Ніч наступила, ніч наступає… Хлопчиків голос робився усе тихішим, тихішим, а невдовзі і зовсім змовк. Чи живуть ще ці вірші? Чи живуть вони й поза цим голосом? Чи вже й вони зовсім щезли, щоб не порушити його гаданий сон? Либонь, він і справді заснув, не помітивши навіть, що хлопчик тим часом пішов. Очей не розплющуючи, так ніби вже сама спроба переконатися була б недоречна, він — мов той Еней, гість, що здивовано слухав, — чекав, чи той голос не пролунає знов; але голос мовчав. Одначе останні рядки ще бриніли у вухах, бриніли й бриніли, воднораз усе дужче і дужче міняючись — міняючись чи, правильніше сказати, ущільнюючись до чогось такого, що поставало майже відчутним образом, тільки образом поза звичайною образністю, достоту, як ото пройма вікна, осяяна місяцем: образ її хоч і мрів іще під зімкненими повіками, однак формою й світлом уже сливе перелився у звуки; це був відзвук у слуху, відблиск у зорі, те й те невідчутно-чуттєве, і те й те спліталися в єдність, що була вже за межами зору і слуху, досяжна лише для чуття, і в неї вливалися, навдивовижу близькі їй і також навдивовижу поєднані, голос і усмішка хлопчика, немов задля того, щоб там зберегтися навік. Чи не надумав Сатурн забрати назад імена, що їх сам-таки й дав? Краєвиди поезії, краєвиди землі, краєвиди душі втрачали свої імена, і що довше він, очей не розплющуючи, лежав у цьому сатурнівсько-давньому просторі, що глибше проймався і переймався цим невідчутно-чуттєвим видінням, що ревніш намагавсь осягнути його відчуттям і чуттям, авжеж, що палкіше бажав, щоб це видіння знов обернулося на цілковиту реальність, що нетерплячіше ждав, щоб хлопчик вернувся й читав йому вірші і далі, то дужче йому водночас хотілося, щоб усе це пощезло, бо спокуса, що від хлопчика йшла і позбавляла страждань, не лише його не відпускала, не лише бриніла для нього передвісткою і передлунням чогось завершального, але й ставала йому на шляху до завершального голосу, не лише відчиняла для нього браму до чогось неозоро-безкрайого, але й замурувала її. Чи там не ховався і той шепітливо-величний, м’яко-гримотливий, доброзичливо-владний, той близько-далекий і невловимий вселенський голос, що його чув він, хоч і не міг почути? Глибше, аніж земне все, хоч іще і в земному, схована та могила, яка породжує голос, гробниця початку, простір джерельний кінця, що початки народжує, глибоко під усім чутним і видимим сховане місце, де зібрано всі голоси, де всі вони разом, місце, звідки вони виходять і куди знов переходять, місце, де їх не чути й де їх поєднує щонайнечутніше із суголось нечутних; це — їхнє спільне звучання, а отже, і сам той, напевне, єдиний, наймогутніший голос, що охоплює всі голоси, всі, крім свого власного. Що охоплює ціле життя й усе ж залишається поза життям… Чи був це вже голос самого вмирання? Невже таки він? Це був голос чи щось приховане, ще більше, ніж голос? Він вслухався в нечутне, вслухавсь з усіх сил свого тіла й душі, на які лишень здатна була його воля, але над морями мовчання, над краєвидом прихованим первісного звуку, що танув у первіснім початку й у первіснім кінці, під німотно-лункими небесами первісного пізнання витав, забуттям обійнятий і забуття обіймаючи, лише видихнутий подих, ніжна-преніжна роса, що осіла від подиху безбарвно-дзвінких лугів прозоровости, від подиху німотно-дзвінких її піль; образ хлопчачого голосу, тільки він ще й лишився, тільки він ще й скидав покров, хоч і сам вже ховався за ним, земний відголос, уже й не слово, вже й не вірш, вже й не барва і не безбарвність, вже й не прозірність, а лише усмішка, образ колишнього, образ усмішки. Імена? Вірші? Що то було — якась поема, «Енеїда»? Зникаючи, воно ще раз промайнуло у імені (Еней?), так мовби в ньому збереглося передчуття великого і милосердого наказу, назавжди втраченого; та вже нічого не можна було відшукати: все прожите, все створене, буття проминуще з усім, що в ньому було, — все розпливлося, усе спливло, все — як вода змила, його пам’ять, завжди у пошуках, не знаходила ані років, ані днів, ані часу, в ній він не знаходив нічого знайомого, він вслухався у спогади й чув лише хаос склянистих звуків, що, хоч і земні ще, випали вже із земного часу, зосталися без земних спогадів, чув хаос форм, пронизаний гарячково-склянистим брязкотом, хаос, що постав із невчасности й розпростерся в невчасності, і що глибше пам’ять його поринала у пошуки «Енеїди», то швидше вона розчинялася, пісня за піснею, не лишаючи жодного сліду в лункому мереживі сяєва. Що це — повернення до початків поеми? Зникло все, що було варте спогаду; все, що він оспівав у поемі — мандри морські і сонячний берег, війна і брязкіт зброї, долі богів і мінливі шляхи зірок, це й ще багато чого, що описано і не описано, — все відпало, поема відкинула, скинула це, як негодящу одіж, і повернулася до неприкритої наготи свого переднародження, до лункої невидимости, що з неї постає вся поезія; чиста форма знов прийняла «Енеїду», і поема віднайшла себе в ній, ніби власне відлуння, мов та душа, що в мушлі своїй кришталевій власну гідність оспівує. Усе зайве відкинуто, а проте воно лишилося і набуло витривалости у непроминущій формі, і чистота береже її від забуття, й навіть найпослідущо-тлінному надає вона властивости вічного. Поеми і мови уже не було, але спільна душа їхня й далі жила, не покидаючи кришталевого дзеркала самої себе, душа людини відмерла, канувши на самісіньке дно безпам’ятства, та мова душі її лишилася жити, не покидаючи співучої ясности форми своєї; душа і мова, відділені одна від одної, та все ж переплетені одна з одною, віддзеркалюючи одна одну, — хіба це дзеркальне сяєво йшло до них не з тієї безодні бездонної, в якій — і все завершення, й усе вороття? Хіба їх обох, роз’єднаних, кожна сама по собі, — хіба їх не поєднав у собі той голос вітчизни, що знову і знову трощить всі межі й, лунаючи у позамежжі, обіцяє мету, і пораду, й підтримку, і втіху? О, голос колишнього, яке настає і минає, голос колисанковий, ніжний, що лунав колись, теплом своїм укриваючи і світ розкриваючи, зоряний голос колисанкової ночі, тиха наспівна єдність!

— Самотній я, — мовив він. — Ніхто не помер задля мене, ніхто не помре разом зі мною; я чекав допомоги, я її домагавсь, я про неї благав, а вона не прийшла.

— Ще ні, й усе ж таки вже, — ледве чутно, немовби вві сні, відгукнулося з його власних грудей, тож навряд чи це був уже хлопчиків голос, радше це був голос ночі, голос усіх ночей, голос сріблистого простору, що зветься нічною самотністю, голос нічного склепіння, що безліч разів являлося зору, але так і лишилось непізнаним, — склепіння, стіни якого він обмацував безліч разів і яке тепер обернулось на голос. «Ще ні, й усе ж таки вже». Чарівність і владність, спокуса й обов’язок, сяєво ночі і глибина таїни, безпосередність у звуках словах й безпосередність у звуках душі, єдність мови і людськости, й було це немовби прощання з минулим не постарілої юности усього земного, але вже й вітання від батьківщини, якій кінця-краю немає, бо навіть каміння і те набуло прозорости, а надгробки зробились такими прозорими, неначе вони — то кришталь і етер воднораз. Отак він крізь них і пройшов, ба ні, не пройшов, а раптово опинивсь у самому сні, під його склепінням, що було самим променистим суголоссям, він стояв у променистій бездонності, у променистім сіянні без стін і без даху, під склепінням променистої прозорости й, видющий у невидимім, не бачив самого себе; він зробився прозорим. Не ступивши ні кроку і навіть не зробивши ані найменшої спроби зрушити з місця чи взагалі поворухнутись, він посунувся далі, хоч і не пройшов наскрізь; він усе ще стояв на порозі реальности й усе ще не покидав земного, це все ще тривав земний сон, і він, сам сон у сні, усвідомлював: все, що з ним діється, — сон; це був сон на межі сну. Бо, хоч у дедалі яснішім сіянні променистої прозорости вже ніщо не нагадувало про гуркотнечу колишню речей, і хоч і сліду не видно було від речей, від людей, від тварин, ба більше, хоч про все це уже не лишилося й пам’яті, бо її затопили осяйним своїм рокотом хвилі нечутні німоти, він усе ж таки знав, що його й далі тримає чіпкий лабіринт громохких голосів, лишень ці голоси, ці речі й створіння, лишень рослини, тварини і люди — лишень з усіх них поставали геть невловимі сутності, і вони поєднались у світлій прозорості, де ще, мов зорі, імена загорялися й одразу згасали. Він був у сфері, де мали чинність тільки кількості, взаємозв’язки і порядки земної стихії, сказати б, лише знання, що сягало корінням у колишні структури буття та їхні втілення, і це було дійство, й пізнання, і споглядання, й визнання в одному-єдиному осяйному прозрінні, це була нагота незбагненна багатогранности творення, неповної змістом, але повної кількісно, це була цілісність усього того, що вершилося, й усього того, що звершитись могло, міріади поодинокостей без відмітних, одначе, рис, щось змістовне без змісту, втілене в чистій, у голій формі, яка була вже лише кришталевою ясністю, непроникно-прозорим блиском, несущим у сущому, коріння позбавленим. Це була сфера звичайної нескінченности. Шляхи мільйонороків поставали снопами проміння без кінця і без напрямку, воно нескінченне приносило і скінченне відносило у далеку-далеку, у щонайдальшу вічність, створене і нестворене мали ту саму вагу, добро і зло перепліталися одне з одним, обоє однаково настирливі і променисті однаково, і безнадія була у сліпоті видющій і в глухоті чуйного сну, безнадія була у склепінні сну, у проблисках сну, що не давали рішення й не відкривали шляхів до добра; потік без берегів, без кінця-краю. А цей сріберний промінь зі сну, що мовби меч, щойно із піхов, — у кого він цілить, у душу, у Бога? О, хоч який там земний буде сон, він по той бік земної людськости, і сновидець утратив свою людську породженість, людську свою створеність, одвічно не має він ні батька, ні матері, його накриває доматеринське склепіння пречистої долі, склепіння останньої неминучости. Ніхто уві сні не сміється, не сміється ніхто в безнадії, сон неможливо знищити. О, хто ж знайде звагу сміятися, коли стих навіть бунт! Ніхто ж проти сну і не бунтував, була лише спроба вплестися у нього й прийняти його, лише спроба вплестися у дійство сну. І він, вплетений у чагарі променисті, у крону гіллясту того, що вершилось у сні й поза сном, він, сплівшись із кожною миттю сну, з кожним-кожнісіньким кришталевим променем цих міріад прозористих, сам прозористий, сам без вітчизни і без коріння, з давнього-давна зачарований сном сирота, сам воднораз і знання, і звершення, сам уві сні себе звершуючи й сон у собі усвідомлюючи, сам втілення сну, — він заговорив, і голос його йшов із грудей, що не були вже грудьми, він заговорив вустами, що не були вже вустами, і подих його вже не був подихом, і мова його вже не була мовою, і він сказав:

Доле, ти йдеш попереду всіх богів,

Жодного творення ще не було, а ти вже була,

Ти — нагота прапочатку, вірна собі лиш,

Ти — форма холодна всьому.

Ти — творіння й творець водночас.

І діяння, й знання, і тлумачення ти водночас

Твоя нагота просякає людину і Бога,

Ти владаєш усім, що створено.

Ти повеліла — і Бог вийшов

Із власного небуття і став батьком,

І покликав з німоти імена світла,

із лона правічної матері-тьми,

даруючи власне ім’я всьому, що невиразне й непевне,

даруючи образ всьому, що без образу,

І мовою стало одвічне мовчання, і співом — одвічний рокіт,

І сфери слово твоє заспівали.

Та уві сні, о доле, ти все

Повертаєш назад, у наготу й мовчання,

І безжально усе у своїй голизні ховаєш,

І Бог опускається, як кришталево-чиста сніжинка,

І в сяєві тане під порожнім склепінням сну.

Недвижимо сяючи, склепіння сну наслухало німі ці слова, німо їх відбивало й відносило до безлуння останнього світла, і здавалося, що й слова ці — лиш відлуння самого сяєва. А він далі провадив:

Все ти сповнюєш сном, о доле, і сама ти — холодний сон,

Відкриваєшся нам ти вві сні й у ньому минуле

Звеличуєш, де спочиває реальність, з волі твоєї

Сон — чаша творення, і ти в ній правитель, і над вами не владний

час; бо для тебе немає ні До, ні Після,

Бо сама ти — реальність…

Потоком пливе твоє діяння, о форма правічна,

Ти пливеш рукавами, розродитися ладна суттю, поміж хмар громохких

Могутньо-німої єдности, поміж ночі і світла

Творення, що його ти творити покликала; але ти,

У круговерті потоків своїх ширяючи, раз по разу

Міняєш свій образ; ти прагнеш до світла

потоком поринути. А чи зможеш? Але там,

де потік твій у пошуках цілі розгалузиться

й рукави його згоди дійдуть, — там лиш постане твій спокій,

Постане річ і ймення постане земної істини, і вони поєднаються,

Щоб стати твоїм віддзеркаленням;

Позначена долею праформа буття,

Праформа істини.

З форми форма у сні постає, вони переплітаються і розкриваються.

У снах моїх ти — це я і пізнання моє, Ти разом зі мною народжена — ненароджений янгол

По той бік випадковости, осяйний образ становлення, що пізнає суть і порядок,

Образ самого мене і моє знання.

Ти непідвладна богам, о доле, ти й сама богів знищуєш,

О нескінченна реальність, з тобою я й сам нескінченний,

Смертний, що уві сні богів знищує, бо,

У тобі збуваючись, у сіянні твоїм розчиняючись,

Сам я, в обіймах дитинства, — богів умістище.

Невже це — останнє вмістище? Невже це — останній спокій? Чи нема ще й у ньому якогось руху? Чи не рушити вперед і собі? Він спробував ступити крок, спробував звести руки, спробував віддати себе променистому простору, яким був він сам, він спробував зробити це, докладаючи надзвичайних зусиль і напружуючи всю свою волю, і хоч у скляній прозорості, де зникла його власна сутність, і не лишилося місця для руху, але спроба вдалася: його пройняв дрож, далекий, як сон; о, то було скорше передчуття, ба навіть усвідомлення такого передчуття, але водночас — та бути інакше і не могло — дрож той пройняв і склепіння сну, немовби накочуючись і відкочуючись припливною хвилею, немовби пробігаючи нерухомо простертими удалину променистими шляхами і їхніми перехрестями, пробігаючи там, де напрямки були й де їх не було, пробігаючи крізь осяйну вимовність і невимовність шляхів, так ніби це — останнє і перше стрясання, ледве помітне, та все ж уловиме, ніби це — подих невиразної тіні, бездиханної майже, і все ж таки подих пам’яті про земне. А він далі провадив:

О неминучість! Чи я вже до тебе вознісся, чи впав у твої глибини?

Форми безодня,

Верху безодня і низу, сну безодня!

Не годен ніхто у сні розсміятись, але й

Померти не годен; поглянь, які надзвичайно близькі

Сміх і смерть; поглянь, які ці двоє

Далекі від долі, що лише через форму

Смерть не навчила сміятись.

Не дури собі голову, доле!

Але я, той, що смертний, що звиклий до смерти,

Кого змушує смерть сміятись, — я повстаю