Тепер, у 1902 році, через два роки після тієї зустрічі, про короля Бельгії також говорили, що цей монарх наділений розумом холодним і макіавеллівським. Незабаром по заснуванні Незалежної Держави Конго Леопольд Другий ухвалив 1886 року декрет, який оголошував як Domaine de la Couronne (Власністю Корони) двісті п’ятдесят тисяч квадратних кілометрів між річками Касаї й Рукі, що, як повідомили королю його дослідники — головним чином Стенлі, — були багаті на каучукові дерева. Ця територія залишилася поза будь-якими концесіями та приватними підприємствами, призначена для експлуатації на користь суверена. Міжнародна асоціація Конго була замінена як законне територіальне утворення Незалежною Державою Конго, чиїм єдиним президентом у trustee (довіреною особою) був Леопольд Другий.

Пояснивши міжнародній громадській опінії, що єдиний спосіб скасувати работоргівлю — це застосувати «сили правопорядку», король послав у Конго дві тисячі солдатів регулярного війська Бельгії, до якого мала бути додана міліція в десять тисяч тубільців, причому утримання тих сил мало взяти на себе конголезьке населення. Хоч більша частина того війська перебувала під командуванням бельгійських офіцерів, у його ряди, а надто в керівники міліції проникли люди найгіршого зразка: сутенери, колишні каторжники, авантюристи, зголоднілі за фортуною, що повиповзали з клоак і борделів половини Європи. Ця поліційна сила проникла, як проникає паразит у живий організм, у плетиво сіл, розкиданих в регіоні, територія якого дорівнювала території Європи, що простягалася від Іспанії до кордонів Росії, аби бути утримуваною спільнотою африканських аборигенів, яка не розуміла, що відбувається, крім того, що це лихо було чимось гіршим, аніж ловці рабів, сарана, червоні мурахи й заклинання, які навіювали сон смерті. Бо солдати та ополченці поліційної сили були жадібними, брутальними й ненаситними незалежно від того, чи йшлося про їжу, випивку, жінок, тварин, шкури, слонову кістку й загалом про все, що можна було пограбувати, з’їсти, випити, продати або зґвалтувати.

Розпочавши в такий спосіб експлуатацію конголезців, гуманітарний монарх водночас почав роздавати концесії підприємствам, щоб згідно з іншим мандатом, який він одержав, «відкрити через комерцію дорогу до цивілізації для тубільців Африки». Деякі комерсанти померли від болотяної пропасниці, зміїних укусів або з’їдені хижаками через своє незнання джунглів, а інші, яких було не так багато, полягли від отруєних стріл і списів аборигенів, які наважувалися збунтуватися проти цих чужоземців зі зброєю, що гуркотіла, мов грім, або спалахувала, мов блискавка, які їм пояснювали, що згідно з угодами, які підписали їхні вожді, вони повинні покинути свої засіяні поля, свою риболовлю, своє полювання, свої ритуали і свою повсякденну діяльність і перетворитися на провідників, носіїв, мисливців і збирачів каучуку, не одержуючи за це ніякої платні. Велика кількість концесіонерів, друзів і фаворитів бельгійського монарха, нажили за короткий час велике багатство, а надто він сам.

Згідно з режимом концесій, компанії накочувалися на Незалежну Державу Конго концентричними хвилями, проникаючи щоразу далі у величезний регіон, який омивався Середнім та Верхнім Конго й павутиною річок, що впадали в нього. На територіях своїх володінь вони втішалися суверенною владою. Перебуваючи під заступництвом поліції, вони покладалися також на власну міліцію, на чолі якої завжди перебував колишній військовий, колишній тюремник, колишній в’язень або колишній утікач, декотрі з яких ставали знаменитими на всю Африку своїм жорстоким дикунством. За кілька років Конго перетворилося на першого світового виробника каучуку, який цивілізований світ вимагав у все більших кількостях, щоб поставити на колеса свої карети, автомобілі, залізничні вагони, — одне слово, щоб задіяти всі системи транспорту, щоб виробляти більше й більше одягу, прикрас, іригаційних споруд.

Про все це майже нічого не знав Роджер Кейсмент протягом тих вісьмох років — від 1884 до 1892, — коли, обливаючись потом, страждаючи від болотяної пропасниці, підсмажуючись на африканському сонці і здобуваючи шрами, подряпини та синці від рослинних колючок і тваринних пазурів, він тяжко трудився, створюючи комерційну та політичну систему Леопольда Другого. Завдяки чому він зрештою зрозумів, що емблемою колонізації на цих неозорих територіях був канчук.

Хто винайшов той делікатний, зручний і ефективний інструмент, призначений розбуркувати, залякувати й карати лінощі, незграбність і дурість двоногих істот ебенового кольору, які ніколи не навчилися працювати так, як чекали від них колоні затори, чи то йшлося про роботу на полі, чи про здачу маніоки (кванґо), м’яса антилопи або дикого кабана та інших продуктів харчування, які колонізатори вимагали від кожного села й кожної родини, чи то про утримання робітників, що трудилися на користь уряду? Подейкували, що винахідником був капітан поліційної сили, на прізвисько месьє Канчук, бельгієць із першої хвилі, чоловік у всіх відношеннях практичний і наділений багатою уявою, обдарований гострою спостережливістю, бо зрозумів раніше, аніж будь-хто, що з неймовірно твердої шкіри бегемота можна виготовити канчук набагато міцніший і такий, що завдає набагато дошкульнішого болю, аніж ті, що їх раніше виготовляли з кишок морських їжаків та хижаків породи котячих, вузлувату мотузку, спроможну створювати більше опіків, крові, шрамів та болю, аніж будь-який інший інструмент покарання, і водночас легку й функціональну, бо, вставляючи її в маленьку рукоять із дерева, наглядачі, десятники, охоронці, керівники груп могли заткнути її собі за пояс або повісити через плече, майже не відчуваючи, що несуть її на собі — така легенька вона була. Одна її присутність у членів поліційної сили створювала ефект страху: очі у негрів розширювалися, негритянки та негритята, коли її помічали, то білки очей на їхніх кольорових або синіх обличчях перелякано блищали, уявляючи, як після кожної їхньої помилки або хибного кроку канчук розітне повітря зі свистом, який неможливо ні з чим сплутати, і впаде на їхні ноги, сідниці й плечі, витиснувши з них розпачливий зойк.

Одним із перших концесіонерів у Незалежній Державі Конго був північноамериканець Генрі Шелтон Сенфорд. Він був агентом і лобістом Леопольда Другого перед урядом Сполучених Штатів і головним виконавцем його стратегії, завдяки якій великі держави віддали йому Конго. У червні 1886 року було утворено Дослідницьку експедицію Сенфорда (ДЕС) для торгівлі слоновою кісткою, жувальною гумкою, каучуком, пальмовою олією і міддю на всій території Верхнього Конго. Іноземці, які працювали в Міжнародній асоціації Конго, такі як Роджер Кейсмент, були перекинуті в ДЕС, а на їхні посади призначені бельгійці. Роджер перейшов служити в Дослідницьку експедицію Сенфорда за платню в сто п’ятдесят фунтів стерлінгів на рік.

Він почав працювати у вересні 1886 року, як агент, якому було доручено опікуватися складами та транспортом у Матаді — мовою кіконґо це слово означає «камінь». Коли Роджер там прилаштувався, ця станція, побудована на караванному шляху, була лише галявиною, прорубаною мачете в джунглях на берегах великої річки. Саме туди допливла чотири століття тому каравела Дієґо Као, й португальський мореплавець вирубав на скелі своє ім’я, яке досі можна було прочитати. Компанія німецьких архітекторів та інженерів почала будувати там перші будинки з дерева, доставленого з Європи — привозити дерево в Африку! — а також причали і склади, коли раптом одного ранку — Роджерові добре запам’яталися ті події — цю роботу урвав гуркіт, схожий на гуркіт землетрусу, й на галявину вибігло стадо слонів, які майже стерли з лиця землі ще недобудоване селище. Протягом шістьох, вісьмох, п’ятнадцятьох, вісімнадцятьох років Роджер Кейсмент спостерігав, як це маленьке селище, яке він почав будувати власними руками, щоб воно послужило складом товарів для Дослідницької експедиції Сенфорда (ДЕС), розширювало свої кордони, підіймаючись на пологі навколишні пагорби, як дерев’яні кубічні двоповерхові будинки поселенців обростали широкими терасами, дахами конічної форми, садками, вікнами, захищеними металевою сіткою, утворюючи вулиці, майдани та заповнюючись дедалі більшою кількістю людей. Крім невеличкої католицької церкви, в Кінканді існувала тепер, у 1902 році, набагато більша, церква Святої Діви Посередниці, а також баптистська місія, аптека, шпиталь із двома лікарями й кількома черницями, що працювали медичними сестрами, пошта, прегарна залізнична станція, комісаріат, суд, кілька митниць, які мали власні склади, велика пристань і крамниці, в яких продавали одяг, харчові продукти, консерви, капелюхи, черевики й інструменти для обробітку землі. Навколо міста поселенців виросло барвисте передмістя баконґо, хатин з очерету й глини. Тут, у Матаді, часто казав собі Роджер, набагато більшою мірою, ніж у столиці, Бомі, була присутня Європа цивілізації, сучасності та християнської релігії. Матаді вже мало невеличке кладовище на пагорбі Тундува, неподалік від місії. З цієї височини було добре видно обидва береги та звивисту смугу річки. Там ховали європейців. У місто та в порт допускалися лише тубільці, що працювали слугами або носіями й мали спеціальні перепустки. Будь-якого іншого аборигена, що наважувався перетнути ці кордони, навічно виганяли з Матаді, примусивши його заплатити штраф й оперезавши кількома ударами канчука. Ще в 1902 році головний губернатор міг похвалитися, що ані в Бомі, ані в Матаді не зареєстровано жодного грабунку, вбивства або зґвалтування.

З тих двох років, протягом яких він працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, Роджер Кейсмент назавжди запам’ятає два епізоди: перевезення «Флориди» протягом кількох місяців із Банани, крихітного порту біля впадіння річки Конго в Атлантичний океан, і випадок із лейтенантом Франкі, якого Роджер, порушивши один раз досконалу врівноваженість свого духу, з якої так часто жартував його друг Герберт Ворд, мало не вкинув у водоверті річки Конго й від якого лише чудом не одержав кулю в лоб.

«Флорида» була важливим кораблем, який ДЕС перетягла до Боми, щоб використовувати його як торговельне судно на ділянках Середнього й Верхнього Конго, тобто по той бік Кришталевих гір. Водоспади Лівінґстона, тобто низка водоспадів, які відокремлювали міста Бома й Матаді від Леопольдвіля, закінчувалися водовертями, що їх називали Казаном Диявола. Починаючи звідти, в напрямку на схід, річка була судноплавною на тисячі кілометрів. Але в напрямку на захід вона втрачала тисячу футів висоти, спускаючись до моря, що на багатьох ділянках робило її несудноплавною. Щоб доставити «Флориду» по землі до Стенлі-Пула, корабель розібрали на сотні деталей, які, класифіковані й розкладені по ящиках, здійснили подорож на плечах тубільних носіїв на 478 кілометрів по караванному шляху. Роджерові Кейсменту було доручено перенесення найбільшої і найважчої частини корабля: його корпусу. Він усе зробив. Простежив за будівництвом величезного воза, на який був повантажений корпус і сам таки найняв сотню носіїв та мачетеро, що тягли через вершини й ущелини Кришталевих гір величезний вантаж, прорубуючи собі дорогу мачете. Він також наглядав за вирівнюванням схилів та будівництвом захисних насипів, розбивав табори, де можна було підлікувати хворих і покалічених, придушував бійки між представниками різних етнічних груп, організовував чергування й охорону, розподілення їжі та полювання й риболовлю, коли харчів не вистачало. То були три місяці ризику й занепокоєнь, але також ентузіазму й усвідомлення того, що ти твориш прогрес і успішно воюєш проти вороже налаштованої природи. І Роджер повторював собі багато разів у майбутні роки, що він тоді домігся таких успіхів, жодного разу не застосувавши канчук і не дозволяючи зловживати ним тим десятникам, яких називали «занзібарцями», бо вони прийшли сюди із Занзібара, столиці работоргівлі, й мали звичай поводитися з тією жорстокістю, яка притаманна тим, хто торгує рабами.