— Я їду з надією зупинити його, отче. Поговорю з Томом Кларком, з Джозефом Планкетом, із Патриком Пірсом, з усіма керівниками. Спробую пояснити їм резони, чому ця жертва видається мені марною. Замість прискорити здобуття незалежності вона затримає його. І...

Він відчув, що горло йому стислося, й замовк.

— Що з вами, Роджере? Ми друзі, і я тут, щоб допомогти вам. Ви можете довіряти мені.

— Я бачу видіння, яке не можу викинути з голови, отче Кротті. Ці ідеалісти й патріоти, які йдуть на загибель, прирікаючи свої родини на життя в убогості, на жахливі репресії, принаймні знають, що вони роблять. Але ви знаєте, про кого я весь час думаю?

Він розповів йому, що в 1910 році виступив із промовою в Ермітажі, будинку у кварталі Ратфарнгем, на передмісті Дубліна, де була розташована двомовна школа Святого Енди Патрика Пірса. Поговоривши з учнями, він дав їм предмет, який зберігав після своєї подорожі до Амазонії, — духову рушницю вітото, — сказавши, що це буде призом за кращий твір ґельською мовою для учнів останнього року навчання. Його глибоко вразив екстаз, із яким ті десятки юнаків говорили про Ірландію, вразила палка й войовнича любов, із якою вони згадували її історію, її героїв, її святих, її культуру, вразило, з яким релігійним натхненням вони співали стародавні кельтські пісні. І вразив його також глибоко католицький дух, який панував у школі разом із цим палким патріотизмом: Пірс домігся, щоб обидві речі злилися й були чимось одним для тих юнаків, як були вони чимось одним для нього та його брата й сестри, Віллі та Маргарет, які також учителювали у школі Святого Енди.

— Усі ті молоді люди підуть на смерть, перетворять себе на гарматне мясо, отче Кротті. Тримаючи в руках гвинтівки та револьвери, з яких вони навіть не вміють стріляти. Сотні, тисячі невинних, таких, як ці, битимуться проти гармат, проти кулеметів, проти офіцерів і солдатів наймогутнішої у світі армії. Щоб нічого не досягти. Хіба це не жах?

— Безперечно, це жах, Роджере, — погодився чернець. — Але водночас неправда, що вони не досягнуть нічого.

Він зробив тривалу паузу, а потім заговорив повільно, схвильовано й з болем у голосі:

— Ірландія — країна глибоко християнська, вам це відомо. Можливо, через своє особливе становище окупованої країни вона більше, аніж інші, сприйняла послання Христа. А може, тому, що ми мали таких місіонерів і апостолів, як святий Патрик, що володіли неймовірним даром переконувати, віра проникла там набагато глибше, аніж в інших частинах світу. Наша релігія — це релігія насамперед для тих, хто страждає. Для принижених, для голодних, для переможених. Ця віра не дозволила нам розпастися як країні, попри ту силу, що намагалася нас розчавити. У нашій релігії головна ідея — мучеництво. Принести себе в жертву, віддати своє життя. Хіба не так учинив Христос? Він утілився в людину й витримав найжорстокіші катування. Зраду, тортури, смерть на хресті. Хіба він не досяг нічого, Роджере?

Роджер пригадав Пірса, Планкета, цих молодих людей, переконаних, що боротьба за свободу є містичною, а не лише громадянською.

— Я розумію, що ви хочете сказати, отче Кротті. Я знаю, що такі люди, як Пірс, Планкет і навіть Том Кларк, який має славу реаліста й практика, знають, що повстання — це пожертва. І переконані, що, пішовши на смерть, вони створять символ, який мобілізує всю енергію ірландців. Я розумію їхнє прагнення принести себе в жертву. Але чи мають вони право тягти за собою людей, позбавлених їхнього досвіду, їхнього ясного бачення, юнаків, які не знають, що йдуть на смерть лише для того, аби подати приклад?

— Я не захоплююся тим, що вони роблять, Роджере, я вже вам про це сказав, — прошепотів отець Кротті. — Мучеництво — це щось таке, з чим християнин мириться, а не та мета, до якої він прагне. Та можливо, Історія не привела б людство до такого прогресу, якби люди ніколи не йшли на жертви? Але тепер мене найбільше турбуєте ви. Якщо вас схоплять, ви не матимете нагоди померти в бою. Вас осудять за державну зраду.

— Я вплутався в ці події, отче Кротті, і мій обов’язок — піти до кінця. Я ніколи не зміг би віддячити вам за те, що ви для мене зробили. Ви дозволите мені попросити у вас благословення?

Він опустився навколішки, отець Кротті благословив його, й вони попрощалися, міцно обнявшись.

Коли отці Кейрі та Мак-Керрол увійшли до його камери, Роджер уже одержав папір, перо та чорнило, які попросив, і твердою рукою, що не тремтіла, швидко написав два короткі послання. Одне своїй кузині Ґертруді, а друге, колективне, — друзям. Обидва були дуже схожі. У посланні, адресованому Джі, після кількох зворушливих фраз про те, як він її любить і які спогади про неї зберігаються в його пам’яті, він написав: «Завтра, в день Святого Стефана, я помру смертю, якої шукав. Сподіваюся, Бог простить мої гріхи й прийме мої молитви». У листі друзям лунав той самий трагічний відгук: «У своєму останньому посланні до всіх я закликаю до найвищого «злету сердець». Бажаю всього найкращого тим, хто хоче забрати в мене життя, й тим, хто намагався врятувати його. Усі ви тепер мої брати».

Містер Джон Елліс, кат, як завжди, в чорному одязі й у супроводі свого помічника, який відрекомендувався як Роберт Бахтер і який нервував і здавався наляканим, прийшов обміряти його тіло — зріст, вагу й розмір шиї, — щоб, як пояснив він із професійною незворушністю, визначити висоту шибениці й міцність мотузки. Поки він обміряв його метром і записував розміри до свого зошита, він розповів йому, що, крім цієї професії, він досі працює перукарем у Рочдейлі і що його клієнти нерідко намагаються випитати в нього таємниці його катівського ремесла, але він у цьому плані мовчазний, як сфінкс. Роджер був радий, коли вони пішли.