— Видавати поему вам двом доведеться.

— Це і є те прохання, з яким ти до нас мав звернутися?

— Так, це воно.

— Дурниці! — досить різко підхопився на ноги Плотій. — Про справи свої ти подбаєш і сам, особисто, хоч ми й залюбки надамо допомогу.

— Ти не припускаєш і думки, що клопіт цей ляже на плечі вас двох?

Плотій важко хитнув — раз, удруге — своєю масивною, круглою головою:

— Можна все припустити, Верґілію… Але на такий випадок подумай про ось що: ми з Луцієм — два старі шкарбуни; то чи не краще було б підшукати на виконавця твого заповіту кого-небудь молодшого?

— Виконавцями я призначаю вас двох… так мені буде спокійніше, і я хочу зробити усі розпорядження зараз.

— Гаразд, ми вже нічого не маємо проти, — вельми охоче погодився Луцій.

— Ви маєте взяти на себе цей клопіт ще й тому, що манускрипт я відписую вам… ні-ні, не подумайте, буцімто це — моя плата за ваші послуги; просто мене потішає уже сама думка про те, що він буде у ваших руках…

Реакція на ці щирі слова була досить-таки несподівана: спершу на хвилю запало заціпеніле мовчання, а потім почулось глибоке сопіння, воно йшло із грудей Плотія, і було таке враження, ніби зараз він знову заплаче; а ось Луцій (ту звістку про гроші у духівниці він сприйняв хоч і з вдячністю, але все ж таки стримано, принаймні лишився спокійно сидіти) тепер скочив на ноги й чимдуж замахав руками:

— Манускрипт самого Верґілія, самого Верґілія!.. Чи ти взагалі розумієш, який він неоціненний — оцей твій дарунок?!

— Дарунок, що вимагає таких зобов’язань, — це не дарунок.

— О боги, ох-ох-ох, — зітхнув Плотій, одначе тим часом усе ж повернувся до тями і вже міг говорити спокійно. — Ох-ох-ох, але таке діло нам треба тверезо ще обміркувати, і не слід забувати, що манускрипт передав ти Авґусту і забрати назад його уже не зможеш…

— «Енеїду» я склав на честь нашого Цезаря… Тож йому і належить найперша, бездоганно написана копія; такий уже звичай, так я і розпоряджуся; саме тому він без зайвих розмов передасть вам ориґінал…

Таке рішення переконало Плотія, й він кивнув головою; та мав він іще один сумнів:

— А крім того, Верґілію, не забуваймо й ще про одне… річ у тім… я — чоловік простий, не поет…отож головні турботи, пов’язані з цим виданням, ляжуть на плечі Луція, а тому і твій манускрипт, як воно й подобає, має належати тільки йому.

— Слушно, — укинув Луцій.

— Слушно воно-то слушно, але ж для мене в усьому обидва ви — як одне ціле… а крім того, щодо поеми і зобов’язань, пов’язаних з нею, то кожному з вас доведеться ще скласти взаємне заповідальне розпорядження, і той, кому пощастить пережити другого, візьме всі турботи на себе…

— Мудро, — погодився Луцій.

— А що буде тоді, коли ми помремо обидва? Рано чи пізно це станеться…

— Це вже клопіт не мій, а ваш. Одначе ви зможете назвати тоді спадкоємцями Алексіса й Цебета: одного — як граматиста, а другого — як поета. Обидва вони молоді…

Плотій знов засопів, і сопіння його виходило аж із глибин нутра.

— Ох, Верґілію, ти ось нас обдаровуєш, та від дарунків твоїх аж душа вже щемить…

— Ще й не так вона в тебе щемітиме, любий мій Плотію, коли ти упряжешся в роботу, бо тоді доведеться прискіпливо вивіряти кожнісінький вірш, кожнісіньке слово, ба навіть кожнісіньку літеру… А праця така — не для тебе, та й сам я, по суті, лиш радий, що боги побажали звільнити мене від цієї мороки й перекласти її на Луція…

— Не святотатствуй…

— Так, тяжка буде праця, що ляже на плечі Луція, тому я за неї у своїм заповіті проситиму в Цезаря належної винагороди.

Луцій, однак, заперечив:

— Верґілію, це — не та праця, щоби брати за неї гроші; скажу тобі більше: я міг би назвати чимало людей, які мали б за щастя узяти цю працю на себе і за такий дозвіл з дорогою душею виклали б будь-які гроші… А втім, ти і сам про це знаєш.

— Ні, не знаю і не здогадуюсь, Луцію, адже для поета, та ще такого, як ти, обдарованого, для поета, який здатний багато чого, коли не все взагалі, зробити краще і який через це багато із чим не погодиться і схоче багато чого поліпшити, — для такого поета обмежитись простими поправками в тексті — тяжкий, я б навіть сказав, нестерпний обов’язок…

— Та я побоявся б, либонь, і в думці поліпшити хоч рядочок самого Верґілія… Не додавати ні слова, не випускати ні слова! Мені очевидно, що саме така твоя воля й саме так її можна сповнити.

— Так, саме так, мій Луцію.

— Для такої роботи слід мати хист не поета, а граматиста із досвідом, і, гадаю, я можу справедливо потішитись думкою, що, крім мене, небагато знайдеться таких, хто зробить роботу цю краще, ніж я… Одначе послухай, Верґілію, а як бути із віршами, що їх ми з тобою назвали «затулками»?

«Затулки»! Авжеж, вони ж бо зостались — оті тимчасово уставлені вірші, які він мав намір колись, може, згодом, замінити уже остаточними… Ох, ніколи вже їх не заміниш! Гірко про це було навіть подумати, і знов розмовляти зробилося важко.

— Лиши їх, хай стоять, як стояли, мій Луцію.

Схоже, Луцію це не сподобалось; видно було, що він навіть образився — не тільки за себе, а й за «Енеїду», і доручення друга його окриляло не так уже.

— Воно й справді, Верґілію, справді… А по суті, загалом нам не варто про це й розмовляти; рано чи пізно ти ж бо заміниш ті вірші й сам.