А що він ніколи не міг сказати, як його звуть, то Кейсмент нагородив його ім’ям Чарлі. Він мав тоді шістнадцять років.

Відмова Роджера Кейсмента служити в Дослідницькій експедиції Сенфорда стала наслідком суперечки з одним із керівників компанії. Проте він не нарікав, бо працюючи зі Стенлі на будівництві залізниці, — хоч ця робота й вимагала від нього величезної затрати фізичних сил, — він повернув собі ілюзію, з якою приїхав до Африки. Розчищати джунглі й підривати скелі, готуючи ґрунт для укладання шпал та рейок залізничної колії було тією працею першопрохідця, про яку він мріяв. Ті години, які він проводив в умовах негоди, смажачись під гарячим сонцем або мокнучи під тропічними зливами, керуючи працею чорноробів або мачетеро, віддаючи накази «занзібарцям», стежачи, щоб бригади добре виконували свою роботу, трамбуючи, розрівнюючи, укріїїлюючи ґрунт і розтягуючи на всі боки купи зрізаного та зрубаного гілля, були для нього годинами зосередженості й відчуття, що він виконує роботу, яка однаковою мірою принесе користь європейцям і африканцям, колонізаторам і колонізованим. Герберт Ворд сказав йому одного дня: «Коли я з тобою познайомився, ти здався мені лише авантюристом, шукачем пригод. Але тепер я знаю, що ти містик».

Роджерові набагато менше подобалося виходити з лісу в села, намагаючись найняти там носіїв та мачетеро для роботи на залізниці. Нестача робочих рук стала проблемою номер один мірою того, як зростала Незалежна Держава Конго. Попри «угоди», які вони попідписували, вожді тепер, коли зрозуміли, про що йдеться, не дозволяли жителям своїх сіл іти розчищати дороги, будувати станції і склади або збирати каучук. Роджер домігся, коли працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, щоб для подолання цього опору, попри відсутність законних зобов’язань, компанія давала своїм робітникам невеличку платню, переважно товарами. Інші компанії також почали це робити. Але навіть у такий спосіб наймати для роботи тубільців було дуже важко. Вожді заявляли, що не можуть відпустити людей, які їм потрібні для обробітку полів та полювання й риболовлі, що давали їм засоби до існування. Дуже часто перед появою наймачів чоловіки працездатного віку ховалися в чагарях або в густій траві. Тоді держава стала вдаватися до каральних експедицій, насильницьких наймань і до практики замикати жінок у так званих maisons d’otages (будинках заручників), аби домогтися, щоб їхні чоловіки не ховалися й не втікали.

І в експедиції Стенлі, і в експедиції Генрі Шелтона Сенфорда Роджерові часто доручали перемовини з тубільними громадами про наймання аборигенів. Завдяки тій легкості, з якою йому давалися мови, він умів порозумітися на кіконґо й лінґала, а згодом і на суахілі — хоч завжди з допомогою перекладачів. Коли тубільці чули, як він намагається говорити їхньою ламаною мовою, їхні серця завжди пом’якшувалися. Його лагідні манери, його терпіння, його шанобливе ставлення полегшували спілкування, не кажучи вже про ті подарунки, які він їм привозив: мотузки, ножі та інші речі домашнього використання, а також скляні прикраси, що так їм подобалися. Він мав звичай повертатися в табір із гуртом чоловіків, найнятих для розчистки лісу та перенесення вантажу. Він здобув собі славу «друга негрів», на яку декотрі з його товаришів дивилися співчутливо, тоді як іншим, насамперед офіцерам Поліційної сили, вона вселяла зневагу.

Ці відвідини племен завжди псували настрій Роджерові, а з роками все більше й більше. Спочатку він відвідував їх охоче, бо це давало йому змогу задовольняти свою цікавість і довідуватися більше про звичаї, мову, манеру вдягатися, діяльність, їжу, танці й співи, релігійну практику народів, що застоялися у глибині віків і в яких примітивна, чиста й простодушна невинність змішувалася зі звичаями жорстокими, такими, наприклад, як приносити в жертву дітей-близнят — традиція, що існувала в деяких племенах, — або вбивати певну кількість слуг, — майже завжди вони були рабами, — щоб ховати їх біля своїх вождів, і практика канібалізму, що існувала в деяких племенах, яких через це боялися й ненавиділи в решті спільнот. Після таких перемовин його опановувало дедалі сильніше почуття гіркого розчарування, відчуття того, що він грає у брудну гру з цими людьми з іншого часу, які попри всі свої намагання ніколи не зможуть зрозуміти його правильно, й тому, хоч як намагався він пом’якшити несправедливий характер цих домовленостей, його мучила совість, яка нагадувала йому, що він діє проти своїх переконань, проти моралі й «первісного принципу» — так він називав Бога.

Тому в кінці грудня 1888 року, не пробувши й року на будівництві залізниці Стенлі, він покинув ту роботу й пішов працювати в баптистську місію в Нґомбе Лютете, якою керувало подружжя місіонерів Бентлі. Він ухвалив своє рішення несподівано, після розмови, яка почалася в сутінки й тривала до світанку в одному з будинків кварталу поселенців у Матаді, з персонажем, який перебував там проїздом. Теодор Горт був колишнім офіцером британського військово-морського флоту. Він покинув британський флот, щоб стати баптистським місіонером у Конго. Баптисти перебували там відтоді, як доктор Дейвід Лівінґстон почав досліджувати африканський континент і проповідувати євангелізм. Вони відкрили свої місії в Палабалі, Банза-Мантеке, Нґомбе Лютете й нещодавно освятили ще одну в Стенлі-Пулі. Теодор Горт, гість цих місій, збавляв свій час, подорожуючи від однієї до іншої, допомагаючи пасторам і шукаючи можливість відкрити нові центри. Та розмова справила на Роджера Кейсмента враження, яке він пам’ятатиме протягом решти свого життя і яке в ті дні, коли він одужував від своєї третьої болотяної пропасниці, в середині 1902 року, він зміг пригадати в усіх її подробицях.

Ніхто не зміг би собі уявити, слухаючи, як говорить Теодор Горт, що він був бойовим офіцером і, служачи на флоті, брав участь у важливих воєнних операціях британського військовоморського флоту. Він не говорив ані про своє минуле, ані про своє приватне життя. Це був п’ятдесятирічний чоловік елегантного вигляду, з інтелігентними манерами. У ту спокійну ніч у Матаді, без дощу й без хмар, із небом, усіяним зорями, віддзеркаленими у водах річки, й під уривчастий шум гарячого вітру, який ворушив їм волосся, Кейсмент і Горт, лежачи у двох поруч підвішених гамаках, повечерявши, розпочали розмову, що, як думав спочатку Роджер, триватиме лише доти, доки прийде сон, і буде лише тим обміном повсякденними думками, який швидко забувається. Проте як тільки почалася та розмова, щось примусило битися його серце сильніше, аніж зазвичай. Він відчув себе заколисаним делікатністю й теплотою голосу пастора Горта, йому закортіло поговорити з ним на теми, на які він ніколи не говорив зі своїми товаришами по роботі, — лише кілька разів із Гербертом Вордом, — а тим більше зі своїми начальниками. Свою стурбованість, свої тривоги й сумніви він звик приховувати, ніби йшлося про щось фатальне й заборонене. Чи мало все це якийсь глузд? Чи європейська авантюра в Африці була такою, про яку говорили, яку описували, в яку вірили? Чи принесла вона із собою цивілізацію, поступ, сучасні цінності через комерцію та євангелізацію? Чи можна назвати цивілізаторами тих звірів із Поліційної сили, які грабували все, що могли, під час своїх каральних експедицій? Скільки людей із тих, які приїхали колонізувати Африку — комерсанти, солдати, чиновники, авантюристи, — почували бодай найменшу повагу до тубільців і вважали їх своїми братами або, щонайменше, людськими створіннями? П’ять відсотків? Один на сотню людей? Істина полягала в тому, що за ті роки, які він тут прожив, можна було на пальцях порахувати європейців, що не ставилися б до негрів, як до тварин, позбавлених душі, тварин, яких можна обманювати, визискувати, шмагати, навіть убивати без найменшого каяття.

Теодор Горт мовчки вислухав вибух гірких почуттів молодого Кейсмента. Коли він заговорив, то не здавався здивованим тим, що тільки-но почув. Навпаки, він визнав, що його також уже багато років тому опанували глибокі сумніви. Але, принаймні в теорії, поняття «цивілізації» не позбавлене певного глузду. Хіба не є жорстокими обставини, в яких живуть тубільці? Рівень їхньої гігієни, їхні забобони, відсутність елементарних знань про людське здоров’я — хіба все це не призводить до того, що вони мруть, як мухи? Хіба не трагічне їхнє життя, яке минає на межі простого виживання? Європа може багато чого їм дати, щоб вони вийшли зі свого примітивного стану. Щоб відмовилися від певних варварських звичаїв, наприклад, принесення в жертву хворих дітей, що має місце в багатьох спільнотах, від воєн, у яких вони вбивають одні одних, від рабства й людожерства, що досі практикуються в певних місцевостях. І хіба не добре для них, що вони можуть пізнати правдивого Бога, замінити ідолів, яким вони поклоняються, християнським Богом, Богом співчуття, любові й справедливості? Звичайно, сюди звалося багато поганих людей, іноді найгірших покидьків Європи. Хіба цьому не можна запобігти? Треба домогтися, щоб сюди прийшли добрі люди й добрі речі зі Старого Континенту. Не жадібність торговців із брудною душею, а науки, закони, освіта, природжені права людини, християнська етика. Уже пізно повернутися назад, чи не так? Марно запитувати, добра колонізація чи погана, чи якщо дозволити конголезцям жити життям, яким вони жили досі, без європейців, то вони житимуть краще, аніж тепер. Коли події не можна повернути назад, то не має сенсу запитувати себе, чи було б ліпше, якби вони не відбулися. Буде набагато більше глузду в тому, щоб навернути їх на добрий шлях. Завжди існувала можливість випрямити покручене. Хіба не цього навчав нас Христос?

Коли уже вранці Роджер Кейсмент запитав, чи можливо для такої світської людини, як він, що ніколи не була дуже релігійною, працювати в одній з місій, які баптистська церква відкрила в регіоні Нижнього й Середнього Конго, Теодор Горт лише засміявся.

— Гадаю, Бог нічого не має проти, — вигукнув він. — Подружжя Бентлі, які працюють у місії Нґомбе Лютете, потребують світського помічника, який допоміг би їм навести лад у бухгалтерії. А тепер запитайте мене, чи наша зустріч не була такою вже випадковою? Чи не була вона однією з тих пасток, які влаштовує іноді Бог, прагнучи нагадати нам, що Він завжди поруч і що ми ніколи не повинні втрачати надію?