— То вина ти ніколи й нізащо не прописав би?

— У межах розумного? А чом би й ні? Просто я не збираюся зі своїх пацієнтів робити п’яниць… У цьому — глибока помилка Асклепіада… Та годі про це вже, бо наразі ані вина, ані купелі ти не дістанеш, а дістанеш лишень молока гаряченького…

— Молока? Замість ліків?

— Називай молоко як завгодно — сніданком чи ліками, байдуже. Ти ж бо однаково хочеш, либонь, чогось іншого.

Напоїти його молоком, як маленьку дитину? Лікар теж намагається зробити із нього дитину, принизити. Треба впиратися, іншої ради немає.

— Важка була ніч, задушна така… — Пересохлі від лихоманки пальці самі заворушилися, немовби бажаючи показати, як їм потрібна волога. — Мені треба помитися.

Але спротив однаково не допоміг. Раб, не зважаючи на його заперечення, вибіг з покою. Невже таки зрадник? О, й чаша вже зникла зі столу, а хлопчика, звісно ж, прогнали також. Що тут діється? Пальці, не знаючи стриму, й далі грались у свою самовільну гру, а перстень нестерпно тиснув, ніби став затісним. Чому все це коїться? Чом його не лишили самого із тими двома, із рабом і хлопчиком? Чом його знову і знову навертають до цієї самотности в цім велелюдді? На стільчак не дають навіть сісти.

— Я хочу помитися… Мені треба прибратись.

— Ну звісно, тобі треба прибратись, і не тільки тобі, прибрати потрібно і в цьому покої, бо Авґуст — він звелів мені так тобі й переказати — має намір невдовзі прийти сюди й привітати тебе особисто… А поки що мій помічник обмиє тебе тепленьким розчином оцту…

Упиратися, отже, було надаремне.

— Я радий, що Авґуст… Хай усе приготують.

— Ми вже готуємо, любий Верґілію; та насамперед випий ці ліки. — І Харонд подав йому келиха.

Прозоре питво, що було в тому, келиху, його насторожило.

— Що це?

— Відвар із гранатових зерен.

— Він не зашкодить.

— Нітрохи. Він сприятиме травленню, шлунок знову прийматиме їжу. Схоже, ніч ти провів тут важку, тож випити це, я гадаю, тобі треба доконче.

Питво те було гірке-прегірке.

— Звичаї дому — для гостя закон, і я також їм маю скорятися; хто провинився, той мусить скоритись.

— А хто хворий, той мусить змиритися з тим, що треба коритись; це — перша вимога лікаря.

— Ну звісно, недуга — це в кожному разі провина…

— Природи.

— Недужого… На природу складати провину не гоже.

— Ще добре, що ти не складаєш провину на лікаря.

— Лікар, коли помагає людині, частину провини бере, як-не-як, і на себе; тоді він — кепський цілитель.

— О Верґілію, я це кладу, далебі, і на свій рахунок, тим більше що й сам ти ще думаєш стати лікарем.

— Хіба я про це казав?

— Саме так ти й сказав.

— Я ціле життя прохворів; з мене був кепський цілитель… на мені уже стільки провин…

— Верґілію, любий мій, ти, певно, надто вже глибоко штудіював оті трактати нашого вельмишановного друга Асклепіада.

— Чому?

— Його вчення про те, що праведний спосіб життя — це запорука від усіляких недуг, вельми нагадує твою теорію — і це не помітити важко — про провини, що стають виявом усіх недуг… Я шаную обох вас і поважаю, та все ж ризикну це назвати абсурдом, цілковитим безглуздям, що просто межує з чаклунством… Та воно і не дивно, якщо згадати про оті неприкаяні атоми, що, як стверджує Асклепіад, блукають у тілі людському…

— Харонде, невже ти — такий супротивник чаклунства? Але зцілення без чаклування — чи буває таке взагалі? Я майже певний, що ми просто забули, як слід чаклувати по-справжньому.

— А я, о Верґілію, вірю лише в заклинання любовні отої твоєї чаклунки, які повернули їй Дафніса.

Дивом дивним на пам’ять спливло вже забуте… Дафніс! Еклога чаклунки! Хіба вже тоді не відчував він, що кохання — понад будь-які чари? Що й біди усі, і провини усі — від того, що ми не кохаємо? Хто не кохає, того спостигає недуга, і лише той, хто знов для кохання пробудиться, зможе одужати.

— О Харонде, будь-який лікар, що володіє справжнім чаклунством зцілення, рятує недужих від їхніх провин, і робиш те саме, либонь, і ти, тільки й сам про це часто не знаєш.

— І знати не хочу, бо в недузі провини не бачу… Занедужують навіть тварини і діти, а провин вони, певно ж, не чинять… Щодо цього Асклепіад наш, хай там які мав заслуги, помилявся і то безнадійно.

До рівня дитини принижений, до рівня тварини принижений — недугою гірко принижений і через неї від світу ховаючись, глибоко-глибоко, ще глибше, ніж це робить дитина, ніж це робить тварина…