Плотій простяг йому кухля:

— На ось, Верґілію.

— Зараз… тільки подайте подушку, іще одну.

Серце трепече; щоб його вгамувати, треба лягти або сісти якось інакше.

Раб миттю підскочив з кількома подушками в руках, дбайливо підклав їх під спину, нагадавши на вухо: «Час квапить».

Дзюркотів водограй у стіні. Звідкілясь ледь відчутно повіяло застояним духом вологої глини; до нього домішувавсь легкий, свіжий глиняний запах уже після випалу — запах земних горшків; недужі легені привільно вдихали цей запах і відчували полегкість. Хурчав десь гончарський круг, звук був високий і рівний, навіть із посвистом, згодом він став притихати, коливатися і завмирати, поки нарешті зійшов нанівець.

— Час… далебі, час квапить…

— Нікуди твій час не квапить… — кинув сердито Плотій.

«На тебе чекає реальність», — раб проказав.

Реальності громаддям громадились одна за одною: ось друзів реальність і їхньої мови, за нею — реальність чарівних, незгасних спогадів і хлоп’ячих забав, за нею — реальність нужденних халуп, де, либонь, мешкав Авґуст, за нею — реальність загрозливо вбогого плетива ліній, що вкривало собою все суще, цілі світи, міріади світів, за нею — реальність розквітлих гаїв, о, а за нею — невидна й невидима реальність реальна, реальність ніколи нечутого, одначе віддавна забутого, одначе віддавна заповітного слова, реальність творіння, що знов оживає, зорею осяяне незримого ока, реальність вітчизни… А Плотій тримав у руках не кухоль, а келих слонової кости.

І тоді Плотія досить несміло (може, збентежена присутністю раба, а може, вона позбулася сміливости перед його твердішою волею), проте з цілковитою певністю того, хто знає, що каже, озвалася знов, і голос її пролунав із нечутности нескінченно далекої далечини: «Мою батьківщину ти знехтував, тепер спи, спочивай собі наперекір моїй волі».

Де ж вона? І знов довкіл нього враз виросли й щільно зімкнулися стіни з рослин — глухі, непроникно-зелені, немов олов’яна темниця вже знов обернулась на тінявий ґрот, що колись дав притулок йому і Плотії… Нескінченно далеко сягали непроникні ті зарості, сягали до самої нескінченної далечі обрію, а посеред зелені вилискував кущ злотолистий, близько-близько, можна було дотягтися й рукою, хоч тоді довелося б тягтися рукою через увесь цей широкий потік, що нерухомо тут плинув, ледве чутно струмуючи, — нестримна пливка таїна… І це звідти, від того куща злотолистого пролунав голос Плотії, віщий поклик, прощальний і легкий.

Ах, вона вже зникає! Уже недосяжна, вже промайнула по той бік потоку, по той бік бажань…

— Нічого не хочеться…

— То й добре, — Плотій промовив. — Це добре, що нічого не хочеться.

— А як знадобиться що-небудь, — і Луцій озвався, — то на те ми обидва і тут… Ти щойно збирався про щось там у нас попросити?

По той бік потоку! Порожній потік, безберегий, і ні витоку в ньому, ні гирла. Де ми із нього спливли, де канемо знову в живий цей потік, що відносить часи і приносить непам’ять — знов і знов, у цій круговерті без початку і без кінця… Чи є брід у такому потоці? Та чи є брід, чи броду нема, а, далебі, іще рано примірятися до переправи… І потік поплив далі, він щез, коли раб, уже вкрай нетерпляче, нагадав йому про головне: «Чини те, що тобі за обов’язок стало».

Коли звестися на подушках, то дихати легше, не так душить кашель, і розмовляти вже знову не важко; але в голові ще така плутанина, таке ще сум’яття…

— Шлях мені іще не вказано.

«Творіння своє ти залишив у часі, щоб верстало воно власний шлях крізь часи; у цьому була твоя мудрість, бо доля судила тобі провидіти світло».

Край ложа застигло й послужливо — відданий раб! — стояв той, хто це промовив… Промовив? Довкола зненацька усе так змінилося, що, схоже, і справді промовив, і навіть якщо ці слова пролунали й безмовно, причиною змін могли стати однаково тільки вони. Поверталась реальність, перша сталка буття відновилася: поруч — і речі знайомі, і друзі знайомі; не було відчуття вже, ніби ти — гостювальник у якомусь чужому краю із чужою мовою, і, хоч перед зором незмінно, навіть якщо й невпізнанно, стояв образ вітчизни — обітованої, справжньої, — але й тут, у марноті земній, йому на часину — лиш, певно, на дуже коротку часину — було ще раз відпущено спокій.

І Луцій потвердив:

— Шлях указала поема твоя, о Верґілію; такою, що вказує шлях, вона і залишиться.

— «Енеїда»…

— Ну звісно, вона, «Енеїда»…

Зник потік, зник тінявий ґрот, не стихало лише дзюркотіння; одначе то був, очевидно, водограй у стіні.

— Я «Енеїду» не знищу, не маю такого я права…

— Ти й досі про це розмірковуєш? — У голосі Плотія наростали підозра і роздратування, ладні ось-ось перерости в новий вибух обурення.

Потік уже зник, але все ще поля простилалися перед очима, і над ними дзвеніла післяобідня тиша, сповнена співу дзвінких цвіркунів. Чи це уже знову м’яка дзвінка пісня гончарського круга? Ні, то не круг, то лиш і далі неспинно дзюркоче вода.

— Знищити… Ні, я вже не хочу, я не знищу свою «Енеїду»…

— Нарешті ти й справді одужав, Верґілію.

— Мабуть, що так, любий Плотію… тільки ж…

— Що там іще?

Щось у ньому і далі впиралося, щось таке, що сиділо невигубно десь глибоко-глибоко, сиділо, жадаючи жертви, прагнучи самопожертви, і раб, немов здогадавшись про цей темний опір, — раб проказав: «Зречися своєї ненависти».

— Я ні до кого не відчуваю ненависти…

— У кожному разі ми сподіваємось, що ти вже не відчуваєш ненависти бодай до свого творіння, — Луцій промовив.

«Ти ненавидиш земну цю марноту», — кинув раб.

Цьому рабові не заперечиш, він казав правду, й лишалося тільки погодитись.

— Мабуть, я надто любив її…

— Творіння твоє… — замислено Луцій промовив, упершися ліктями в стіл і замислено приклавши перо до губів.

— Творіння твоє… люби його, як його любимо ми.

— Я спробую, Луцію… Та спершу нам треба, либонь, про видання подумати.

— За видання візьмемось одразу, як тільки допишеш поему… а доти навряд чи ти схочеш морочити цим собі голову…