— Це ті самі п’ять років, що відділяли твого «Комара» від твоїх «Буколік». «Комара» ти присвятив мені, «Буколіки» — Азінію Полліону. Виходить, йому поталанило більше, щоправда, він цього і заслужив, так само, як і Меценат заслужив, щоб «Георгіки» ти присвятив йому, адже без обох них Брундизійську угоду навряд чи пощастило б укласти так вигідно.

Що означала ота ледь помітна усмішка, з якою до нього звертався Цезар? Чому він згадав про посвяти? Цезар ніколи не кидав слова просто так, без наміру й значення; тож краще увагу його відвернути од віршів.

— Із Брундизія вирушив ти до Греції, у похід на Антонія; якби ми повернулись були всього-на-всього тижнів на два раніше, то річницю своєї звитяги при Актії ти святкував би вже тут, де вона починалася.

— «На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські…» Адже десь так ти написав про це у своїй «Енеїді»? Я правильно процитував?

— Цілком. Пам’ять твоя гідна подиву.

Ні, не щастило відвернути увагу Цезаря від «Енеїди».

— Не багато на світі речей, таких дорогих моїй пам’яті. До речі, коли ж це ти дав прочитати мені перший начерк свого знаменитого епосу — чи не відразу по тому, як я повернувся з Єгипту?

— Так, саме тоді.

— І в центрі поеми, далебі у її серцевині, на вершині її — в центрі щита, цього творіння богів, яке ти подарував Енеєві, ти змалював битву при Актії.

— Авжеж, саме так я й зробив. Бо день тої битви при Актії приніс перемогу римському духу й моралі його над темними силами Сходу, перемогу над темною відхланню, в полоні якої ледь не опинився був Рим. То була твоя перемога, Авґусте.

— Ти пам’ятаєш те місце дослівно?

— Де там! Пам’ять моя — не рівня твоїй.

Ох, шкода було й сумніватися: Авґустів погляд вочевидь був прикутий до скриньки із манускриптом, імператор не зводив із неї очей; ні, сумніватися годі: він прийшов, щоб відібрати у нього поему!

А Цезар усе усміхався і тішивсь його переляком:

— Як, невже так погано ти знаєш своє ж таки, власне творіння?!

— Того місця я не пригадую.

— То мені доведеться іще раз напружити пам’ять; сподіваюсь, мені пощастить пригадати.

— Я цього певний.

— Ану ж бо, погляньмо… «Було Авґуста видно всередині на чолі італійців у морському бою, що…»

— Ти вже даруй, о Цезарю, але там не зовсім так; вірш починається з мідного флоту.

— З мідного флоту Агріппи? — Цезар стояв вочевидь невдоволений. — Що ж, Агріппі прийшла тоді в голову непогана ідея: судна обшити міддю! Певною мірою це навіть було його видатне досягнення, і він завдяки цьому досягненню вирішив долю битви… Отже, підвела мене все ж таки пам’ять, тепер я пригадую…

— Ти — постать центральна і битви самої, й щита, тож і твій образ стоїть, як і годиться, у самому центрі вірша.

— Прочитай його.

Читати? Подіставати всі згортки й порозгортати їх? О, якраз манускрипт і цікавить Цезаря, що завів оце з ним просто безжалісну гру. Як уберегти манускрипт від цього захланного натиску? Може, стане у поміч Плотія? Тільки не відкривати скриньки, у жодному разі!

— Я спробую процитувати те місце напам’ять.

Цезар немовби читав його роздуми, бо на вродливім обличчі у нього грала та сама усмішка, навіть не усмішка, а щось лихе, щось жорстоке. Він не сідав, він і далі стояв перед ложем у звичній своїй ґраційно-природній позі, і важко було здогадатися, чого, власне, чекати від нього наступної миті, тож зненацька майнула підозра: він хоче сполохати Плотію, щоб вона підхопилась зі скриньки із манускриптом. А може, це просто розгулялась уява, та, що її інколи лихоманка породжує? Авжеж, це, безперечно, таки хвороблива уява, адже довкола усе досить певне й реальне, насичене досить виразними барвами, і можна, либонь, узагалі не звертати уваги на краєвид за вікном, що був немов намальований; щоправда, як придивитися трохи пильніше, то виявлялося, що оте паперово-білясте світло, хоч і притінене сірою сутінню, додавало покою виразности й, проникаючи в усі куточки, покладало на речі навдивовижу оманний відбиток чогось нереального; тоненькими, звабливо-чарівними рисами зла було позначене все навкруги, вони проступали й у барвах квіток на вінках і полишали тонесенький слід навіть у складці поміж бровами у Цезаря. І цей знову промовив:

— Починай, я тебе слухаю, любий Верґілію.

— Чи не зволиш ти сісти до мене ближче? Бо я мушу читати навлежачки, твої лікарі наказали мені не вставати.

Авґуст, на щастя, зволив пристати на це запрошення; він сів не на скриньку, а на стілець поряд із ложем, і склалося враження, ніби він лиш на це і очікував: розставивши ноги, руками сягнув поміж них геть нецезарським жестом, підсунув стільця під сідницю, задоволено, з полегкістю крекнув і всівся, забувши, що предком його був великий Еней і що сідав той із більшою гідністю. Отак і сидів цей Енеїв онук, і в тому, як він розслаблявся, в його ледь помітній утомі, цій першій ознаці немолодих уже літ, було щось зворушливе і миролюбне; миролюбна була тепер вся його поза; згорнувши на грудях руки, відкинувши назад голову, він наготувався слухати.

— Що ж, починай.

І залунали рядки: