні степ, ані небо, ні ліс аж ніяк не поменшали, навпаки, все, велике й мале, поставало в якійсь просто-таки приголомшливій багатозначності і рівнозначності, завдяки рівнозначності дозволяючи, щоб під кроною в’яза, немов у тіні високої грозової хмари, звелося місто, найбільше і найпроклятіше з-поміж усіх, страхітливе своєю неосяжною величчю, щоб посеред вічного, неспинного коловороту руйнації звівся принижений Рим, вулицями і вуличками якого у пошуках здобичі никали вовки, прагнучи знов завладати своїм-таки містом, усю земну кулю обіймав цей покій, і куля земна обіймала покій, обіймали міста одне одного, й жодне із них не було десь отам, десь зовні, й жодне із них не було десь отут, усередині, всі вони пропливали, а тим часом високо-високо понад усім цим, високо понад вулканами і скам’янінням, високо понад кроною в’яза, від усього окремо, під велетенським і сірим небесним склепінням, грізно побрязкуючи недвижними мідними крилами, зі свистом, неначе блискучі залізні створіння, понад краєм жахіть нечутно, розлого і важко кружляли птахи ненависти, в боязкому шаленстві розчепіривши лапи, з несамовитим тріумфом ладні ринути вниз і впитися кігтями у кров’ю политі селянські опілля і кровоточиві серця, щоб, розклювавши і пожираючи нутрощі, влитись у зграю метеликів і вовків біля ложа, щоб разом із ними шукати рятунку в краях беззахисности і безутішности, у краях вогнедишних кратерів і драконових випасів, у краях, ще не знаних і ще не названих, у споконвіку відомих зміїних краях тваринности. Вулкани які довселенського творення тут ще розверзнуться? Яких нових чудовиськ вони іще вивергнуть? Хіба й так ще не розверзлося все до наготи останньої? Хіба й так всі можливі і неможливі жахіття у тваринній стихії довкола не дійшли вже своєї останньої грані? Чи прозорість страху наводить на шлях до нового знання, зі страху посталого, до нового, ще глибшого страху, до нової неосягненности у ще глибших одвічних глибинах? Усе вже розвержене, вже нічого не стримаєш, вже нічого не вільно стримати, зостався лиш лет, лиш цей примарний рух, зосталася тьмава, уперта й холодна сірість, в якій — ні шляхів, ні стежок, в якій не розгледіти ні того, що далі, ні того, що ближче, ні того, що вгорі, ні того, що внизу, але він, відлітаючи разом зі зграєю нечисти, пролітаючи з нею крізь сірість холодну, в якій ні шляхів, ні стежок, він почувався, немов у лещатах, — тримала його і стискала непогамована і невгомонна, безплотно-летюча рослинна десниця, і він упізнав: це — видиво смерти, це — сіра застиглість, і щось несе його крізь простір її примарний. Жах крижаний навівали 'oбрази, зовсім не символічні, вони кружеляли довкола, хвостаті, але без тваринної люті, роззявивши пащі, але не кусаючи, повипускавши кігті, але не хапаючи, настовбурчивши пір’я, але не налітаючи, бризкаючи отрутою, але не вціляючи, б’ючи хвостами і звиваючи кільцями їх; прозоре накидалося на прозоре і, хоч робило це тільки з німою погрозою, було ще страшніше за будь-яке ревище й будь-які кігті; сам жах став прозорим, оголилася першооснова неприкритого жаху, і на самісінькім дні його, на самісінькій глибині глибочезній його колодязя лежала, згорнувшися кільцем, змія часу, а в її крижаних обіймах сочився струмочок ніщоти. Так, це був застиглий жах видива смерти, і тваринний вид, уже, по суті, й не вид, а лише прозористість чогось рослинного, що зі стебел виростало, стеблами було переплетене, перевите хвостами-стеблами, стеблами-зміями спутане, воно пнулося вгору з незмірного, безнадійно утраченого кореневого низу, пнулося з єдности незмірного сплетення коренів, потворна тваринна сутність якого передавалася і йому; тваринний вид, живлячись серцевини ніщотою, оголився, являючи весь жах відсутности властивостей. Жоден страх перед смертю не міг порівнятися з цим найжахливішим із усіх страхів, бо це був не страх, а жах перед видивом смерти посеред ще не тваринної і вже не тваринної стихії, і навіть страху перед каліцтвом, чи перед болем, чи перед задушенням далеко було до цього задушного жаху, незбагненність якого вже не давала змоги що-небудь утримати, бо в ще не створеному творінні, в його бездиханності, в його задушливості втримати нічого не можна; це була та задушливість незавершеного, нествореного творіння, та звичайна її прозорість, в якій тварина, рослина, людина — все таке прозоре, таке подібне, що ледь не тотожне одне одному, й усе через свій невимовний жах, через свою нерозірвану й нерозривну пов’язаність із ніщотою, неживе, а проте сповнене прагнення до окремішнього буття, через таку надзвичайну подібність і таку надзвичайну взаємну ворожість, — все одне одного душить, все охоплене жахливим страхом тварини, що у власнім позірнім бутті добачає саму безвиразну тваринність. О, цей задушливий страх усесвіту! Чи цей страх існував не вічно? Чи він був коли-небудь по-справжньому вільний від цього страху?! Чи не минало життя його лише у марних зусиллях захиститись від натиску цього жахіття?! Ох, так тривало щоночі, тривало роками й десятиріччями, у давно проминулій юності і ще недавно, ще вчора, щоночі він сам себе ошукував, марнославно гадаючи, немовби прислухається до умирання, та насправді лише захищався так від жахливого видива смерти, захищався від образів видива смерти, які щоночі приходили, а він не волів про них знати, не волів їх бачити, хоч вони його й не полишали…

…О, хто ж бо засне, коли Троя горить! Знов і знов! І «…аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла, ростри тризубі прорізують плесо…»

Невідчепні були ті образи, жах щоночі проносив його крізь німоту кратерів, повних примар, крізь безпам’ятність довселенського сотворіння, крізь вікову далечінь нового зречення від буття, що обернулася на безпосередню близькість, крізь закляклі пустельні обшири всього, що покинуто і забуто, покинуто всім людським і всім нелюдським; нове зречення, нова відмова від творення. Щоночі його щось підводило до непохитної, невблаганно холодної нереальности, до нереально реального, що було ще до всіх богів, що переживе всіх богів і безсилля засвідчує всіх богів, він бачив Мойру, тритілу недоброзичливу Мойру, яка тільки те й знає, що ждати, і яка раз у раз 'oбрази видива смерти змінює, і хотілось йому заплющити очі перед її вразливо-разючою, безвладною владою, хотілось осліпти у власній ілюзії, оглухти й не чути іскристо-глумливого сміху ніщоти, від якого, однак, нікуди не дітися розчарованому і безпорадному, хотілось не чути довселенсько-вульгарного реготу долі, який демонструє йому нездоланність того, що і назви не має, не має виразних обрисів, не має виразної форми і закликає його до самозневаги; о, так воно завше й було — безперервно всілякі загрози, безперервно їх уникаєш; роки сплинули, мов одна-однісінька ніч, сповнена 'oбразів, що роїлись, шугали, несли її у закляклім жаху, і тепер того невідворотного і неминучого, того, що про себе щоночі нагадувало, вже не уникнути, це було гарячкове жахіття примарно-мертвої занедбаности, де він лежатиме, як у труні, як у могилі, розпростертий, до недвижних блукань готовий, — він, самотній, без підтримки і без заступництва, без допомоги й без поблажливости, без світла й без вічности, а довкола — кам’яні й непорушні надгробні плити, які вже повік не відкриються для воскресіння. О, ця гробниця! Вона теж була тут, у цьому тісному покої, її також торкалося віття в’яза, довкола також хороводи водили й глузливо сміялися фурії, о, ця гробниця була глузуванням над самою собою, глузуванням і над самообманом, з яким він не бажав розлучатися, глузуванням над його дитинною мрією, що нею він марно тішив себе, гадаючи, нібито тиша й незмінність неаполітанської бухти, нібито безхмарна і сонячна велич моря, нібито рідне до болю сяяння моря, нібито вся ця могуть краєвиду мимоволі пройметься співчуттям до вмирання й оберне його на пісню, ще одвіку не співану й повік недоступну для музики, що, сама наслухаючи й почута навіки, пробудила б життя для смерти, о, глузування, самі глузування, адже будинок стояв тепер у примарному просторі без краєвиду, адже ніщо тепер за ним не відкривалося: ні море, ні берег, ні гори, ні бескиди, ні ниви, ані навіть безформність первісної глини — ніщо, окрім несповідимої порожні, несповідимо грізної в цій ніщоті, — гола тверджа самих глузувань, омита тим самим невтомним пливким потоком, в якому і сам він плив на тих самих невтомних гойдливих хвилях, гойдаючись разом з отими потворами, плив, підхоплений і огорнений бездиханно-задиханим, спрагло-задушливим і застояним етерним сяєвом — цим ані повітрям, ані водою, плив на прозорій димчастій млі від численних багать страху, на цьому примарному подиху всього довселенського творення, який сухо стікає-дзюрчить поміж пальців, і саме у цій етерній стихії, жахливо тваринно-насиченій, жахливо тваринно-плодючій, жахливо тваринно-дзюркотливій, стихії, що поглинає того, хто впав назад, у тваринність, — у цій стихії, на карнизі під дахом щільненьким рядочком сиділи напівптахи — жахливі могильні птахи, примарні риб’ячоокі птахи: совиноголові, гусячодзьобі, свинячопузі створіння у сірому пір’ї і з лапами, схожими на перетинчасті людські долоні, такі собі птахи-квочки, що залетіли сюди із країв без краєвидів, краєвиду, однак, не шукаючи. Так і сиділи вони — там, у порожні жаху, повитріщавши очиці і щільно попритискавшись одна до одної, так і стояла, ними обрамлена, ця гробниця, стояла ще тут, у еркері, але уже й там, за вікном, у недосяжній далечині-меті. Усе напливало одне на одне, над порожнею примарного неба спиналися арки еркерних вікон, те й друге склепінням здіймалося понад гробницею, те й друге повите примарним простором, а все ж те і друге осявала оксамитова чорність небесної бані, зірками усіяної, і в’яз проростав світові склепіння, проміжки і відстані в них неймовірно збільшувались, воднораз і неймовірно зменшуючись; безкраєвидість насичувала краєвид, і саму її насичував краєвид, простір примарний насичував простір реальний, і цей другий насичував перший, символічне у несимволічному, так і тваринне насичує видиво смерти й саме нею насичується. Життя символи згасли, на тверді небесній згасли сповнені смислу й осмислені подоби тварин, заклякли у порожні, що накрила їх, але символи смерти зостались, щоправда, лише у позбавленім символів, невимовнім, немислимім, незбагненнім довселенськім творенні, зостались вони у безвиразних реальних тваринних мордах, у цих жахливих подобах, що виповзали із видива смерти, немовби породжені самою порожнечею, ніщота, яка ніщоту віддзеркалює й сама у ній віддзеркалюється, образ і віддзеркалення, яких поєднує згубний вияв тієї бездонно-глибокої, тієї самоти предвічної, що, зажди знана, завжди страхітлива, повік незбагненна, чаїться у вічних глибинах часів і всього тваринного; коло всього символічного замикається у безвиразності, замикається там, де в несотворенім, у позбавленім зв’язку взаємопроникненні сфер являє свій виворіт віковічна порожня далеч, обертаючись на досяжну для зору порожню тваринну морду, так ніби образ знання самоти предковічної пройшов крізь усе нескінченне образів коло, од віддзеркалення до віддзеркалення, щоб аж у кінці позбутися зрештою всякого образу, розкритися до наготи останньої, й у цім розкритті, у цім німотно-грімкому прориві несотворіння і його самоти, що вибивається назовні з усією підступністю, властивою змарнованій і безсилій злостивості порожньої тваринної морди, очевидною стала біда, яка прозирає за всім, що сотворено і не сотворено, за довселенським творенням і за самоти всіма далечинами, загрозливим передчуттям проступаючи у біді примарної смерти, пророчо показуючи, що шляхи поворотів, застиглости, гри і хмільного чаду — всі ці шляхи неминуче ведуть до тваринности, що всі шляхи краси неминуче завершуються машкарою жаху. А на віку гробниці, яка смерть на красу обернути хотіла, сидів цілий рядок птахів біди. Довкруж на безкраєвидому краєвиді палали міста всього світу, і падали їхні мури, тріскались і розсипалися їхні тесані кам’яні брили, ниви курилися кров’ю і повнились духом тліну, повсюди шаленіла безбожно-богошукацька жадоба жертвопринесення, у хмільному чаду якої виростали цілі гори примарних жертв, у пошуках жертв повсюди шаленіли оскаженілі жертви жертвопринесення, забиваючи ближнього, щоб на нього перекинути власне видиво смерти, трощачи і за вогнем пускаючи оселю сусіда, щоб заманити Бога до власного дому, все шаленіло, тріумфувало в несамовитій жадобі лиходійства, жертви, вбивства, пожежі, каміння потрощене — все на славу Божу, бо цього хочеться і самому йому, щоб власний жах заглушити і власне знання про долю, і він, спраглий сміху і нищення, задля того і розпалив людські чвари, ці хмільні чвари, жертовні ці чвари, до яких він, втративши тяму, долучається й сам і які його тішать; і Бога, й людину жене, підганяє той самий несамовито-спустошливий страх, страх перед скам’янінням у кам’яній самотності примарної смерти, страх перед застиглістю, перед безчинністю підганяє на отих смертельних грищах горластих богів, підганяє людей на смертельних грищах; згаслий вулкан душі, і, спливаючи в плинній примарній стихії, завмирали вогні; палали міста, не лишаючи попелу, колихалися омахи полум’я, мов повисолоплювані затерплі язики, мов занесені пуги, але вихоплювалися омахи не із безодні, ні, під розпанаханою, пошматованою поверхнею не простилалася жодна друга поверхня, що могла б вивергатися полум’ям, і вже й поготів не було безодні, ті омахи полум’я були не що інше, як сама ця застигло-збурена поверхня, й довкола омахів лютувало застигле ревище надламаних голосів, чиї крики були тільки огидною шамотнею кігтистих тіней, довкола омахів лютував німий гуркіт покинутого напризволяще, знов беззахисно-понівеченого творіння; повсюди з руїн виростали уперто все нові споруди, вростаючи у блідо-сіре світло, у світло примарне блідости, позбавленої світла, вони виростали із порожнечі, а проте були уже й доти, були завжди, у прадавні часи безнадійно зведені на славу безперервного вбивства, задля того, що увічнити і зберегти біду, — споруди життя примарного, споруди примарної смерти, із підмурівками, кров’ю политими, камінь, що гнітить життя, і ніякої крови не вистачить, щоб пояснити законом і поступом творення, яке бідою зведене, яке біду обрамляє мурами, яке від біди кам’яніє, і заклинань не вистачить, щоб задля відродження клятви ущент розтрощити змію крижану; могутнішим, аніж творення, лишається довселенське творіння, примарно-мертвою лишається несотвореність, яка перериває коловорот творення, яка ухилилась від творення і йому чинить спротив, та несотвореність, що лише і тільки себе прагне увічнити, що сама собі ставить пам’ятник і саму себе робить гробницею, вона позбувається мови, усвідомлює власну провину і подих втрачає, вона, попри свою кам’яну пам’ятникову велич, лишається неувічненою і недовговічною; вона, позаяк скинула з себе сотворене, стала могилою без відродження. І тоді храм примарного простору, храм примарних небес сам обернувсь на суцільну печеру-гробницю, й огорнули її кільця зміїні утроби небесної, огорнули богами зневажені гумусові потрухи довселенського творення, в якому проблискує доля і, час зневажаючи, про себе звістить; до цієї печери його і принесли, так ніби це і було повернення, сюди й привели його мандри, і нехай небеса його й скинули, нехай і самого його попроростали змії, все ж він лежав у небесній утробі. Як усе повернуло навспак — і всередині, і зовні! Як жахливо стало все з ніг на голову! На цій населеній мерцями землі скрізь палали вулиці-гробниці й міста-гробниці, скрізь застигала кам’яна марність людського безумства, звитяжного людського тріумфу, сп’яніння людським жертвопринесенням, скрізь ціпеніли, здійнявшись, холодні омахи земних вогнів, і це було виродження людини-творіння, скинення з трону творіння Божого, кам’яний передсмертний ошкір самого творіння безсмертного. У породжених страхом чварах розгубились боги, з волі яких усе мало сподіятись. Позаяк творенню потрібне безперервне відродження. Лише в безперервнім відродженні вершиться творення, і лиш поки триває творення — і жодної миті довше, триває й відродження; о, лише те є творінням, лише те має право творінням назватися, що знову і знову сходить до вогнів свого відродження, невтомно пильнуючи, щоб непереможене не підіймалося знов, щоб доматеринське несотворіння не проливалось кам’яною німотою знов, о, творіння — це те, що творить творіння, що, сходячи вниз, саме в жертву себе приносить, беззастережно і безоглядно, не навертаючись до сп’яніння, ба більше, навіть не навертаючись до пізнання чи упізнання, це те, що позбулось остаточно тваринного страху, позбулося й останніх тваринних бажань, о, творінням творення ми станемо аж тоді, коли остаточно від себе відкинемо все тваринне, коли навчимося зрікатися навіть пізнання, тваринного і нетваринного, коли наберемося духу покірно змиритися зі своєю останньою самозневагою, коли зможемо знищити власну гробницю! І щойно він це збагнув, збагнув через силу, немов у глибокому сні, так ніби в сон цей нашіптував голос із другого сну, так ніби знов пощастило здолати страх всіх богів, помсту богів, безпорадність богів, так ніби знов, а може, й уперше, вони щедро явили своє милосердя, так ніби той загадково-безслівний шепіт вихоплювався просто із знову подоланого моторошного жаху богів, вселяючи звагу, звагу погаснути, звагу здрібніти, звагу скоритися долі, звагу змиритись із самозневагою, — щойно збагнув це, як у безсловесному шепоті, що нагадував мову за межами мови, вчувся іще один, якийсь іще глибший і заповітніший сенс, якесь безсловесне слово зі сну іще дальшого, ніж той, другий, якесь ще тихіше і ще настирливіше шепотіння, незрозумілий, проте рішучий заклик до дії, ледве чутний і ледве вловимий, проте вельми суворий наказ, що не терпів перекорів і вимагав, щоб усе, що примарнім життю слугувало і сутність його становило, безповоротно пощезло, так мовби ніколи його й не було, щоб розчинилось воно у тому, чого не було, щоб у ніщоту кануло, щоб геть випало з пам’яті і з пізнання, подолавши усе, що було у світі людей і речей, о, це був наказ знищити все, що він сподіяв, спалити усе, що він будь-коли склав і написав, о, спалити належало всі його праці — все, і навіть саму «Енеїду»; ось що почув він у тому нечутному шепоті; та не встиг він позбутися скутости, з якою вдивлявся в карниз на будівлі навпроти, у примарних птахів, що заклякло сиділи на ньому, як їхнім злинялим оперенням немовби пробігла невидима хвиля, легенька і плинна, неначе етерний вітрець, потім іще одна й ще, і раптом, немовби у збурених бризках безгоміні, та зграя знялася в повітря — ніби і не сама, а її щось понесло, — й розсипалась на невидимий порох, отож на мить стало видно вже знайомий карниз під дахом, щоправда, лише на цю одну-однісіньку мить, бо наступної миті вся будівля вже завалилась, і то зовсім нечутно, так само нечутно, як птахи махали крильми, відлітаючи і розсипаючись у ненаситній ніщоті на порох, обертаючись на невидимий обшир етеру. І щойно він це збагнув, як почала перемінятися і безгомінь, і вона обернулась на тишу: нерухоме перетворилось на спокій, і самі його мандри недвижні у паланкіні завмерли в земній нерухомості, і не ступали за ним уже привиди в подобах тварин і рослин, а наостанку ще й у подобі тієї одної-єдиної звабниці з блідо-прозористим тілом і вогнисто-патлатою гривою; вони всі промайнули повз нього, промайнули туди, де канула в безвість гробниця, вони канули услід за нею, одне по одному, і поглинула їх сутінково-порожня безодня тіней, і нехай ця безодня — ця остання загроза порожнечі огидної — загрозливим оком своїм і все ж його власним щойно огидно дивилась йому назустріч, тепер і вона — після того, як у ній розчинилась і остання із гарпій — також почала розпадатись, і нездоланно-приманлива сила тепер обернулась неосяжно-глибоким спокоєм, обернулась глибінню, обернулася оком земної ночі, оком мрії, великим, тяжким від етерних сліз; оксамитово-сіре й оксамитово-чорне, лежало воно на ньому, невагомо його накриваючи, у снах-мріях звільнившись від снів-мрій, для вороття відкрите; і знову розвержена ніч, а в глибоченній глибині її погляду знову блимав, несміливо мигаючи, невеличкий жовтавий пломінчик лампадки (о зоря близькости!), осяваючи вже безмісячний, по-нічному спокійний покій, знов доброзично готовий до сну; фриз уже ледве виднівся, потемнішали стіни, і серед них тільки нишкло звично-земне домашнє начиння, ніби тривало так вічно; було це повернення — і все ж таки не на батьківщину, все тут було знайоме — й усе ж таки не навівало спогадів, це було воскресіння, спокійне і тихе — й усе ж таки, мабуть, ще тихіше згасання, це було визволення і воднораз ув’язнення, що невимовно злилися в зовсім тихім згасанні, і мовчазна згода обертала його на диво. М’яко дзюрчав водограй у стіні, темрява стала вільготою легкою, і, хоч ніде і ніщо загалом не ворушилося, німота позбувалася німоти, застиглість позбувалася застиглости, знову жвавішав і м’якшав час, звільнившись від примарно-мертвотної бундючности місяця і знову відкритий для руху, отож і сам він, також позбувшись застиглости, знову спромігся повільно, хоч іще й через силу, підвестися; у матрац впершись долонями з розчепіреними пальцями, ледь витягнувши вперед ледь схилену поміж високо піднесеними плечима гарячу від лихоманки голову, яка від напруження трохи тремтіла, він прислухавсь до цієї тиші і воднораз також насторожено прислухався до лагідного потоку життя, який знов повертався, бо спинити його не могла навіть ця лихоманка, і прислухався до голосу зі сну, ледве ожилому, ледве почутому й уже ледве чутному, до того владного шепоту зі сну, який велів йому знищити його манускрипти і який він хотів почути тепер наяву — мусив почути, щоб упевнитись у порятунку. Та неможливо було виконати цей заповітний наказ, хоч би як він хотів до нього прислухатись і його таки виконати — доти було неможливо, доки не знайдено слово для того безсловесного шепоту, і в загадково глибокій шепітливій непевності, що огортала його, невідступно витав наказ повернутись до слова; його обступали усе ще мури мовчання, та загрози в собі вони вже не таїли, о, все ще переляк не минав, та це був переляк без страху, безстрашшя посеред переляку, о, все ще не відділялись одні від одних крайні зовнішні й крайні внутрішні межі, але він відчував, як його наслухання їх розводило й зводило, хоч і не надавало їм колишнього ладу пізнання, не надавало людського ладу, тваринного ладу, ладу речей, ладу світів, у якому колись він рухався і який, згаснувши разом з його згаслою пам’яттю, вже не існував, уже ніколи не існуватиме, і навряд чи тепер йому відкривалася єдність краси, єдність уже примерклої краси світів, ні, не вона відкривалась йому, а радше єдність потоку, що дзвенів у незбагненному чомусь, у ніч уливаючись, виливаючись з ночі, це була єдність непригаданих спогадів про спокій зупинки, коли завершується незавершене, сповнене туги за творенням, властивої останній правічній самотності, завершується в чомусь невимовному і недосяжному, в незбагненно оновленій пам’яті про чистоту величну і цноту; й те, що він чув, наслухаючи, таїлося в цьому тужливім потоці, виринало із найщільнішого мороку і одночасно лунало аж на дні глибини його слуху, аж на дні глибини його серця й душі, лунало без слів у ньому, без слів довкола нього, вимоглива і нищівна, спокійно-велична могуть першооснови, яка, що він глибше у неї вслухався, шепотіла і рокотала з подвійною силою, сповнюючи його і підтримуючи, але дуже скоро було це не шепотіння уже й не рокотання, а радше жахливий гуркіт, щоправда, долинав він крізь стільки нашарувань пережитого, ще не пережитого і вже недоступного переживанню, крізь стільки нашарувань пам’яті і безпам’ятства, крізь стільки нашарувань мороку, що був навіть тихіший від шепоту, о ні, це був не шепіт, це було суголосся тьми-тьмущої голосів, ба більше, це було суголосся всього безліку голосів, що долинали з усіх обширів часу, реальних і примарних, суголосся співуче, міднолунке і гуркотливе у своїй прихищеності і захищеності, жахливе у своїм милосерді, втішне в журбі, недосяжне у тузі, невблаганне, незаперечне, незмінне, попри велику віддаленість, дедалі суворіше і суворіше у своїх наказах, дедалі звабливіше і звабливіше у своїх піснях, і що більш його «я» віддавалось смиренню, то менше чинило спротив, то більш відкривалось воно цьому звуку, то більше втрачало надію осягнути по-справжньому велич отих голосів, то глибше воно усвідомлювало власну негідність; отож він, незламній могуті скоряючись, лагідності її скоряючись, аж до смирення скоряючись і до бажання смирятися, аж до страху за працю скоряючись, яку мали у нього забрати, до жадання почути присуд скоряючись, що накаже зробити це, до страху і до надії скоряючись, до згасання і до самопогашення задля життя скоряючись, в’язань величі власної малости й вільний від неї, мудрець і невіглас у полоні туманно омріяних тих голосів, — отож він спромігся нарешті втямити те, про що давно знав, що давно відчував, що давно вистраждав, і тоді воно з уст його зірвалося дуже скупою фразою, надто скупою і недостатньою, щоб невимовність, велику, як вічність, передати словами, — зірвалось в одному подиху, одним зітханням, одним криком: