Хоч Роджер і захоплювався батьком, але по-справжньому він любив свою матір, струнку жінку, що, здавалося, плаває, а не ходить, зі світлими очима й світлим волоссям, і чиї руки були такими ніжними, що коли вони гладили йому волосся або пестили йому тіло, миючи його у ванні, то він наповнювався щастям. Ще в дуже юному віці він зрозумів, — скільки він мав тоді років, п’ять чи шість? — що він міг кидатися в обійми матері лише тоді, коли капітана не було близько. Батько, вірний пуританським традиціям своєї родини, вважав, що дітей не слід виховувати ласкою, бо це їх розніжить і зробить безпорадними в боротьбі за життя. У присутності батька Роджер намагався триматися на відстані від блідої й делікатної Анни Джефсон. Та коли той вирушав побачитися зі своїми друзями у клубі або просто прогулятися, він підбігав до неї, і вона вкривала його поцілунками та пестощами. Іноді Чарлз, Ніна й Том протестували: «Ти любиш Роджера більше, ніж нас». Мати переконувала їх, що ні, вона любить усіх однаково, але Роджер дуже маленький і потребує більше уваги та ласки, ніж її старші діти.

Коли його мати померла, в 1873 році, Роджерові було дев’ять. Він навчився плавати й бігав швидше за своїх ровесників і навіть дітей, старших від нього. На відміну від Ніни, Чарлза й Тома, які пролили багато сліз під час смерті та похорону Анни Джефсон, Роджер не заплакав жодного разу. У ті сумні дні оселя Кейсментів перетворилася на похоронну каплицю, заповнену людьми, одягненими в жалобу, що розмовляли тихими голосами й обіймали капітана Кейсмента та його чотирьох дітей із сумними личками, промовляючи слова співчуття. Протягом багатьох днів Роджер не міг сказати жодної фрази, так ніби онімів. Відповідав на запитання порухами голови або рук і залишався сумним із похиленою головою та невидющим поглядом, навіть уночі, в темній кімнаті, де він не міг заснути. Відтоді й протягом решти його життя постать Анни Джефсон навідувала його зі своєю ніжною усмішкою, відкриваючи йому обійми, в яких він ховався, почуваючи себе захищеним і щасливим, коли тонкі пальці доторкалися до його волосся, до плечей, до щік, наповнюючи його відчуттям, яке обіцяло захистити від усього зла, що існувало на світі.

Його брати та сестра швидко втішилися. Роджер теж начебто заспокоївся. Проте, хоч до нього й повернулася мова, спогад про матір був темою, якої він ніколи не торкався. Коли хтось із родичів нагадував йому про неї, він замовкав і замикався у своєму німуванні, доки та особа не змінювала тему. Коли йому не спалося, він переживав відчуття, як крізь темряву сумно дивиться на нього обличчя нещасливої Анни Джефсон.

Але хто так і не зміг утішитися й знову стати самим собою, то це капітан Роджер Кейсмент. Позаяк він не був чоловіком темпераментним, і ні Роджер, ні його брати й сестра ніколи не бачили, щоб він виявляв якісь ознаки ніжності у ставленні до їхньої матері, четверо дітей були здивовані тим, якою катастрофою обернулося для їхнього батька зникнення дружини. Він, раніше такий чепурун, тепер ходив одягнений абияк, із щетиною на обличчі, з насупленими бровами й таким неприязним поглядом, ніби діти були винні в його вдівстві. Невдовзі після смерті Анни він вирішив покинути Дублін і послав своїх чотирьох дітей до Ольстеру в Маґерінтемпл-гауз, родовий будинок, у якому відтоді їхній двоюрідний дід по батьківській лінії Джон Кейсмент та його дружина Шарлотта взяли на себе обов’язок виховання братів і сестри, їхній батько, ніби бажаючи відокремитися від них, оселився за сорок кілометрів відтіля в готелі «Адер Армз» у провінції Баллімена, де, як іноді неохоче розповідав їхній двоюрідний дід Джон, капітан Кейсмент, «напівзбожеволівши від болю й самотності», присвячував свої дні та ночі спіритизмові, намагаючись увійти в контакт із мертвою дружиною за допомогою медіумів, карт та скляних куль.

Відтоді Роджер зустрічався з батьком дуже рідко й більше ніколи не чув, щоб той розповів бодай одну історію про Індію або Афганістан. Капітан Роджер Кейсмент помер від сухот 1876 року, через три роки після смерті дружини. Роджерові виповнилося тоді дванадцять років. У єпархіальній школі провінції Баллімена, де він навчався три роки, він був учнем дуже неуважним і регулярно одержував добрі оцінки лише з латини, французької мови та античної історії, бо ці уроки йому подобалися. Він писав вірші, здавався завжди замисленим і поглинав книжки, в яких описувалися подорожі по Африці та на Далекому Сході. Займався спортом, віддаючи перевагу плаванню. У кінці тижня він навідував замок Ґалґорм, що належав родині Янґ, куди його запрошував товариш по школі. Але Роджер проводив більше часу, аніж із ним, із Роуз Мод Янґ, дівчиною вродливою, освіченою і схильною писати, яка мандрувала по рибальських і польових селах провінції Антрим, записуючи поеми, легенди та пісні ґельською мовою. З її уст він уперше почув про епічні битви ірландської міфології. Замок, вимуруваний із чорних каменів із баштами, гербами, димарями та монументальним церковним фасадом, був збудований у сімнадцятому сторіччі Александром Колвілем, теологом із моторошно бридким обличчям, — як видно було на його портреті у вестибюлі, — котрий, як розповідали в Баллімені, уклав угоду з дияволом, і його привид блукав по навколишній місцевості. Тремтячи, кількома місячними ночами Роджер наважувався шукати з ним зустрічі, блукаючи порожніми коридорами та кімнатами, проте жодного разу його не зустрів.

Лише через багато років він призвичаївся почувати себе затишно в Маґерінтемпл-гаузі, родовому будинку Кейсментів, який раніше називався Черчфілд і був парафіяльним домом англіканської парафії Калфейґтрін. Бо протягом тих шістьох років, які він там жив, від дев’яти до п’ятнадцяти років свого віку, з двоюрідним дідом Джоном і двоюрідною бабусею Шарлоттою та іншими родичами по батьківській лінії, він завжди почував себе ніби чужинцем у тому великому особняку, вимуруваному з сірих каменів, з його трьома поверхами, високими шпилями, обвитими плющем стінами, дахами фальшиво готичного стилю та шторами, за якими, здавалося, ховаються привиди. Великі зали, довгі коридори і сходи з потертою оббивкою на дерев’яних перилах та скрипучими приступками поглиблювали його самотність. Натомість він щиро втішався свіжим повітрям між кряжистими в’язами, яворами й абрикосовими деревами, що чинили опір ураганним вітрам, невисокими пологими пагорбами, на яких паслися корови та вівці і з яких було видно містечко Баллікасл, море, спінені рифи біля острова Ретлін, об які розбивався морський прибій, а в ясні сонячні дні — розпливчастий силует Шотландії. Він часто ходив у сусідні села Кушендан і Кушендол, які здавалися сценою стародавніх ірландських легенд і дев’яти ґленів Північної Ірландії, цих вузьких долин, оточених пагорбами, зі скелястими схилами, над вершинами яких описували кола в небі орли, видовище, яке вселяло йому відчуття відваги й екзальтованої радості. Його улюбленою розвагою були мандри по тій суворій землі, населеній старими, як і той краєвид, селянами, декотрі з яких розмовляли між собою стародавньою ірландською мовою, з якої його двоюрідний дід Джон та його друзі жорстоко глузували. Ані Чарлз, ані Том не поділяли його ентузіазму до життя на свіжому повітрі й не втішалися мандрівками ані у відкрите поле, ані на круті вершини арнімських скель; натомість Ніна його розуміла й тому, хоч і була на вісім років старша за нього, складала йому товариство, і з нею він завжди почувався найкраще. З Ніною він ходив у кілька мандрівок до затоки Мерло, оточеної гострими чорними скелями і з кам’янистим пляжем на початку долини біеншеск, спогад про яку супроводжуватиме його протягом усього життя і про яку він завжди згадував у своїх листах до родини, називаючи її «отим куточком раю».

Але ще більше, ніж прогулянки в полях, Роджерові подобалися літні вакації, які він проводив у Ліверпулі, де жила його тітка Ґрейс, сестра матері, в чиєму домі він завжди почував себе жаданим гостем; жаданим і улюбленим небожем тітки Ґрейс, а також її чоловіка, дядька Едварда Бенністера, який багато мандрував світом і тепер їздив до Африки у справах. Він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», по якій перевозили вантажі та пасажирів між Великою Британією і Західною Африкою. Діти тітки Ґрейс та дядька Едварда, його брати й сестри в перших, були набагато кращими товаришами в іграх Роджера, аніж його рідні брати, а надто кузина Ґертруда Бенністер, Джі, з якою він приятелював від самого дитинства й їхня дружба не була заплямлена жодною сваркою. Вони були такими близькими, що Ніна іноді жартувала: «Зрештою ви одружитеся». Джі сміялася, а Роджер червонів до самих корінців волосся. Він не наважувався підняти погляд і белькотів: «Ні, ні, навіщо ти базікаєш дурниці».

Коли він перебував у Ліверпулі, в товаристві своїх братів у перших, Роджер іноді долав сором’язливість і просив дядька Едварда розповісти про Африку, материк, одна згадка про який наповнювала йому голову джунглями, лютими хижаками, пригодами й безстрашними людьми. Від дядька Едварда Бенністера він уперше почув про доктора Дейвіда Лівінґстона, лікаря й шотландського євангеліста, який протягом років досліджував африканський материк, мандруючи по річках, таких як Замбезі й Шир, освячуючи гори, невідомі країни та приносячи християнство племенам дикунів. Він був першим європейцем, який перетнув Африку від узбережжя до узбережжя, першим дослідив пустелю Калахарі й став найпопулярнішим героєм Британської імперії. Роджер бачив його у своїх снах, читав брошури, в яких описувалися його подвиги, і мріяв бути прийнятим бодай в одну з його експедицій, піти поруч із ним назустріч небезпекам, допомагати йому поширювати християнську релігію серед тих поган, які досі перебували в кам’яному віці. Коли доктор Лівінґстон, шукаючи витоки Нілу, зник, поглинутий африканськими джунглями, Роджерові було два роки. В 1872 році інший авантюрист і легендарний дослідник Генрі Мортон Стен лі, газетяр, що походив з Велсу й працював на одну з нью-йоркських газет, вийшов із джунглів, повідомивши світу, що зустрічав живим доктора Лівінґстона, Роджеру виповнилося вісім років. Малий переживав найновішу історію з подивом і заздрістю. І коли через рік стало відомо, що доктор Лівінґстон, який ніколи не хотів покинути африканський континент і повернутися до Великої Британії, помер, Роджер пережив таке відчуття, ніби помер один із його найближчих і найулюбленіших родичів. Коли він виросте, то теж стане дослідником, як ті титани, Лівінґстон і Стенлі, які розширяли кордони Заходу й кожен із яких прожив таке дивовижне й незвичайне життя.

Коли Роджерові виповнилося п’ятнадцять років, його двоюрідний дід Джон Кейсмент запропонував йому покинути навчання й знайти собі роботу, бо ані він, ані його брати й сестра не мали прибутків, на які могли б жити. Роджер охоче пристав на цю пропозицію. Усі погодилися на тому, що Роджер поїде в Ліверпуль, де було набагато більше можливостей знайти роботу, ніж у Північній Ірландії. І справді, через деякий час, як він приїхав до Бенністерів, дядько Едвард знайшов для нього місце в тій самій компанії, де він трудився так багато років. Роджер почав працювати учнем у корабельній компанії, коли йому виповнилося п'ятнадцять. Він здавався старшим. Високий, мав глибоко посаджені сірі очі, стрункий, із чорним кучерявим волоссям, дуже світлою шкірою й досконало білими зубами, стриманий, тактовний, добре вдягнений, приязний і послужливий. Розмовляв англійською мовою з ірландським акцентом, що було предметом жартів для його двоюрідних братів.