Чому так не може й лишатись, лишатись назавжди? Навіщо такому погідно-щасливому стану мінятися? І він не мінявся. Ба більше, здавалося навіть, що й ця метушня у покої, яка все тривала й тривала, не принесе жодних змін. Та довкола ставалися нові і нові події, і їм не було кінця-краю. Мирний подих буття і далі насичувавсь запахом квітів і міцним оцтовим духом, але водночас він і дужчав, і все, чим жив світ, оберталось на шепіт, сповнений теплої свіжости; тривало саме вдосконалення, й дивувало лиш те, що досі було все інакше, що досі усе могло бути інакше. І тепер ось ставало усе на своє місце — ставало, мабуть, назавжди. Бурхливо, а проте й м’яко зливались покій і краєвид за вікном, на лугах розпускалися квіти бурхливо, виганялися вище дахів, протинаючи крони дерев, потопали в обіймах віття; ніби мурахи, копошилися люди поміж рослин, спочивали під ними у затінку, прихилялись до стебел і були, як вони, невимовно прозорі, аж світились на радощах. І навіть довкола Харонда, що й досі стояв край вікна, пішли в хороводі німфи, а він заклопотано й чемно усе ще розчісував свою світло-русу бороду на гладкому обличчі, тримаючи дзеркало, в якому тепер відбивалося все: мохом порослі джерельця, що прокидалися з ніжного сну, зелені листочки суничного дерева, що скупою тремтливою тінню торкалось вологого моху, знемагаючи й в’янучи на полудневому сонці; все відбивалося в тамтому дзеркалі — відбивавсь ялівець, і каштан, кетягами колючими всипаний, і виноградна лоза відбивалася, з якої звисали дзеркально-лиснючі достиглі грона… О близькість дзеркальна, о легкість дзеркальна, о, як вони близько тепер, як легко стати, як легко бути й самому одним із тих, що вже там, і пасти із ними худобу, й чавити важкі виноградні грона під альтан кам’яними склепіннями. О, яке все прозоре і як переходить усе одне в одне, хоч буття свого власного і не втрачає; до невпізнання злилися одяг на людях і шкіра, й душа людська жила водночас і на крайній поверхні, й у зовсім невидимій і все ж таки видимій рідній глибіні-домівці сердець, де нескінченність пульсує, з якої душа прозирає. Це була нескінченна зустріч, що ніколи й не мала скінчитись, зустріч жаска і зваблива. Духмянощі лавра, духмянощі квітів пливли понад ріками, стелились від гаю до гаю, несли із собою веселі перегуки й стишений гомін, а міста, що замріяно танули в ясній далині, власні назви стирали й оберталися на ніжнотрепетне марево. Чи мав іще раб молоко напохваті, щоб наповнити чашу і, як належить, офірувати його золотій статуетці Пріапа? Червоногаряче золото, у молоко занурене, — ось що відбилось у дзеркалі, а довкола — лямівка тополь понад річкою, Гераклу присвячених, — відбилось, повите лозою вакхічною, Аполлоновим лавром уквітчане і любим Венері миртом; та ось посхилялись над водами в’язи, листочки свої оросивши, і з одного з дерев тих з’явилася Плотія; місточками, легко ступаючи, вона поспішила до нього, підходячи ближче і ближче; над нею метелики пурхали й нечутно співали пташки; вона перетнула поверхню ручного люстерка, перетнула гладінь цю, що розімкнулась попереду й зімкнулась позаду, перетнула молочно-білою стежкою слонової кости золотистогарячі аркади веселок і спинилась поодаль — перед ним, хто сидів під канделябром, ніби під кроною в’яза.

— Плотія Гієрія! — мовив він чемно, як і належиться, адже доти ніколи її ще не бачив.

Вона похилила чоло, ніби вітаючись, і коси її заіскрилися, наче всіяне зорями небо, а тоді, хоч обох відділяла чимала відстань, вони подали одне одному руки і стисли їх гаряче й щиро — так, що від нього до неї й від неї до нього заструменіли потоки його і її життів. Але це могла бути й мана, і він запитав, щоб упевнитись:

— Що тебе привело сюди — просто випадок?

— Ні, — відповіла вона, — нас доля з’єднала водно ще на самім початку.

Водно поєдналися руки, долоні його вже завмерли в її, долоні її — у його, й уже важко було розрізнити, де з них чиї, але відповідь ця — адже він, ніби й сам розгалузившись кроною в’яза, ще й обхопити спромігся грайливими пальцями квіти й плоди, що всипали все дерево, — відповідь ця його не вдовольнила, і довелося провадити далі:

— Але ж родом ти з іншого дерева і, щоб дістатись до цього, шлях подолала ти довгий.

— Пройшла я крізь дзеркало, — була йому відповідь, і нею він мусив-таки вдовольнитися.

Так, пройшла вона дзеркало, вона вийшла із дзеркала, що подвоює світло, і корені променів з подвійною силою проникали у глиб, аж до джерел неподільної долі, щоб із них знову пробитися вгору, до нового єдинобагатства, до нової багатоєдности, до нового творення. О диво чудовне земної твердіні! Водночас панував там і полуденок, і вечір, перевальцем, неквапно блукали там череди, над дзюркотливим струмком там стояли воли, понахилявши голови, і стікала вода їм із морд і язиків; о, вдвох вони, взявшись за руки, мандруватимуть там, де густі верболози, де луги соковиті, де прохолодні джерела…

— Ти повернулася, Плотіє, щоб іще раз поему послухати?

Нарешті всміхнулася Плотія — всміхнулась повільно-повільно: спершу щось промайнуло в очах, ковзнуло до трепетно-ніжних скронь — ніби щоб не забути й про ніжні прожилки, які там проступали під шкірою, — й так само повільно-повільно, сливе непомітно передалося вустам, що затремтіли, немов від цілунку, а вже потім розкрилося в усмішці, оголивши окрайок зубів, кістяка цей окрайок кольору слонової кости, цей окрайок земного кряжу в людині. Й усмішка так і зосталася, так і завмерла на лику, ніби прибившись до наземного берега, до берега вічности, і була вона мов мерехтіння сріблясто-безкрайого моря під сонцем, а тоді мерехтіння обернулось на слово:

— Я хочу з тобою лишитись — назавжди, навіки.

— Лишайся зі мною, о Плотіє, я ніколи тебе не покину, я завжди берегтиму тебе.

Так він благав її і від щирого серця заприсягався їй, і слова його враз і збувалися, бо наступної миті Плотія, не ступивши і кроку, все ж опинилася ближче до нього, і кінчики віття розлогого в’яза торкнулись її плеча.

— Зостанься й спочинь трохи, Плотіє, спочинь у моєму затінку.

Слова ці і склали, й промовили власні вуста його, а здалось, ніби їх проказав цей розгілчастий в’яз, що, жінки торкнувшись, набув дивовижного дару мови. Тож Плотія, цілком природно, припала обличчям до крони й у відповідь прошепотіла:

— Ти — рідний край мій, домівка моя — твій затінок, що мене сповиває спокоєм.

— Плотіє, ти — рідний край мій, домівка моя, і я, спокій твій у собі відчуваючи, навіки в тобі спочиваю.

Вона сіла на скриньку, і, попри трепетну легкість її, під якою ані на йоту не прогнулася шкіряна накривка, руки її так міцно, так нерозривно сплелися з руками його, що він, ощасливлений, відчув під своїми пучками м’які її риси, коли вона, як доти хлопчик, сховала обличчя в його і своїх долонях. Вона так і сиділа — сиділа під склепінням тінистої крони, і обоє проймалися єдністю цього буття, що виростала із сплетених рук і повнилась чимось глибоким, незмінним, хоч поки що був це лиш подих передчуття й відчуття чогось багатого й вічного. Та хоч яке нерозривне було це сплетіння, в якому зливалися подих і кров, зливалися їхні буття, раб безперешкодно ступив поміж них, перетнув їхню єдність, так ніби й сам він, і їхні руки були просто безплотним етером. Чи не надумав він їх розлучити? Марна праця! Їхні руки і далі були одна в одній, вони вже злилися, зрослися, вони злютувались водно, злютувались навіки, і навіть той перстень на пальці у Плотії став уже спільним пожитком їхніх поєднаних рук, що втратили власні обриси. Отже, раба пора вже приструнчити, він і Плотію он заслонив уже вкотре, і вона йому так і сказала:

— Іди собі, йди і залиш нас самих; нас уже й смерть не розлучить.

Але раб не послухався й так і стояв поміж ними; ба більше, він нахилився до нього й сказав у його нашорошене вухо:

— Немає тобі вороття; й остерігайся тварин!

Яких тварин? Чи не худоби на водопої? А може, отого бика білосніжного нещасної Пасіфаї, що блукав серед корів? Чи пустотливих цапів, які своїх кіз покривали? Полудній спокій, час Пана, опустився нечутно на розквітлі гаї, але був то і вечір, бо сатири водили уже хоровод і копитами тупали, повиставлявши важкі і цупкі свої здиблені фалоси. Над усім цим гармидером по-вечірньому лунко співала небесна далекість, по-вечірньому лунко вітрець повівав, у ґротах по моховитім камінню дзюрчала прохолодна волога, у темних кущах там при входах по-вечірньому самозабутньо голуби туркотіли, і нависали над ними тіні від бескидів, ще темніші й ще важчі; вечір, жаданий і болісний, чарівно-п’янкий і безглуздо-п’янкий у своїй простоті. Може, це вже і є поворот? Може, це вже і є повернення?