Ніколи не припинялася й, мабуть, ніколи не припиниться суперечка про так звані «Чорні щоденники». Чи вони справді існували й Роджер Кейсмент писав їх власною рукою з усіма тими бридкими й безсоромними фразами, чи вони були сфальсифіковані секретними британськими службами, щоб стратити також морально й політично свого колишнього дипломата, щоб він дістав зразкове покарання, яке розохотить потенційних зрадників? Протягом десятків років англійський уряд відмовлявся дозволити незалежним історикам та графологам дослідити щоденники Роджера Кейсмента, оголосивши їх державною таємницею, що дало поживу підозрам і аргументам на користь фальсифікації. Коли кілька років тому завіса таємниці впала й історики змогли дослідити тексти й піддати їх науковому аналізу, суперечка не припинилася. Мабуть, вона триватиме ще довго. Що не так і погано. Непогано, що досі існує клімат непевності навколо Роджера Кейсмента, доводячи, що неможливо остаточно пізнати людське створіння, тотальність, яку годі зловити в будь-які теоретичні або раціональні сіті, хоч би як ми намагалися утримати її в них. Моє власне враження — враження романіста, звичайно ж, — полягає в тому, що Роджер Кейсмент написав знамениті щоденники, але він їх не пережив, принаймні не пережив цілком і повністю, бо є в них багато перебільшень і очевидних вигадок, що він написав ті рядки, бо хотів їх пережити, але не міг.

У 1965 році англійський уряд Гаролда Вілсона нарешті дозволив перевезти останки Кейсмента. Їх доставили до Ірландії у військовому літаку й виставили для виявів публічної пошани 23 лютого того року. Вони були виставлені протягом чотирьох днів у червоній каплиці гарнізонної церкви Спасенного Серця як останки героя. Кількасот тисяч людей прийшли віддати їм свою пошану. Військовий кортеж ескортував їх до Прокафедрального собору, і їм віддали військову честь перед історичною будівлею Головного поштамту, де був розташований генеральний штаб повстання 1916 року, перед тим як доставити труну з останками на цвинтар Ґласневін, де її поховали дощового й сірого ранку. Щоб виголосити вітальну промову, дон Імон де Валера, перший президент Ірландії, визначний учасник повстання 1916 року й друг Роджера Кейсмента, піднявся зі свого ліжка вмирущого і промовив ті схвильовані слова, якими прощаються з великими людьми.

Ні в Конго, ні в Амазонії не залишилося сліду від чоловіка, який стільки зробив, щоб викрити великі злочини, які чинилися в тих краях у часи збирання каучуку. В Ірландії залишилися деякі спогади про нього, розкидані по всіх куточках острова. На висотах ґлену Ґленшеск, що спускається до невеличкої затоки Мерло, в Арнімі, недалеко від родинної оселі Маґерінтемпл, товариство «Син Файн» поставило йому пам’ятник, який радикальні юніоністи з Північної Ірландії зруйнували. Там лежать його фрагменти, розкидані на землі. У Беллігейґ, графство Керрі, на невеличкому майданчику, який дивиться на море, стоїть скульптура Роджера Кейсмента, вирізьблена ірландцем Ойзіном Келлі. У музеї графства Керрі, в Трейлі, експонується фотоапарат Роджера, який він узяв 1911 року в подорож по Амазонії, і якщо відвідувач музею попросить, то йому покажуть також пальто з грубої матерії, яке було на ньому, коли він плив у німецькому підводному човні У-19, що доставив його до берегів Ірландії. Приватний колекціонер містер Шин Квінлен має у своєму будиночку в Боллідафі, недалеко від впадіння річки Шеннон в Атлантичний океан, човна, в якому (він це стверджує з палкою впевненістю) висадилися на пляж Бенна-Стренд Роджер, капітан Монтейт і сержант Бейлі. У коледжі під назвою «Роджер Кейсмент», де навчають ґельською мовою, у Трейлі, в кабінеті директора виставлено керамічну тарілку, з якої їв Роджер Кейсмент у публічному барі «Сім зірок» у ті дні, коли перебував в апеляційному суді Лондона, що розглядав його справу. На невеличкому монументі — колоні з чорного каменю — у фортеці «Мак-Кенна Форт» ґельською, англійською та німецькою мовами написано, що тут він був заарештований Королівською ірландською поліцією 21 квітня 1916 року. А на пляжі Бенна-Стренд, там, де він висадився зі своїми двома супутниками, стоїть невеличкий обеліск, на якому можна побачити обличчя Роджера Кейсмента, а поруч із ним — обличчя капітана Роберта Монтейта. Коли сьогодні вранці я ходив подивитися на нього, весь обеліск був покритий білим послідом крикливих чайок, які літали навколо, й куди не кинь поглядом виднілися дикі фіалки, що так схвилювали Роджера в той ранок, коли він повернувся до Ірландії, щоб бути заарештованим, відданим під суд і повішеним.

Мадрид, 19 квітня 2010 року

Я не зміг би написати цей роман без усвідомленої або неусвідомленої співпраці багатьох людей, які допомагали мені під час моїх подорожей у Конго, в Амазонію, в Ірландію, у Сполучені Штати, в Бельгію, Перу, Німеччину та Іспанію, вони надсилали мені книжки, статті, полегшували мені доступ до архівів та бібліотек, надавали свідчення й давали поради, а головне, ставилися до мене з дружнім розумінням і підбадьорювали мене, коли я падав духом перед труднощами проекту, який сам перед собою поставив. Серед цих людей я хотів би виділити Вероніку Рамірес Муро за її неоціненну допомогу під час моїх мандрів по Ірландії й у підготовці рукопису. Лише я відповідаю за вади цієї книжки, але без цих людей були б неможливі її окремі досягнення й успіхи. Велика подяка всім, кого я назву.

У Конго: полковникові Ґаспарові Баррабіно, Ібрагімові Колі, послу Феліксу Косталесу Артіеда, послу Міґелю Фернандесові Паласіосу, Рафаеллі Джентіліні, Асука Імаї, Чансе Каїжулка, Пласіду-Клемент Мананґа, Пабло Марко, отцю Барумі Мінаві, Хав’єрові Санчо Мас, Карлові Штайнекеру, доктору Тарсису Синґа Нґунду де Мінова, Хуанові Карло Томасі, Ксиско Вільялонґа, Емілю Золя та «Поетам Відродження» з Лвемба.

У Бельгії: Давидові ван Рейбруку.

В Амазонії: Альберто Чиріфу, отцю Хоакіну Ґарсія Санчесу та Роджерові Рамбріллу.

В Ірландії: Кристоферу Брукові, Анні й Патрику Кейсментам, Пю Кейсменту, Томові Десмонду, Джефові Даджону, Шинові Сеосамгу, О’Кончубгеру, Чарі Керриґан, Джітові Мінґу, Ангуові Мітчелу, Ґриффіну Муррею, Гелен О’Керрол, Шимасові О’Сіочену, Донелові Дж. Саллівану, Шину Квінденові, Орлі Свіней і всьому персоналові Національної бібліотеки Ірландії й Національного фотографічного архіву.

У Перу: Росаріо де Бедоя, Ненсі Геррера, Ґабріелові Месету, Люсії Муньйос Нахар, Гуґо Нейра, Хуанові Оссіо, Фернандо Карвальйо й персоналу Національної бібліотеки.

У Нью-Йорку: Бобові Дюмонту й персоналу Нью-Йоркської публічної бібліотеки.

У Лондоні: Джонові Геммінґу, Гю Томасові, Хорхе Орландо Мело й персоналові Британської бібліотеки.

В Іспанії: Фіорельї Баттістіні, Хав’єрові Реверте, Надіне Чамлессо, Пепе Вердесу, Антонові Єреґі й Мускіль де Санкада.

Гектарові Абад Фасйолінс, Овідіо Лаґосу та Едмундо Муррею.